— А що пив небіжчик? — попитав я, знову починаючи розмову.
— Мастику. Тільки мастику.
— Гм… А як щодо жінок, гулянок, вечірок?
— Цим не займався. Сто грамів мастики до обіду, сто до вечері — ото уся гульня.
По цих словах господар нарешті наважився сісти в крісло, вловивши, певно, що я не поспішаю йти.
— Ну, сто на обід і сто ввечері — це не багато, — зауважив я так само добродушно. — Хіба що кожного дня… Та не будемо порпатися в особистому житті небіжчика. А чи товариський він був?
— В якому розумінні? — трохи здивувався чоловік.
— Чи приймав гостей, чи сам ходив до когось…
— Де там! Зовсім рідко виходив з дому. І то переважно до ресторану навпроти, де пив мастику.
— З ким же він чаркував?
— Сам один. Завжди сам. А щоб хто-небудь приходив до нього, такого я взагалі не пам'ятаю.
— Так… — кивнув я. — А чому він оселився саме у вас?
— Та як вам сказати… Я був шофером у нього перед Дев'ятим… Точніше — в «Кометі»…
— А що таке — «Комета»?
— Торговельна фірма була… товариство… Три чоловіки ним керували: інженер Костов, Медаров і Танев. Через те й «Комета»: Костов, Медаров, Танев — по одному складу від кожного прізвища.
— Ага… Ну, Костов безслідно зник, це ми знаємо. Медаров також зник, хоч і не так безслідно. А Танев? Де Танев? Отой, третій?
— Де йому бути… — пробурмотів господар, знизавши плечима. — Десь тут, у Софії, певно. Я зустрічав його кілька років тому…
— А тепер?
Співрозмовник заперечливо похитав головою.
— Віддавна його не бачив.
— А не знаєте, Медаров бачився з Таневим?
Знову заперечливий рух.
— І про це нічого не знаю.
Настала коротка пауза. Я особисто звик до пауз. Одначе господареві було трохи незручно.
— А може, все-таки вип'ємо чого-небудь… — запропонував він, аби порушити мовчанку.
— Облиште питво, — заперечив я й знову замовк, розглядаючи співрозмовника.
Обличчя його здавалося добродушним, хоч і трохи набурмосеним. Це, певно, від постійного спостереження за різцем токарного верстата. Професійне. Проте незважаючи на сиві скроні й вертикальні зморшки між бровами, його обличчя мало навіть дитячий вираз.
— Ви, Ілієв, — проказав я, розглядаючи хазяїна, — наскільки мені відомо, майстер на авторемонтному заводі?
Чоловік ствердно кивнув.
— Та ще й чудовий майстер… Втім, це видно і з ваших прибутків…
Я кинув швидкий погляд на обставу і знов обернувся до господаря.
— Такі, як, ви, бувають, звичайно, й чудовими свідками… Найкращими помічниками влади…
Ілієв сором'язливо всміхнувся.
— Тому, — вів я далі, — мушу сказати вам, що дуже надіюся на відомості, які матиму від вас…
— Та я охоче… — озвався Ілієв, все так само всміхаючись. — Все, що знаю…
— Ми говорили про Танева… — спрямував я його.
— Про Танева нічого не чув…
— Зовсім нічого?
— Зовсім нічого.
— А які інші зв'язки мав Медаров? Знайомі, родичі…
— Є в нього сестра… — згадав Ілієв, явно втішений тим, що все-таки може дати якісь відомості. — Чи не єдина його родичка… Він, вийшовши із тюрми, оселився у неї. Тільки недовге там затримався. Не помирилися наче… Не з нею, з її чоловіком — Сираковим…
— Що ж вони не поділили?
— Про те я не питав… Він казав тільки, що не терпіли один одного… Тому й прийшов до мене шукати квартири… Чув, що син мій в армії, а кімната вільна, от і прийшов…
— Гм… — проказав я, а це можна тлумачити як завгодно. Оскільки репліка моя вичерпалася цим вигуком, Ілієв розповідав далі: