— О! — вигукнула вона з відразою.
— Браконьєр, ваша світлість, — глузливо сказав чоловік.
Коні люто глянула на нього.
— Не дивно, що дитина розплакалася, — сказала вона, — якщо ви при ній вистрілили. Не дивно, що вона розплакалася!
Він глянув Коні в очі швидко, зневажливо, не приховуючи своїх почуттів. І знову Коні спалахнула, вона відчула, що дратується, що цей чоловік її не поважає.
— Як тебе звуть? — грайливо звернулася вона до дитини. — Скажи мені своє ім'я?
Пирхання, тоді дуже манірне цвірінькання:
— Коні Мелорз!
— Коні Мелорз! Що ж, чудове ім'я! І ти йшла з татком, а він застрелив кицю? Але то була погана киця!
Дівчинка подивилася на неї мужнім, допитливим поглядом темних очей, зміряла з ніг до голови її та її співчуття.
— Я хотіла залишитися з бабусею, — сказала дівчинка.
— Правда? А де твоя бабуся?
Дівчинка підняла руку й показала на дорогу.
— В хаті.
— В хаті! І ти хочеш піти назад до неї?
Раптова конвульсивна дрож уже вщухлих ридань.
— Так!
— Тоді ходімо. Забрати тебе? Забрати тебе до бабусі? Тоді твій татко зможе робити те, що йому належиться. — Вона повернулася до чоловіка. — Це ваша дівчинка, правда?
Він віддав честь і ледь кивнув головою на знак згоди.
— Думаю, я можу відвести її до хати?
— Як ваша світлість бажає.
Знову він подивився їй в очі тим спокійним, пронизливим, відсутнім поглядом. Дуже самотній мужчина й собі на умі.
— Ти хочеш піти зі мною до хати, до твоєї бабусі, дорогенька?
Дівчинка знову пропищала: «Так!» — і безглуздо усміхнулася.
Коні вона не сподобалася — зіпсована, фальшива маленька жіночка. Однак вона витерла їй лице і взяла за руку. Лісник мовчки віддав честь.
— На все добре! — сказала Коні.
До хати було з милю, й доки з'явився маленький мальовничий будиночок наглядача за дичиною, Коні-старша досить втомилася від Коні-молодшої. Дівчинка, немов мале мавпеня, була по вінця повна своїми кониками й така ж самовпевнена.
Двері хатини стояли відкриті, зсередини долинав гуркіт. Коні затрималася, дівчинка вислизнула з її руки й забігла всередину.
— Бабусю! Бабусю!
— Що, ти вже вернулася?
Був суботній ранок, бабуся вимітала попіл з печі. Вона підійшла до дверей у своєму мішкуватому фартусі, в руці — мітла для попелу, на носі — чорна смуга. Це була маленька, сухорлява жінка.
— Ну що? — сказала вона поспішно і втерлася рукою, побачивши надворі Коні.
— Доброго ранку! — сказала Коні. — Вона плакала, і я привела її додому.
Бабуся швидко озирнулася на дівчинку:
— Ну, а де був твій тато?
Дівчинка схопилася за спідницю бабусі й захлипала…
— Він був там, — сказала Коні, — але він убив кота-браконьєра, і дитина рознервувалася.
— О, ви даремно турбувалися, леді Чатерлей. Звичайно! Звичайно, це так мило з вашого боку, але ви даремно турбувалися. Ти що, кота не бачила? — і стара жінка повернулася до дівчинки. — Подумати тільки, леді Чатерлей мала через тебе стільки клопоту! Ох, даремно ви турбувалися!
— Це не клопіт, просто прогулянка, — сказала Коні, усміхаючись.
— Ні, справді, ви така добра, я знаю! Значить, вона плакала! Я знала, щось трапиться, що далеко вони не зайдуть. Вона його боїться, от у чому діло. Він для неї просто чужий, зовсім чужий, і не думаю, що їм обом буде легко з цим упоратися. Смішний він.
Коні не знала, що й сказати.
— Ба, дивися! — дитина безглуздо посміхнулася.
Стара жінка подивилася вниз на шестипенсову монету в дитячій долоні.
— О, ще й копієчка! Ох, ваша світлість, не треба, не треба. Що за добра леді Чатерлей! Даю слово, тобі щастить сьогодні вранці!