— Ти говориш, як Гете.
— Що за один? — Віта примружилась. — Іноземець? Я його знаю?
— Німець. І — ні, боюся, що ви не знайомі.
— Ну й дідько з ним, із цим фашистом. Хоча він розумний мужик. Не слухаєш мене, то його послухай.
— І в якій царині я мушу поглибити практичні знання?
— Янко, знову видурюєшся?
— Я хотіла спитати, що саме маю робити на практиці?
— Це інша справа, — Вікторія помовчала, струсила попіл на підлогу — точніше, на килим — і видихнула, немов кидаючись у воду. — Переспи з Дмитром.
— Що?!
— Ти чула. Тобі давно вже час зайнятися сексом.
— Віто, я не певна, що ти у курсі справи, та в усьому світі є поганим тоном обговорювати своє інтимне життя хоч би з ким.
— Ой, не треба, — заперечила Вікторія. — Я, на щастя, таки світом поїздила — тим самим, який тобі паралельний. Усі про це говорять. До психологів ходять, до сексологів, ще кудись… Бо ця тема всіх цікавить. Геть усіх!
— Сподіваюся, з тобою Дмитро це не обговорював?
Віта хіхікнула.
— Ні, звичайно. Що за припущення! Я про тебе дбаю. Чому ти мені не віриш?
— Бо ти трохи запізнилася зі своєю опікою. Років десь на двадцять. А що робити з Дімою, вирішу сама.
— Ну давай, вирішуй, — Віка підвелася. — Схаменешся вже на пенсії, в оточенні псів та котів, і нікому буде й склянки води тобі подати. Ти дурна, чи що? Тобі заміж треба! А ти стоїш, уся закута у панцир своєї порядності, і спокійно дивишся, як з-під носа вислизає останній, щоб не сказати, єдиний шанс!
— Заміж мене ніхто не кличе, — тихо зізналася Яна. Вікторія підійшла до сестри ближче, трохи схилила голову, щоб зазирнути їй в обличчя.
— Поки що — так. Та якщо мудро поведешся, тебе покличуть. Не сумнівайся.
— Справді? І хто ж?
— Дмитро. Ти повір мені, я його давно знаю. Він порядний чоловік, не легковажний… Буде зобов’язаний з тобою одружитися!
— Звучить, як давнє похмуре пророцтво, — здригнулася Яна.
Віка знизала плечима, — ну, це життя, а не кіно. Зрозумій і змирися з цим, люба. Цнота як така нічого не варта.
— А я й не стверджую, що це якась відзнака. Просто людина, розбещена у сексуальному плані, вкрай рідко здатна на відданість чи вірність.
Вікторія хрюкнула щось нерозбірливе.
— Що-що? — Не розібравши сказаного, перепитала Яна.
— Кажу, що вірність і відданість давно нікому не потрібні. Кожен сам по собі, кузино. Кожен сам за себе.
Яна зітхнула. — Віто, я розумію, що ліжко, секс — це дуже важливо. Та геть не можу втямити, чому слід починати саме з цього. Я інакше це уявляла.
— Так, аякже. Хто б сумнівався, — сестра була вся втілення сарказму. — Як типово для тебе: уявляти те, чого насправді ніколи не було. Як воно, у мріях? Спершу квіти і коштовності?
— Ні. Спершу — довгі прогулянки і не менш довгі розмови ні про що і про все на світі. Спогади, спільні інтереси, теплі погляди, перші обійми, поцілунки, вечірні зорі, одне на двох морозиво, і…
Вікторія вибухнула, не витримавши й півхвилини.
— Що ти верзеш? Блекоти об’їлася? Де ти зараз таке бачила? Де?! У книжках своїх чи по телевізору?!
— А ти хочеш мене переконати, що нині всі, ледве познайомившись, до ліжка стрибають?!
— Майже всі, — авторитетно запевнила Вікторія, анітрохи не знітившись. — Час такий. Романтика вийшла з моди.
— Тим гірше для людей. А любов? Вона також вийшла з моди, сестричко?
— Я не знаю, — Віта поправила біле хвилясте волосся, надзвичайно, як для неї, скуйовджене. — Не стикалася з нею.
— Ти ніколи нікого не любила? — вжахнулася Яна.
— Ні, ніколи і нікого, крім себе.
— Мені шкода.
— Себе пожалій. Я чудово сплю і добре виглядаю, а на тобі лиця немає.
— І тобі ніколи не хотілося?..
— Закохатися? Ні. У моїй реальності все продається і купується, і знаєш, що? Іншої реальності не існує.
— Я не вірю, — Яна стояла на своєму. — Так не буває. Не може бути. Ти перебільшуєш.
— Ні, на жаль, тому й переймаюся…