Нарешті Коні підвела на нього погляд. Дитина, її дитина була для нього просто «воно». Воно… воно… воно!
— Як, з іншим мужчиною? — запитала вона.
— Хіба це має велике значення? Хіба такі речі справді хвилюють нас глибоко?.. У тебе ж був якийсь коханець в Німеччині… а що він тепер? Майже нічого. Мені здається, що ці незначні акти й незначні зв'язки нашого життя не так уже й багато важать. Вони минають, і де вони? Де… де торішній сніг? Тільки те, що залишається впродовж життя, має значення; моє власне життя має для мене значення в своїй довгій протяжності й розвитку. А що означають випадкові зв'язки? І особливо випадкові сексуальні зв'язки? Якщо сміхотворно не перебільшувати їхню роль, це все одно що спаровування птахів. І так має бути. Що справді має значення? Має значення спілкування протягом цілого життя. Прожити поряд день за днем, а не переспати раз чи двічі. Ми з тобою одружені, що б там з нами не трапилося. Ми звикли одне до одного. А звичка, на мою думку, істотніша за всяку випадкову насолоду. Довге, неспішне, сповнене терпіння життя… так ми живемо… а не випадковий спазм будь-якого роду. Мало-помалу, живучи разом, двоє людей доходять до особливої злагодженості, надзвичайно тонко реаґують одне на одного. Ось — істинний секрет шлюбу, а не секс, принаймні не звичайна функція сексу. Ми з тобою сплелися в цьому шлюбі. Якщо нам триматися за це, ми зможемо організувати всі ці справи сексу, так як організовуємо вихід до дантиста, адже тут доля завдала нам фізичної поразки.
Коні слухала з якимось подивом і з якимось острахом. Вона не знала, має він рацію чи ні. Існував Майкаліс, якого вона кохала, так вона собі говорила. Та її кохання нагадувало якесь відхилення від шлюбу з Кліфордом, від їхньої довгої, повільної й звичної близькості, сформованої роками терпіння й страждань. Мабуть, людська душа потребує відхилень, і їй не можна в цьому відмовити. Але принцип відхилення полягає в тому, що ти знову повертаєшся додому.
— І тобі байдуже, від якого чоловіка я народжу дитину? — запитала вона.
— Чому ж, Коні, я довірятиму твоєму природному чуттю порядності й вибору. Ти просто не дозволиш доторкнутися до себе не тій людині.
Вона подумала про Майкаліса! Він абсолютно відповідав Кліфордовій ідеї «не тієї людини».
— Але в чоловіків і жінок можуть бути різні уявлення з приводу «не тієї людини», — сказала вона.
— Ні, — відповів він. — Ти любиш мене. Я ніколи не повірю, щоб ти могла полюбити мужчину, який би видався мені цілком антипатичним. Тобі не дозволить твоє почуття гармонії.
Вона мовчала. Ця логіка не потребувала відповіді, такою вона здавалася помилковою.
— І ти захочеш, щоб я тобі розповіла? — запитала вона, глянувши на нього майже крадькома.
— Зовсім ні. Мені краще не знати… Але ж ти погоджуєшся зі мною, правда, що випадкові сексуальні стосунки — ніщо в порівнянні з довгим життям, прожитим удвох? Хіба не можна просто підкорити сексуальні потреби необхідностям довгого життя? Просто скористатися з них, адже до цього ми вимушені? Нарешті, хіба ці скороминущі насолоди мають значення? Хіба головна проблема полягає не в тому, щоб повільно, роками вибудовувати цілісну особистість? Не в тому, щоб жити цілісним життям? Життя, розколоте на частини, не має сенсу. Якщо воно може розколотися на частини через відсутність сексу, тоді вперед — заводь любовний роман. Якщо воно може розколотися через відсутність дитини, тоді, якщо можеш, — народи дитину. Але роби усе так, щоб твоє життя було цілісним, щоб у ньому надовго встановилася гармонія. А ми з тобою можемо досягти цього вдвох… Хіба неправда?.. Якщо адаптуємося до потреб і водночас злагодимо з цієї адаптації одне ціле своїм спокійно прожитим життям. Ти погоджуєшся?
Коні приголомшили його слова. Вона знала, теоретично він має рацію. Та коли мова зайшла про її спокійно прожите з ним удвох життя, вона завагалася… Невже її справжня доля зводилася до того, щоб усю себе переливати в його життя? І нічого більше?
Хіба все саме так? Їй належалося з задоволенням снувати єдине полотно їхнього щасливого спільного життя, можливо, тільки де-не-де позначене випадковою квіткою любовної пригоди. Та звідки їй знати, що вона відчуватиме наступного року? Що можна знати заздалегідь? Як можна сказати «так»? На роки й роки вперед? Просто «так» на одному подиху? Навіщо пришпилювати те слово, немов метелика? Воно ж, звичайно, повинно випурхнути й зникнути, щоб за ним послідували інші «так» і «ні»! Як зграйки безладних метеликів.
— Думаю, Кліфорде, ти маєш рацію. Здається, я з тобою згодна. Але життя й тут може повернути все по-своєму.
— Але доки воно не повернуло, ти ж погоджуєшся?
— О, так! Думаю, що так, справді.
Вона спостерігала за коричневим спанієлем, що вибіг з бокової стежки, подивився в їхній бік, задерши носа, й м'яко, хрипко гавкнув. За собакою швидким, нечутним кроком вийшов чоловік з рушницею, повернувся до них, так ніби збирався на них напасти, натомість зупинився, привітався й почав завертати за схил пагорбам. Це був всього-на-всього новий лісник, та він налякав Коні, з'явившись, здавалося, так швидко й загрозливо! Таким вона його побачила — раптовий натиск загрози із нікуди!
Це був чоловік у темно-зеленому вельветовому плащі і краґах — старомодний, з червоним обличчям, червоними вусами й холодними очима. Він швидко рушив униз по схилу.
— Мелорзе! — гукнув Кліфорд. Чоловік ледь обернувся і віддав честь швидким непомітним жестом — солдат!
— Ви не поможете розвернути й завести крісло? Так мені буде легше, — сказав Кліфорд.
Чоловік зразу повісив рушницю через плече й підійшов тим самим дивно швидким і м'яким кроком, ніби старався не привертати до себе уваги. Він був досить високий, худий і мовчазний. На Коні він навіть не глянув, тільки на крісло.
— Коні, це новий лісник, Мелорз. Мелорз, ви ще не розмовляли з її світлістю?
— Ні, сер! — прийшли готові нейтральні слова.
Чоловік, як стояв, підняв капелюха, показуючи густе, майже біле волосся. Своїм прямим, безстрашним і безликим поглядом він втупився Коні прямо в очі, так ніби хотів побачити, що вона таке. Він примусив її зніяковіти. Вона сором'язливо кивнула йому, а він переклав капелюха в ліву руку й ледь уклонився їй, як джентльмен, та не сказав зовсім нічого. Якусь мить він стояв непорушно з капелюхом у руці.
— Але ви вже деякий час тут працюєте, правда? — звернулася до нього Коні.
— Вісім місяців, пані… ваша світлість! — він спокійно виправився.
— І вам подобається тут?
Вона подивилася йому в очі. Його очі трошки звузилися, іронічно, майже зухвало.
— Звичайно, дякую, ваша світлість! Я тут виріс… — Він знову ледь уклонився, повернувся, вдягнув капелюха й ступив крок, щоб узятися за крісло. Останні слова він вимовив по-місцевому тягуче… мабуть, теж заради глуму, тому що раніше в його мові не було й сліду місцевої говірки. Він міг навіть зійти за джентльмена. В кожному разі, він був цікавий, жвавий, своєрідний чоловік, самотній, однак упевнений у собі.
Кліфорд завів маленький моторчик, чоловік обережно повернув крісло й направив його в бік схилу, який полого спускався до темної гущавини ліщинника.
— Достатньо, сер Кліфорд? — запитав чоловік.
— Ні, краще пішли з нами, а то крісло може загрузнути. Моторчик тут надто слабкий, щоб підніматися вгору.
Чоловік озирнувся, шукаючи собаку, — дбайливий погляд. Спанієль глянув на господаря й помахав хвостом. На мить у очах чоловіка з’явилася напівусмішка, яка хоч і м'яко, але глузувала й дражнила Коні, потім враз зникла й на обличчі не залишилося жодного виразу. Вони йшли униз досить швидко, цей чоловік тримав рукою спинку крісла й спрямовував його. Він скидався більше на вільного солдата, ніж на слугу. І щось у ньому нагадувало Томі Дюкса.
Коли вони підійшли до хащів ліщини, Коні раптом побігла вперед і відкрила хвірточку до парку. Вона притримала її, в той час як обидва чоловіки, проходячи, глянули на неї. Кліфорд — критично, інший чоловік — з допитливим і холодним здивуванням, роздивляючись її безликим поглядом. І в його голубих безликих очах вона помітила відтінок страждання і відстороненості, але, крім того, й деяке тепло. Але чому він такий чужий, далекий?
Зразу за хвірткою Кліфорд зупинив крісло, і чоловік рвучко, ввічливо повернувся її закрити.
— Чого ти побігла відкривати? — запитав Кліфорд своїм спокійним, тихим голосом, в якому чулося незадоволення. — Це міг зробити Мелорз.
— Я думала, що ви підете прямо вперед, — сказала Коні.
— І залишимо тебе бігти позаду? — запитав Кліфорд.
— О, часом мені подобається побігати!
Мелорз знову взявся за крісло, так ніби нічого не помітив, але Коні відчувала, що він усе зауважив. Виштовхуючи крісло на досить стрімкий парковий схил, він мало не засапався. Мабуть, і справді був досить кволий. Ззовні повний сил, але дещо кволий і пригаслий. Вона відчувала це своїм жіночим чуттям.
Крісло зупинилося на початку рожевої стежки. Кліфорд озирнувся на Коні.
— Не втомилася? — запитав він.
— О, ні! — сказала вона.