— …?
— Ну ось, наприклад, ця продавщиця, в якої ми сьогодні купували диню… Пам'ятаєш, ти ще розсердився, коли я з нею поговорила? Але хіба вона винна, що ми — щасливі, а вона — у брудному фартуху?! Для неї було нестерпним наше щастя — і вона нас обрахувала. А мені стало її жаль, тому що увечері вдома на неї чекає п'яний чоловік — й жодного поцілунку!
— …
— Є дуже прості істини — про них не часто говорять, а якщо й говорять, то зазвичай іронізують. Або ж вони звучать занадто банально. Але ж вони — існують. Ось спробуй вимовити їх уголос — і відчуєш, як накотяться сльози: треба любити своїх друзів, захищати батьківщину, поважати старих, не принижувати слабших за себе, не брехати, нічого не боятися й нічого не просити… Говорити про це, може, й смішно. Однак… не сміємося ж ми, читаючи Біблію…
— До зустрічі з тобою мене гнітила власна безпорадність. Мені казали, що я добре малюю, і я майже вірила в це. Але потім я зрозуміла: якщо не бути ВЕЛИКИМ художником — краще не бути ним узагалі! Можна втішитися тим, що робиш щось «для себе». Але, як на мене, це смішно!
Для себе я малюю завжди і всюди, хоч би де була. І на якусь мить намальована картина приносить мені полегшення. Хіба це не егоїзм? Тим більше — зараз.
— …
— Ні, я не перестану малювати. Це неможливо. Я відчуваю над собою якусь субстанцію, котра прагне висловитися через мене. Тільки не знаю, чому саме через мене… Мабуть, це МОЯ субстанція, щось на кшталт близького мені духу, що витає в ноосфері. Як тяжко відчувати її й не мати змоги чимось допомогти! Це має приблизно такий вигляд: щось згори говорить до мене, ніби крізь товстий ватяний шар, — я намагаюся зрозуміти, почути, але слова губляться, чую лише закінчення, незрозумілі звуки й не можу трансформувати їх у малюнку! А ТАМ чекають саме мого слова, а я — мовчу… Жах. І від цього мого мовчання насамперед страждає зраджена мною субстанція. Мабуть, для того щоби висловитися — треба бути вільною. Вільною від усього. Але це неможливо…
— …
— Свобода — можливість бути собою, скрізь і завжди. І коли в тебе вірять, незалежно від прибутків, статусу та одягу. Усього зовнішнього. Свобода — брати на себе якомога більше — в десятки разів більше, ніж можеш витримати. Будеш задихатися, гнутися, але в певну мить відчуєш — вантажу немає: його «взято», ти вільний — в слові, в побуті, в коханні… Ти навчився розуміти більше, ніж інші.
— Тільки людина здатна брехати. У природі брехні не існує. Хіба брешуть дерева, птахи, вода? Завжди відчуваю брехню, як звір — усією шкірою, усім, що є всередині мене, — від шлунка до душі. Можна жити бідно, безтямно, дурнувато, легковажно, важко, але при цьому жити чесно — необхідно! Інакше — морок, ніч, смерть… Найстрашніше — втратити віру. її гублять раз — і назавжди… А потім шукають. І знаходять виправдання собі. Роблять вигляд, що усе гаразд, і посміхаються. Але голка в серці залишається. З нею можна якось жити.
Але хіба це життя?
…Я відверто заздрю людям, що дивляться на світ широко розплющеними очима. їх усе дивує, все викликає бурхливий захват. У мені ж давно не було довірливості до світу. Помиті зі спеціальним шампунем історичні вулички Європи подобалися б мені більше у своєму первісному вигляді — із запахом нечистот, що виливаються з вікон, та випаруваннями продуктів людської життєдіяльності.
Світ взагалі став занадто бутафорським. «Потьомкінські поселення» — ніщо порівняно з розмахом цієї бутафорії. В Єгипті — цій загадковій країні, яку поглинули хвилі часу, — заповзяті «бедуїни», відсидівши певний час біля своїх яток, увечері одягають лахи, обмотують голови «арафатками» і у своїх джипах мчать у серце пустелі, щоби розіграти перед ошелешеною публікою виставу з життя своїх древніх предків, у Фінляндії сиві бабусі, святкуючи ювілей Сибеліуса, одягаються в зворушливі широкі спідниці з шелесткої тафти й смугасті панчохи, щоб виконати біля пам'ятника композитору хорали — все для тих самих туристів…
За останні три роки я багато їздив і все частіше зі щемом згадував гори та ліси Західної України. Що там нині? Невже «зелений туризм» перетворив їх на такий самий театр і покинуті колиби на полонинах — тільки декорація?
Та хоч би що — я любив усе природне. Гумові красуні, створені зусиллями косметологічної промисловості, як і раніше, не приваблювали мене. Природність збереглася в зморшках старих і зворушливих ямочках немовлят. А ще природність була в Ліці. Вона більше не лякала мене, як у перший день знайомства. Засмучувало те, що здибавшись зі мною, вона зовсім покинула навчання, не дотягнувши до останнього курсу. Я не раз умовляв її поновитися в інституті, на що вона відповідала легким порухом плеча й непевною напівусмішкою. Вона жила, як пташка — горобчик, який то весело цвірінькає, то сидить набурмосений, якому геть байдуже, що їстиме завтра. Відверто кажучи, мене це влаштовувало.
У перші місяці нашого дивного шлюбу мене охоплював жах від того, що відбулося. Крім цього, я зрозумів, що зовсім не пристосований для сімейного життя. Не міг приходити додому вчасно, не вмів планувати ‹вікенди» й купувати потрібні речі, не збирався відмовлятися від старих звичок і терпіти не міг звітувати про свої пересування містом. У певний момент я навіть розлютився на Ліку й не міг зрозуміти, як це їй вдалося накинути на мене ретязі? Півроку я щоденно приходив додому опівночі й не завжди тверезий. Навіть тоді, коли мені ХОТІЛОСЯ йти до неї, я змушував себе завертати в «Суок» чи в сауну або взагалі — йшов ночувати до когось у майстерню. Це неподобство тривало доти, доки я раптом зрозумів: це все непотрібне! Адже Ліка жодним чином не протестувала проти моїх проявів свободи та незалежності, не сприймала їх, як бунт і, здається, навіть не розуміла їхнього прихованого змісту. То ж проти чого я мав виступати?!
Вона жодного разу не дорікнула мені, не запитала, де і з ким я був.
Непомітно для себе я заспокоївся, зрозумів, що це не гра, не сіті й не пастка…
«Відчайдушна ніжність» — ось так можна було б назвати те, що я відчував до Ліки. А ще точніше — відчай та ніжність, але це звучало зовсім безнадійно. Мені здавалося, що вона помилково замкнулася в чотирьох стінах із таким покидьком, як я. Я купував їй безліч різноманітних речей для малювання, діставав дорогі олійні фарби, полотна, пензлі, етюдники — переносний та великий. Мені справді дуже подобалися її картини. Однак мені здавалося, що тепер вона малює тільки заради того, аби я цьому порадів — не більше. Кілька разів я пропонував влаштувати виставку, але вона повторювала свій улюблений порух — непевно знизувала плечима. Часом він мене дратував. Можливо, тому, що сам не міг ось так відсторонитися від марнот. А вона могла так само весело та спокійно жити на голому вітті.
Коли вона не малювала, то займалася шиттям. Точніше, у неї був рідкісний дар до перекроювання звичайних речей у маленькі шедеври. Всі її речі були незвичними. Особливо мені запам'яталася джинсова куртка, яку вона розмалювала спеціальними фарбами та пришила ґудзики, що були обшиті тканиною, на якій вона якимось дивним чином вималювала мініатюри із зображенням янголів. На одній з вечірок одна високоповажна мадам пропонувала за цей витвір мистецтва шалені гроші, а потім ще довго набридала дзвінками, благаючи Ліку робити щось подібне на замовлення. Ця куртка особливо зворушувала мене. Я любив, коли вона вдягала її, з особливою ніжністю застібав ці дивовижні ґудзики.
Проте Ліці не подобалося, коли я ставився до неї, як до дитини. Власне, вона не була дитиною — часом дивилася на мене такими очима, що я ніяковів. Намагався не помічати такі погляди, проганяв думку, що насправді Ліка — безодня, в яку міг би впасти будь-який чоловік. Я навмисно називав її зменшувально-лагідними слівцями, усвідомлюючи, що роблю це задля того, аби самому не впасти, не дати волі почуттям, які б не були такі поблажливі й зверхні, як батьківські.
Протягом року ми побували в її родичів не більше шести-семи разів, на якихось вузькосімейних посиденьках. Частіше зіштовхувалися на різноманітних офіційних вечірках, вернісажах та презентаціях, куди я змушений був час від часу ходити. За день чи два до призначеної події я відчував справжню наркоманівську «ломку», напивався до безтями, намагався повернутися додому якнайпізніше, коли Ліка вже спала, і до ранку курив на кухні, посилаючись на «виробничі проблеми». Тому під час кожного візиту виглядав досить пошарпано — з синіми колами під очима та щетиною на запалих вилицях. І тоді Ліка приймала від батьків співчутливі погляди, а я — повне бойкотування своєї присутності за патріархально-родинним столом. Зрештою, так мені було легше. Я нібито дрімав, примружувався й поводився досить мляво, як справжній чоловік-відлюдник. Звичайно ж, усе це було удаваним, награним. Так мені було легше сховати свою жадібну цікавість і згасити бурю емоцій, котрі нуртували в мені. Мій спраглий інтерес межував із фетишизмом. У ванній кімнаті я, як останній ідіот, роздивлявся шампуні та креми, крутив у руках її зубну щітку і занурював обличчя в її рушник і ледь стримував себе, аби не порпатися в ящику для білизни. Я мріяв коли-небудь побачити її в хатньому халаті та капцях на босу ногу, і від однієї цієї думки в мене паморочилося в голові. Звичайно ж, до всього цього жаху додавалося відчуття, що я — негідник. Менше з тим, я продовжував стежити за нею. З удаваною байдужістю жадібно вслухався в усе, що вона говорила, намагаючись зрозуміти, як і чим вона живе, про що думає та чого бажає. Проте від мене вона вимагала одного: я мав бути гідним чоловіком для Ліки. Однак мій вигляд, якого я набував за два дні до зустрічі, красномовно свідчив про протилежне. І вона, як завжди, ігнорувала мене, кидаючи співчутливі погляди на доньку, ніби промовляючи: «От, бачиш, я тебе попереджала…».
її чоловік, мій тесть, викликав у мене подив, якщо не сказати більше — відразу. Коли я побачив його вперше, то збентежився й розгубився. Так, він мав презентабельний вигляд і вмів чудово говорити, але його підтягнутість та моложавість були штучними, як і все, що він говорив. Тоді він уже остаточно перекинувся в протилежний табір і активно відстоював переваги минулих часів. Варто було мені недбало зауважити, що в ті прекрасні часи він чистив параші, як він проголосив гнівну тираду зомбованого грошима та владою нувориша, який не помічає ганебності свого нинішнього процвітання. Я ж демонстративно — у два шари! — намащував червоною ікрою шматок хліба під іронічним Лізиним поглядом. На цьому моє спілкування з тестем закінчилося. Він намагався уникати мене, частіше Ліза зустрічала нас сама. Але це було ще тяжче. Ближчими та ріднішими ми не ставали (цього й не могло бути!), зятем, у її уяві, я лишався поганим. Це було очевидно. І тільки Ліка, як завжди, світилася щастям та зрідка пирскала в кулачок. Усе, що відбувалося поза батьківською квартирою, її цілком влаштовувало.
Ми поверталися додому, минало два-три дні, усе ставало на свої місця. Я ходив на роботу, Ліка чекала на мене, гарно сервіруючи стіл до вечері. Це мені подобалося. Я ставав обивателем. А скоріше за все, завжди був ним. У якийсь момент мені захотілося більшого комфорту. Саме мені, а не їй. У цей час (який досі згадую з жахом і відчаєм), мені на очі потрапила шафа…
Раніше я ще ніколи так не піклувався про влаштування побуту, але одного разу, коли ми з Лікою прогулювалися біля привокзальної площі, звернув увагу на вивіску нового меблевого салону й мій погляд ковзнув по скляній вітрині. У ній красувалася оригінальна «споруда» — майже дубова кімната з різьбленими візерунками та всілякими шишечками.
— Поглянь, — сказав я, — ось до чого я б звернувся на «ви». Пам'ятаєш, як у твого улюбленого Чехова: «Вельмишановна шафо…»
Ліка засміялася.
— Та це й не шафа, — продовжував я, — це справжнє «дворянське гніздо»! У ньому можна жити!
— Ми можемо її купити? — запитала Ліка, яка мало цікавилася фінансовим станом нашої родини.
— Ми навіть зобов'язані це зробити! Ходімо!
Ми зайшли до магазину й там з'ясувалося, що це — експериментальна модель, яка існує поки що в єдиному екземплярі. Вона виставлена, щоб вивчити споживацький попит. Ліка засумувала.
— А коли ви вивчите цей попит?
— За місяць-два. Не раніше, — відповів продавець, — ось тоді й почнемо приймати замовлення.
— Ой, як прикро! — сплеснула руками Ліка.
Дорогою я весь час заспокоював її.
— Але ж це — єдина річ, яку тобі закортіло придбати за весь цей час! — не вгамовувалася вона. — Я хочу, щоб твої бажання завжди збувалися!
— Та хрін із нею, з цією дерев'яною коробкою!
Я вже шкодував, що потяг її до магазину, вона сприймала все занадто серйозно. Мені довелося терміново вигадувати щось ще, і в наступному магазині я «поклав око» на розкішний, але достатньо вульгарний комплект постільної білизни. Потім ми купили торшер та антикварне письмове приладдя. Усе це було зовсім безглуздо. Але створювало атмосферу спільної родинної справи.
— Тобі все це справді подобається? — допитувалася Ліка, із сумнівом розглядаючи вдома наші придбання.
— Не дуже…
— Тоді віднесемо це людям…
— Яким людям?
— Будь-яким. Тим, кому це справді потрібно.