Що ж, така їхня доля — приречені, як і все інше! Жахливо, але навіщо впиратися? Нічого не вдієш. Усе йде своїм шляхом. І життя, як усе інше! Вночі на низькій, темній стелі хмар горіли, тремтіли червоні плями, виблискуючи, надуваючись, стискаючись, немов болючі опіки. То були домни. Спочатку вони хвилювали Коні, викликаючи своєрідний жах: їй здавалося, що вона живе в підземному царстві. Потім вона звикла. А зранку йшов дощ.
Кліфорд вдавав, ніби любить Реґбі більше за Лондон. Ця земля таїла в собі якусь понуру волю, а люди — мужність. Коні думала, що ще було в цих людях — безперечно, в них не було ні очей, ні розуму. Люди були змучені, безбарвні й понурі, як тутешні околиці, й такі ж непривітні. Щось, правда, було в їх гортанному нерозбірливому діалекті та в човганні їхніх шахтарських чобіт, підбитих цвяхами, коли вони гуртами тяглися асфальтовою дорогою по домівках з роботи — жахливе і трохи таємниче видовище.
Ніхто не вітав молодого сквайра з поверненням, жодних святкувань, жодних депутацій, ні єдиної квіточки. Просто приїхали машиною по темній вологій дорозі, схованій під похмурими деревами, далі по парковому схилу, де паслися сірі мокрі вівці, на пагорб, де розкинувся своїм темним коричневим фасадом будинок. У цей час економка та її чоловік стояли на задньому плані, мов непевні гості на цій землі, готові промимрити «з приїздом» чи «ласкаво просимо».
Між Реґбі-холом та селищем Тевершел зв'язку не було жодного. Жодного скинутого капелюха, жодного реверансу. Шахтарі просто витріщувалися, торговці здіймали до Коні капелюхи, як до знайомої, й незграбно кивали до Кліфорда, оце й усе. З обох боків почуття нездоланної прірви і якоїсь невиразної неприязні. Спочатку Коні страждала від неприязні, яка йшла з селища, немов постійна мжичка. Потім загартувалася до такого ставлення, воно стало своєрідним тонізуючим засобом, з яким варт примиритися. І річ не в тому, що вони з Кліфордом були непопулярними, вони обоє просто належали до відмінної від шахтарів раси. Нездоланна прірва, неосяжний розрив — такого, мабуть, не буває на південь від Трента. В центральних графствах чи на промисловій півночі нездоланна прірва виключає будь-який зв'язок. Ти на своєму боці, а я — на своєму! Дивний виклик спільній пульсації людства.
І все ж загалом селище симпатизувало Кліфордові й Коні, в абстракції. А насправді для обох сторін це означало — дайте мені спокій!
Пастора, симпатичного чоловіка років шістдесяти, переповнювала значимість його обов'язків і водночас зводило у ніщо мовчазне «дай мені спокій» цілого селища. Майже всі жінки шахтарів були методистками. Шахтарі взагалі ніким не були. Та навіть офіційного одягу священика вистачало, щоб звести нанівець факт, що він був таким самим чоловіком, як усі інші. Ні, він був Містером Ешбі, автоматом для молитов та проповідей.
Вперта, інстинктивна думка: «Ми такі ж, як і ти, хоч ти і леді Чатерлей!» — спочатку спантеличувала й дратувала Коні незмірно. Нестерпними здавалися цікава, підозрілива, фальшива приязнь, з якою дружини шахтарів зустрічали її спроби розговоритися, зацікавлений образливий призвук: «О Боже! Тепер я щось означаю, якщо зі мною розмовляє сама леді Чатерлей. Та хай вона не думає, що вона через це краща за мене!» — який вона завжди відчувала в напівоблесному гугнявленні жінок. Оминути таке було неможливо. Безнадійний і образливий нонконформізм.
Кліфорд не звертав на них уваги, й вона навчилася того ж самого — просто минала їх, не підводячи погляду, а вони витріщувалися, ніби бачили перед собою ходячу воскову фігуру. Коли доводилося мати з ними справу, Кліфорд ставав гордовитим і зневажливим — дозволяти собі приязність він більше не міг. Насправді він ставився досить гордовито й зневажливо до кожного, хто не належав до його класу. Стояв на своєму без жодної спроби до примирення. І тому не викликав ні любові, ні ненависті у людей; просто залишався частиною життя, як шурф чи Реґбі.
Але тепер, скалічівши, Кліфорд зробився надзвичайно полохливим і сором'язливим. Окрім особистих слуг, він намагався ні з ким не зустрічатися. Адже йому доводилося сидіти в кріслі на колесах або з моторчиком. Однак вдягався він так само охайно, як завжди, в костюми від дорогих кравців, зав'язував, як і раніше, акуратні краватки з Бонд-стріт і збоку виглядав так само елеґантно й пристойно, як раніше. Він ніколи не скидався на сучасних женоподібних юнаків, навпаки, в його червоних щоках та широких плечах було навіть щось буколічне. Та його натуру виказували м'який, невпевнений голос, а також очі — водночас сміливі й налякані, впевнені й непевні. Часто він відштовхував своєю зверхністю, потім знову ставав скромним, зніченим, майже боязким. Вони з Коні любили одне одного в сучасній відстороненій манері. В ньому набралося надто багато болю, його каліцтво стало надто великим потрясінням, щоб він міг залишитися впевненим і легковажним. Він був ображений. А тому Коні прикипіла до нього всім серцем.
Та вона не могла не відчувати, як по-справжньому мало зв'язувало його з людьми. Шахтарі в певному розумінні були його власністю, та він не вважав їх людьми, а тільки знаряддям, частиною копалень, а не частиною життя, грубою сировиною, а не такими ж, як і він, людськими істотами. Якоюсь мірою він їх боявся, не витримував, щоб вони дивилися на нього тепер, коли він скалічів. А їхнє дивне грубе життя видавалося йому таким же неприродним, як життя їжаків.
Віддалено він ними цікавився, нагадуючи того, хто дивиться у мікроскоп або вгору — у телескоп. Контакту не було. Контакту по суті не було ні з ким, хіба що — традиційно — з Реґбі та через міцні зв'язки сімейної оборони — з Емою. Все інше його по-справжньому не цікавило. Коні відчувала, що й вона, власне, не дуже-то цікавила його, мабуть, тому, що це зрештою нічого не давало, просто заперечувало зв'язки між людьми.
І все ж він цілком від неї залежав, він потребував її щохвилини. Він, великий і міцний, був безпорадним. Він міг котити себе в кріслі на колесах, він мав крісло з моторчиком, у якому можна було повільно об'їжджати парк. Та на самоті він зовсім губився. Йому всюди бракувало Коні, щоб переконатися, чи він взагалі існує.
Крім того, він був амбітний. Він почав писати оповідання, дивні, дуже особисті оповідання про людей, яких знав. Розумні, уїдливі, та все ж якимось таємничим чином позбавлені сенсу. Гострий, своєрідний погляд на речі. Але жодного дотику, жодного контакту з життям. Так ніби все це відбувалося в вакуумі. А що сьогоднішнє життєве поле великою мірою нагадувало сцену з штучним освітленням, то ці оповідання навдивовиж правдиво відображали сучасне життя, тобто сучасну психологію.
Кліфорд уболівав за свої оповідання майже патологічно. Він хотів, щоб усі вважали їх гарними, найкращими, nec plus ultra. Вони з'являлися в усіх сучасних журналах і, як завжди буває, заслужили хвалу й хулу. Та хула для Кліфорда означала просто тортури, ніби його штрикали ножами. Так наче вся його істота втілилася в тих оповіданнях.
Коні допомагала йому, як могла. Спочатку все це її збентежило. Він монотонно, вперто, настирливо усе з нею обговорював, і їй доводилося всіма силами реаґувати. Так ніби вся її душа, і тіло, і стать мали піднятися й перейти в ті його оповідання. Це її бентежило й захоплювало.
Побутових клопотів у них майже не було. Їй доводилося наглядати за будинком. Але наглядач будинку служив у сера Джефрі багато років, а висохла, підстаркувата, велично коректна особа жіночої статі — її важко було назвати покоївкою чи навіть жінкою, — яка прислужувала за столом, працювала в будинку вже сорок років. Навіть служниці вже постаріли. Жахливо! Залишалося одне — дати цьому місцю спокій! Усі ці безконечні кімнати, в яких ніхто не жив, уся ця традиційна для центральних графств рутина, механічна чистота й механічний порядок! Кліфорд наполіг на тому, щоб найняти нову кухарку — досвідчену жінку, яка служила йому на квартирі в Лондоні. Здавалося, в усьому іншому тут правила механічна анархія. Усюди стояв досить добрий порядок, сувора чистота і сувора пунктуальність, навіть досить сувора доброчесність. І все ж Коні бачила у всьому методичну анархію. Усе це не з'єднувалося органічно теплим почуттям. Будинок виглядав таким понурим, як вулиця, по якій перестали ходити люди.
Що зоставалося їй, як тільки махнути на все рукою? Так вона і вчинила. Іноді приїжджала міс Чатерлей з аристократичним тонким обличчям і тріумфувала, помічаючи, що нічого не міняється. Вона так і не пробачила Коні, що та порвала її внутрішній зв'язок з братом. Саме Емі належалося разом з ним створювати ці оповідання, ці книжки, оповідання Чатерлеїв, в яких було те нове, що вони, Чатерлеї, привнесли в світ. Інших зразків не існувало. Не існувало органічного зв'язку з попередньою думкою та засобами вираження. Тільки нове — чатерлеївські, цілком особисті книжки.
Коли батько Коні ненадовго завітав до Реґбі, він сказав дочці наодинці стосовно Кліфордових писань — вони милі, та в них немає нічого особливого. Довго вони не протримаються!.. Коні глянула на огрядного шотландського лицаря, який ціле життя добре давав собі раду, і її очі, її великі, запитливі очі затуманилися. Нічого особливого! Що він хоче сказати цим «нічого особливого»? Коли критики хвалять оповідання, а Кліфордове ім'я — майже знамените, коли вони навіть принесли гроші… що ж має на увазі батько, кажучи, ніби в Кліфордових писаннях немає нічого особливого? Що іще там має бути?
Коні поділяла звичку всіх молодих — те, що існувало в цю хвилину, означало все. А хвилини змінювали одна одну, не обов'язково одна одній належачи.
Під час другої зими у Реґбі батько сказав їй:
— Сподіваюся, Коні, ти не даси обставинам зробити з тебе demi-vierge.
— Demi-vierge! — відповіла непевно Коні. — Чому? Чому ні?
— Звичайно, якщо тільки це тобі подобається! — поспішив додати батько.
Коли обидва чоловіки залишилися наодинці, він те ж саме сказав Кліфорду.
— Напівдівчиною! — відказав Кліфорд, для певності переклавши слово. Він на мить замислився, потім густо почервонів. Він розізлився й образився.
— В якому плані її це не влаштовує? — запитав силувано.
— Вона худне… стає неоковирною. Це не її стиль. Вона ж не якась сардина засушена, а свіжа шотландська форелька.
— Без цяток, звичайно! — сказав Кліфорд.
Пізніше він хотів щось сказати їй на цю тему demi-vierge — про її напівдівочу ситуацію. Та не зміг себе примусити. Вони були дуже близькими і водночас недостатньо близькими. Вони часто зливалися в одне ціле в його та її умі, але фізично — один для одного не існували, і жоден з них не здатен був колупатися в цьому corpus delicti. Вони були такими близькими й цілком позбавленими будь-якого зв'язку.
Однак Коні здогадалася, що її батько щось сказав, і це «щось» засіло в Кліфорд а в голові. Вона знала, що йому байдуже, чи вона demi-viegre чи demi-monde, адже він нічого не знав напевне і не мав змоги бачити. А те, що не бачать очі і не знає розум, не існує насправді.
Майже два роки Коні й Кліфорд провели у Реґбі, занурившись у неясне Кліфордове життя та його твори. В роботі їхні інтереси завжди були єдиними. Вони розмовляли й сперечалися в муках творчості, відчуваючи, ніби щось відбувається, відбувається насправді, відбувається в цій порожнечі.
А тому це було життя в порожнечі. Для інших воно не існувало. Було Реґбі, слуги, та все якесь примарне, не існуюче по-справжньому. Коні прогулювалася в парку і в лісі, що прилягав до нього, насолоджувалася самотністю й таємничістю, ворушила брунатне осіннє листя і збирала весняний первоцвіт. Та все це здавалося сном чи, точніше, подобою реальності, їй здавалося, що дубове листя брижиться в якомусь дзеркалі, вона сама — постать, про яку хтось колись читав, а первоцвіт, зібраний нею, — просто тінь, чи спогад, чи слово. Нічого матеріального чи чогось такого… жодного дотику, жодного зв'язку! Тільки життя з Кліфордом, тільки безконечне прядиво розмов, хвилини просвітлення, оповідання, про які сер Малколм сказав, ніби в них нічого немає, ніби вони не залишаться. Що в них має бути, навіщо їм залишатися? Те, що задовольняє сьогоднішній день, завтра обернеться злом. Те, що задовольняє теперішню мить, є виявом реальності.
Кліфорд мав досить багато друзів, тобто скоріше знайомих, і запрошував їх до Реґбі. Він запрошував різних людей — критиків і письменників, — які мали вихваляти його книжки, їм лестило, що їх запрошували до Реґбі, і вони вихваляли. Коні все це чудово розуміла. Та й чому ні? Ще одна швидкоплинна ситуація в дзеркалі. Що в тому поганого?
Вона приймала як господиня всіх цих людей… переважно чоловіків. Вона приймала також аристократичних родичів Кліфорда, які часом заїжджали. Ніжна, рум'яна, немов сільська дівчина, схильна до веснянок, з великими голубими очима, кучерявим каштановим волоссям, лагідним голосом і міцними жіночими стегнами, вона здавалася дещо старомодною й «жіночою». Не «тонка caрдинка» з хлоп'ячою фігурою. А надто жіноча, щоб вважатися цілком елеґантною.
Отже, чоловіки, особливо немолоді, виявляли до неї посилену увагу. Та вона їх зовсім не заохочувала, знаючи, яких тортур довелося б зазнати Кліфордові при найменшому натякові на фліртування. Тиха й відсутня, вона не мала й не збиралася мати з ними жодних контактів. Кліфорд собою пишався надзвичайно.
Його родичі ставилися до неї цілком доброзичливо. Вона знала, що ця доброзичливість означала відсутність страху — люди не мають до тебе поваги, коли тебе хоч трохи не бояться. Але й з ними не існувало жодного зв'язку. Вона дозволила їм бути доброзичливими й зневажливими, дозволила їм відчувати, що в них немає потреби тримати мечі наголо. Жодного істинного розуміння між ними не склалося.
Час ішов. Хоч би що відбувалося, не відбувалося нічого, адже вона так чудово порвала всякий контакт зі світом. Вони з Кліфордом жили в своїх ідеях та його книжках. Вона знай приймала гостей — у їхньому домі вони не переводилися. Час ішов, і, як це буває з годинниками, замість пів на восьму виявилося пів на дев'яту.
Коні, однак, відчувала, як у ній зростає неспокій. У цьому безконтактному існуванні неспокій накочувався на неї, як безумство, її члени судомило, хоч вона цього зовсім не бажала, її хребет сіпало, коли хотілося не сидіти, випроставшись, а зручно полежати. Щось бентежило зсередини її тіло, її утробу, так бентежило, що хотілося скочити в воду і пливти, позбуваючись безумного неспокою. Від нього її серце без причини несамовито калатало. Вона худла.
То був звичайний неспокій. Бувало, вона бігла через парк, залишала Кліфорда і, розпростершись, лежала в папороті. Втекти з дому… вона має втекти з дому й від усіх. Ліс був її єдиним сховком, її святилищем.
Та насправді й він не був сховком чи святилищем, тому що й з ним не було зв'язку. Це було тільки місце, куди можна втекти від усього іншого. Вона ніколи по-справжньому не відчувала духу самого лісу… якщо й була така безглузда річ. Вона підсвідомо розуміла, що життя її йде шкереберть. Підсвідомо розуміла, що втратила, загубила зв'язок з предметним і живим світом. Тільки Кліфорд та його книжки, які не існують насправді… в яких немає нічого особливого! Пустота до пустоти. Підсвідомо розуміла. Та це було все одно що битися головою до стіни.
Батько знову застеріг її: «Коні, чому ти не заведеш собі поклонника? Треба жити собі на втіху».
Тієї зими на пару днів заїхав Майкаліс. Це був молодий ірландець, який спромігся добре заробити на своїх п'єсах в Америці. Якийсь час елеґантне лондонське товариство сприймало його з захопленням, адже він писав елеґантні світські п'єси. Поступово елеґантне товариство збагнуло, що цей дублінський щур на неохайних підборах виставляє його на посміховисько, і різко поміняло своє ставлення. Майкаліс став останнім словом вульґарності й поганого виховання. Викрили, що він антианглійський, а для класу, який дійшов до цього відкриття, це означало щось гірше за найбрудніший злочин. Його вбили наповал, а тіло викинули на смітник.
Однак у Майкаліса залишилися його апартаменти в Мейфері, і він ходив по Бонд-стріт з виглядом джентльмена, адже навіть найкращих кравців не примусиш вигнати своїх недостойних замовників, якщо ці замовники платять.
Кліфорд запросив цього тридцятилітнього молодика в несприятливий момент його кар'єри. Запросив, не вагаючися. Майкаліса слухало принаймні пару мільйонів людей, і, виявившись безнадійним аутсайдером, він без сумніву має відчувати вдячність, що саме в цей момент його запросили до Реґбі, коли ціле елеґантне товариство його цькувало. З вдячності він, без сумніву, принесе Кліфорду «користь» там, в Америці. Слава! Хай там що вона означає, але починається тільки тоді, коли про тебе говорять потрібні слова, особливо «там», Кліфорд був на піднесенні і володів надзвичайно глибоким інстинктом на рекламу. В кінці Майкаліс дуже благородно вивів його в п'єсі, і Кліфорд став своєрідним популярним героєм. Аж доки прийшла реакція і він зрозумів, що його виставлено на посміховисько.