— Ага, — сказала Майка. — Я теж бачу! Справді, йде.
— Не бачу! — нетерпляче сказав Комов. — Дайте координати за далекоміром.
Вандерхузе запхав обличчя у нарамник далекоміра і продиктував координати. Тепер і я помітив: уздовж самої крайки чорної води, не поспішаючи, наче знехотя, шкандибала до корабля зеленава, дивно скособочена постать.
— Ні, не бачу, — сказав Комов із досадою. — Розповідайте мені.
— Н-ну, значить, так… — почав Вандерхузе і відкашлявся. — Іде повільно, дивиться на нас… В руках оберемок якогось пруття… Зупинився, подлубав ногою в піску… Бр-р-р, на такому холоді — голяка… Пішов далі… Дивиться у ваш бік, Геннадію… Цікаво, анатомія в нього не людська, точніше, не зовсім людська… Ось він знову зупинився і весь час дивиться у ваш бік. Невже ви його не бачите, Геннадію? Адже він прямо у вас на траверзі, до вас він зараз ближче, ніж до нас…
П’єр Олександрович Семенов, космічний мауглі, наближався. Зараз до нього було метрів двісті, і, коли Майка давала на моніторі збільшене зображення, можна було роздивитися навіть його вії. Західне сонце саме проглянуло в проміжок між двома гірськими піками, знову зовсім посвітлішало, довгі тіні простяглися уздовж пляжу.
Це була дитина, десь дванадцятирічний хлопчик, вайлуватий підліток, кістлявий, цибатий, з гострими плечима і ліктями, але на цьому схожість зі звичайним хлопцем закінчувалася. Вже обличчя його не було хлопчачим — з людськими рисами, але зовсім нерухоме, скам’яніле, застигле, як маска. Тільки очі він мав живі, великі, темні, і стріляв ними вліво та вправо, немов крізь прорізи на масці. Вуха в нього були великі, відстовбурчені, праве було помітно більшим за ліве, а з-під лівого вуха тягся через шию до ключиці темний нерівний шрам — грубий, неправильно загоєний рубець. Рудуваті, збиті в купу патли безладними пасмами спадали на чоло і на плечі, стирчали в різні боки, хвацьким вихором здіймалися на маківці. Моторошне, неприємне обличчя, і на додачу — мертвотного, синювато-зеленого відтінку, вилискувало, наче змащене якимось жиром. Зрештою, так само вилискувало і все його тіло. Він був зовсім голий, і, коли він підійшов до корабля зовсім близько та жбурнув на пісок оберемок суччя, стало видно, який він весь жилавий, без усяких там слідів цієї зворушливої дитячої беззахисності. Він був кістлявий, так, але не худющий — напрочуд, по-дорослому жилавий, але не мускулястий, не атлет, а саме жилавий, і ще стали помітними страшні рвані шрами — глибокий шрам на лівому боці через ребра до самого стегна, через що він і був таким скособоченим, і ще шрам на правій нозі, і глибока вм’ятина посеред грудей. Так, видно, нелегко йому тут довелося. Планета старанно жувала і гризла людське дитя, та, мабуть, таки привела його у відповідність до себе.
Він був тепер десь за двадцять кроків, біля самого краю мертвого простору. Оберемок хмизу лежав біля його ніг, а він стояв, опустивши руки, і дивився на корабель; він не міг, ясна річ, бачити об’єктивів, але дивився він, здавалося, прямо нам у вічі. І поза в нього була нелюдська. Не знаю, як це пояснити. Просто люди не стоять у такій позі. Ніколи не стоять. Ні відпочиваючи, ні очікуючи, ні в напруженні. Ліва нога в нього була трохи відставлена назад і трішки зігнута в коліні, але всією вагою він спирався саме на неї. І вперед він виставив ліве плече. У людини, котра збирається метнути диск, можна на мить вловити схожу позу — так довго не простоїш, це незручно, та й негарно, а він стояв, стояв кілька хвилин, а потім раптом присів і почав перебирати свій хмиз. Я сказав — присів, але це неправильно: він опустився на ліву ногу, праву ж ногу, не згинаючи, простяг уперед — навіть дивитись було на нього незручно, а надто коли він почав вовтузитися з пруттям, допомагаючи рукам правою ногою. Потім він підняв до нас лице, простяг руки — в кожному кулаку по прутику — і тут почалося таке, що я взагалі не берусь описувати.
Можу тільки сказати: обличчя його ожило, і не просто ожило — воно вибухнуло рухами. Не знаю, скільки там на обличчі людини м’язів, але в нього вони всі разом зарухалися, і кожен самостійно, і кожен невпинно, і кожний напрочуд до ладу. Не знаю, з чим це порівняти. Можливо, з бігом брижів на воді в сонячному світлі, тільки брижі одноманітні та хаотичні, одноманітні у своїй хаотичності, а тут крізь феєрверк крихітних рухів проглядав якийсь визначений ритм, якийсь осмислений порядок, це не було хворобливе конвульсійне тремтіння, агонія, паніка. Це був танець м’язів, якщо можна так сказати. І почався цей танець з обличчя, а після цього затанцювали плечі, груди, заспівали руки, і сухі прутики затріпотіли у стиснутих кулаках, почали схрещуватися, сплітатися, боротися — з шурхотом, з барабанним дробом, зі стрекотінням, ніби ціле поле коників розвернулося під кораблем. Це тривало близько хвилини, проте мені замиготіло в очах і заклало вуха. А потім усе пішло на спад. Танці і співи перейшли з патичків у руки, з рук — у плечі, потім — в обличчя, і все скінчилося. На нас знову дивилася нерухома маска. Хлопчик легенько підвівся, ступив крок через купку прутиків і раптом пішов у мертвий простір.
— Чому ви мовчите? — надривався Комов. — Якове! Якове! Ви чуєте мене? Чому ви мовчите?
Я отямився і пошукав очима Комова. Ксенопсихолог стояв у напруженій позі, обличчям до корабля, довга тінь тяглася по піску від його ніг.
Вандерхузе відкашлявся і промовив:
— Чую.
— Що сталося?
Вандерхузе почекав.
— Не беруся розповісти, — сказав він. — Може, ви розповісте, хлопці та дівчата?
— Він розмовляв! — промовила Майка стиснутим голосом. — Це він розмовляв!..
— Слухайте, — сказав я. — А він не до люка пішов?
— Можливо, — сказав Вандерхузе. — Геннадію, він пішов у мертвий простір. Може, він пішов до люка…
— Стежте за люком, — швидко скомандував Комов. — Якщо він увійде, негайно ж повідомте мені, а самі зачиніться у рубці… — Він помовчав. — Чекаю вас через годину, — промовив він з якоюсь новою інтонацією, звичайним спокійно-діловим тоном і ніби відвернувшись від мікрофона. — За годину впораєтесь?
— Не зрозумів, — сказав Вандерхузе.
— Зачиніться! — роздратовано закричав Комов прямісінько в мікрофон. — Розумієте? Зачиніться, якщо він увійде на корабель!
— Це я зрозумів, — сказав Вандерхузе. — Де ви нас чекаєте через годину?
Настало мовчання.
— Чекаю вас через годину, — знов відвернувшись від мікрофона, діловито повторив Комов. — За годину ви впораєтесь?
— Де? — сказав Вандерхузе. — Де чекаєте?
— Якове, ви мене чуєте? — голосно запитав Комов з тривогою.
— Чую вас чудово, — промовив Вандерхузе і розгублено озирнувся на нас. — Ви сказали, що чекаєте нас через годину. Де?
— Я не казав… — почав Комов, але його відразу ж перервав голос Вандерхузе, такий самий глухуватий, ніби на віддалі від мікрофону:
— А чи не час нам обідати? Стась там, напевне, засумував, ти як гадаєш, Майко?
Майка знервовано захихотіла.
— Це ж він… — промовила вона, тикаючи пальцем у екран. — Це ж він… там…
— Що відбувається, Якове? — гаркнув Комов.
Дивний голос — я навіть не зрозумів чий — промовив:
— Я тебе, стариганя мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу…
Майка, сховавши обличчя у долоні, гикала від нервового реготу, притискаючи коліна до підборіддя.
— Нічого особливого, Геннадію, — промовив Вандерхузе, витираючи хусточкою спітнілий лоб. — Непорозуміння. Клієнт розмовляє нашими голосами. Ми його чуємо через зовнішню акустику. Маленьке непорозуміння, Геннадію.
— Ви його бачите?
— Ні… Втім, ось він з’явився.
Хлопчик знову стояв біля своїх прутів, уже в іншій, але в такій самій незручній позі. Він знову дивився нам просто у вічі. Потім його рот трішки відкрився, губи дивно скривились, оголивши ясна і зуби в лівому куті рота, і ми почули Майчин голос:
— У кінці кінців, якби в мене були ваші бакенбарди, я б, може, ставилася до життя зовсім по-іншому…
— Зараз він розмовляє голосом Майки, — незворушно повідомив Вандерхузе. — А зараз подивився у ваш бік. Ви його все ще не бачите?
Комов мовчав. Хлопчик усе стояв, повернувши голову в його бік, зовсім непорушний, ніби скам’янілий, — дивна постать у густіючих сутінках. І тут я раптом зрозумів, що це не він. Постать розпливалася. Крізь неї проступив темний край води.
— Ага, бачу! — задоволено сказав Комов. — Він стоїть за двадцять кроків від корабля, так?