Настала друга ніч відтоді, як прикордонників було піднято по тривозі, друга ніч, як командир цієї дільниці кордону переживав дивне почуття: неспокою і трохи боявся: могло ж трапитися, що йому не поталанить і порушник, незважаючи на вжиті на заставі посилені заходи щодо охорони… все ж пройде в районі прикордонної застави, якою він командує. І коли вже йому дуже не поталанить, то таке станеться й зганьбить його саме тепер, коли минає десять років, відколи він командує цією прикордонною дільницею.
«Проклятий» пост, бо з усіх був найізольованіший, і природа мов навмисне створила тут домівку вітрів, усіх вітрів: і добрих — влітку; і злих, Лютих, мов здичавілі пси, — взимку. Одне слово, то було таке місце, де вітер не заспокоювався ні в яку пору року. Якщо іноді й траплялося таке диво, то лише на кілька хвилин. І якщо це було вночі, то його прикордонники, хоч і були стомлені, прокидалися через оту раптову тишу, неприродну тишу, в якій, здавалося, навіть будівлі разом з прикордонниками насторожувалися, напружували слух, щоб почути кроки якогось порушника, що хоче перейти кордон.
Уже минула північ. На заставі, крім нього, командира, лишилися тільки люди, які повинні були в різний час рушати на завдання. Тепер усі спали, виснажені не лише втомою, а й чеканням, що тривало вже дві ночі підряд!..
Тривожна напруженість не менше стомила і його, бо за звичних обставин Він повинен був би заснути кілька годин. Та він не міг спати, по-перше, через напружений стан, по-друге, через склянку кави, надісланої в термосі дружиною Іоанною після того, як він повідомив її телефоном, що й цього разу не ночуватиме вдома, а Лишається на заставі.
Ніч була темна. Зійшов місяць, та і його затягли хмари, які, мабуть, скоро попливуть далі, бо вітер дув сильно, посвистуючи в димоході, мов зимовий сніговій, хоч зараз була тепла серпнева ніч.
Хоч і тепло було, але капітан Кодру зачинив вікно, щоб менше чути шум вітру. Насправді він чув його й далі, і цей вітер дратував та непокоїв його. Це була надзвичайно погана, глупа вітряна ніч, яка могла подобатися тільки тим, хто наважувався перейти кордон.
«Коли ще піде й дощ, то кращої ночі для порушників і бути не може!» — зітхаючи, подумав капітан.
Задзеленчав телефон. Капітан підняв трубку.
— «Голубка»?
— Так, «Голубка». Біля апарата капітан Кодру. Хто говорить?
— Полковник Іонашку. Я на «Райдузі». Що чутно в тебе?
— Тихо, товаришу полковник.
— Коли щось трапиться, дзвони мені сюди.
Капітан Кодру поволі, мов боячись її зламати, поклав трубку. Ця розмова ще більше посилила його тривогу. Полковник Іонашку був заступником командира військового з’єднання, і те, що він уночі приїхав на прикордонну заставу, якою командував капітан Друмару, підтверджувало підозру Кодру, що йдеться далеко не про звичайну справу. Протягом багатьох рокір служби на кордоні його дільницю не вперше піднімають по тривозі. Але вперше по тривозі, підняли всі прикордонні застави. Це зміцнило його переконаність у тому, що порушник, тобто шпигун, про якого його сповістили і який, можливо, намагається перебратися через кордон на його дільниці, був дуже небезпечний. Подумавши про це, він ще дужче розхвилювався. Його хвилювало, що прикордонну заставу, якій пощастить затримати шпигуна, звичайно, вітатимуть і мабуть, загородять. А коли, незважаючи на посилену охорону кордону, шпигун зуміє прослизнути, то наслідки будуть дуже серйозні.
Капітан Кодру вірив у. моральні якості своїх прикордонників. Ця певність базувалася не лише на суб’єктивному переконанні, про це свідчили і їхні успіхи, визнані всіма. Його цінували як найкращого командира прикордонної застави, Так, його люди були один кращий за одного, він міг покластися на них, вони його не підведуть. Одначе капітан був заклопотаний. І як не бути заклопотаним, коли тепер ідеться не про затримання звичайного порушника, а- вкрай небезпечного шпигуна.
Ділянка, яку охороняла прикордонна застава капітана Кодру, не була звичайним шляхом тих, хто намагався перейти, кордон, хоча місцевість тут теж була горбиста. Та незважаючи на нерівну місцевість, дуже любу для порушників, вони її обходили, бо, по-перше, чули й вони про те, що тут дуже пильні прикордонники, а по-друге, і населення тутешнє, помітивши чужого, негайно повідомляло про нього на прикордонну заставу.
Знаючи про все де, капітанові Кодру не треба було б і турбуватися. Але тому, що йшлося не про звичайного порушника, він не міг бути спокійним.
Дійшовши такого висновку, капітан запалив цигарку. Жадібно затягшися, він поставив собі запитання: чому цей досвідчений і небезпечний шпигун вибрав такий застарілий спосіб втечі — незаконний перехід через кордон? З другого боку, якщо про нього ще раніше знала контррозвідка, то чому його не затримали до того, як він пробрався до прикордонної смуги?
— Щось мені тут не зрозуміло, — прошепотів капітан майже вголос.
Потім пригадав телефонний дзвінок полковника Іонашку. Чого той дзвонив саме йому? А хіба тільки йому? Капітан Кодру подзвонив на прикордонну заставу «Жайворонок». Ні, Іонашку не турбував «Жайворонка». Що це могло означати? Не що інше як те, що, Іонашку догадувався, шпигун намагатиметься перейти через дільницю, яку охороняє його прикордонна застава.
— Хай спробує, якщо це йому подобається! — Майже вголос вимовив капітан.
Кодру взагалі був не забобонний. Та боявся, що може не пощастити. Точніше, боявся випадковості. В його житті випадковість уже кілька разів призводила до нещастя, тому він і боявся її. Румунське прислів’я, що іноді й рік не дасть того, що може дати година, Кодру знав, а отже, й розумів роль випадку в житті людини. Він усвідомлював, що то був страх, не підвладний розумові, але не міг його перемогти. Не міг перемогти саме тепер, коли був дуже напружений у чеканні. Звичайно, люди, що охороняють кордон цієї ночі, найнадійніші; звичайно, їх попереджено; звичайно, всі вони горять бажанням затримати шпигуна. Але випадковість буває такою безглуздою! І, крім того, тепер ніч, місяць зайшов за хмари, вітер дме в небажаному напрямі — від кордону в середину країни, а перебіжчик шпигун дуже небезпечний. Хоч і він, Кодру, вжив особливих заходів. Завдяки цим заходам, охорона в районі його прикордонної застави була виключно добре забезпечена. Ні, в жодному разі він не мав причин турбуватися… І все ж випадковість, ота клята випадковість… Раптом йому почувся тріск пострілу з сигнального пістолета. Але зразу ж зрозумів, що помиляється. Чулося лише виття вітру» який лютував наче посеред зими.
«Та втихомирся ж» проклятий вітре!» Охоплений безпричинним гнівом, капітан стукнув кулаком об сосновий стіл» за яким завжди працював. Одразу ж йому стало соромно, і, зітхнувши, він простягся на похідному ліжку. Вітер посилився, й капітанові Кодру приверзлося, що міцна будівля прикордонної застави піднялася вгору, полинула в повітрі, мов надувна куля, і попливла в сусідню країну. Мандри на такому кораблі були куди приємніші, ніж у літаку, бо не було чути гуркоту моторів, капітан чув лише вітер, який свистів, мов дивовижний змій. Так, летіти — приємно, хоч і страшно було: коли цей дивний корабель приземлиться в сусідній країні, то прикордонники його заарештують, обвинувативши в порушенні кордону.
Капітан скочив на ноги. Без сумніву, він непомітно заснув на якусь мить. Тепер, прокинувшись, він був задоволений, що на прикордонній заставі Все гаразд. Ця радість була трохи смішна, але він на те не звернув уваги, бо дуже перелякався уві сні.
Знову задзеленчав телефон.
— Алло, Кодру, нічого нового?
— Нічого, товаришу полковник.
— Добре!.. Хай вам щастить!
Чекання зростало в ньому, мов пісок у пісковому годиннику. А можливо, шпигун все-таки намагатиметься перейти на його дільниці. Капітан рішуче попрямував до дверей. Хотів глянути на рельєфний макет дільниці його підрозділу, щоб угадати, де, може, намагатиметься пройти шпигун, та, підійшовши до дверей, повернувся назад. Свою дільницю він знав напам’ять. Навіть із заплющеними очима Кодру бачив усю панораму дільниці так, як бачив свій дім, своїх рідних, коли його зненацька заходила повінь на Дунаї і він мало не потонув серед хвиль. Течія тягла його на дно, і він розплющеними очима, які навіть не боліли, побачив там, у воді, двір, дім, колодязь із жолобом, із якого пило воду лоша Ройбулец. Кодру весь час ковтав воду, знаючи, що помре, та не метушився даремно, бо не міг не дивуватися, як то можна під водою побачити і дім, і колодязь, і лоша, і своїх рідних, і пекаря Тассе, і головну вулицю села, якою саме йшов, накульгуючи, стражник дядько Гуреу. Так, усе те він бачив одночасно із здивуванням і сумом, відчуваючи, як від жалю на очі набігають сльози, бачить їх востаннє, бо ось-ось потоне. (Він не потонув: якийсь рибалка, здається, дід Димофте, врятував його).
Так само, як і тоді, він побачив тепер наяву свою дільницю, яку охороняла його застава. Ні, порушник не зможе пройти. Усі шляхи підступу до розпушеної смуги було блоковано вміло замаскованими постами спостереження. Якщо порушник намагався пройти будь-яким із цих шляхів, його, безсумнівно, спіймали б. А в інших, менш доступних місцях, шпигун міг би пройти, лише коли б він був звідси родом і знав усі долини, яри, інакше кажучи, якби він знав увесь звивистий рельєф місцевості. Але таке припущення виключається. Та хто може дати гарантію, що шпигун уже кілька днів не перебуває у прикордонній зоні і навмисно досі не перейшов кордону, щоб попередньо вивчити місцевість і познайомитися, з маршрутами прикордонних патрулів?
Це неможливо!.. Так, неможливо, щоб Шпигун перебував на дільниці, яку охороняє застава, і щоб прикордонники його досі не викрили. Навіть якщо погодитися з цим абсурдним припущенням, що це так, шпигун все одно не міг би дізнатися, як саме організована охорна дільниці. Кодру щоденно змінював маршрути патрулів, місця охорони, пости спостережень.
«Я не повинен завдавати собі клопоту, — подумав він. — Я вжив усіх можливих заходів, щоб перекрити шляхи, зручні для виходу до смуги. Якщо шпигун намагатиметься пройти через мою дільницю, ми його, безсумнівно, спіймаємо. Не вислизне він із рук. Детунату!»
Детунату! Найметкіший і найпронирливіший з усіх його прикордонників. Більшість порушників затримав саме Детунату. Справжній бульдог той Детунату! Капітан згадав, яке погане враження справив на нього. Детунату; коли його з роти прислали сюди. Величезний, телепень, незграбний і повільний. Невиразні сірі очі, величезний ніс, випнуте вперед підборіддя, тонкі вуста, як у відьми, які здавалися ще тоншими від великого підборіддя, довга, до смішного довга шия, ніби на карикатурі, ноги взуті в черевики чи не найбільшого розміру. Таке враження справив Детунату на капітана в той день, коли прибув на прикордонну заставу. Та де неприємне враження згладжувалося, коли Детунату заговорив. Він мав теплий» приємний баритоновий голос. Почувши його, капітан Кодру подумав, що той голос дуже підходить для диктора на радіо.
Тому, можливо, першими словами, з якими звернувся до нього капітан, були:
— Скільки класів закінчив, Детунату?
— Вісім, товаришу капітан.
— Чому ти не складав іспити, щоб вступити до дев’ятого класу?
— Складав, та провалився.
— Трапляється.
— Не було ніякого шансу, товаришу капітан. Я був майже зовсім непідготовлений. Бог все може дати, та не сунутиме ж він мені до торби, як мовиться у прислів’ї. А я з’явився на іспити з порожньою торбою, сподіваючись, що комісія її наповнить. Помилився.
Щирість солдата припала до серця капітанові, й він намагався позбутися першого неприємного враження, справленого на нього далеко не приємною зовнішністю Детунату.
В наступні дні Детунату виявився «новачком Із загадками»; Фактично загадка була одна, та й та незначна, якщо врахувати, що таке траплялося й з іншими новачками. Капітан познайомився із загадкою Детунату в день, коли той повинен був уперше сам вийти на завдання.
— Дозвольте доповісти, товаришу капітан: боюся сам іти на завдання.
— А чого решта не боїться?