Ми потеревенили ще декілька хвилин, а потім Вадика викликала база, і ми поспіхом розпрощались. Я викликав ЕР-9. Ганс не відгукнувся. Можна було б, звісно, викликати ЕР-1, ЕР-3, ЕР-4 й так далі — до ЕР-12, поговорити про те, що, мовляв, порожньо, безживно, мовляв, але яка з цього користь? Якщо подумати, ніякої. Тому я вимкнув рацію і переселився до себе за пульт. Якийсь час я сидів просто так — дивився на робочі екрани і думав про те, що справа, яку ми робимо, це подвійно добра справа: ми не тільки рятуємо пантіанців від неминучої і поголовної загибелі, ми ще й цю планету рятуємо — від порожнечі, від мертвої тиші, від безглуздя. Потім мені спало на думку, що пантіанці, напевно, доволі дивна раса, якщо наші ксенопсихологи вважають, що ця планета підходить їм найкраще. Дивний, мабуть, спосіб життя у них на Панті. От доставлять їх сюди — спочатку, звичайно, не всіх, а по два — по три представники від кожного племені, — побачать вони цей промерзлий пляж, цей айсберг, порожній крижаний океан, порожнє бузкове небо, побачать і скажуть: «Чудово! Зовсім як удома!» Якось не віриться. Щоправда, до їхнього приїзду тут уже не буде так порожньо. В озерах буде риба, в хащах — дичина, на мілинах — їстівні мушлі. Може, і ящірки коли-небудь приживуться, а наш айсберг засидять які-небудь пташечки… До того ж, слід сказати, у становищі пантіанців не доводиться особливо перебирати. Якби, наприклад, стало відомо, що наше Сонце от-от вибухне і злиже із Землі все живе, я, напевно, теж не вередував би. Напевно, сказав би собі: нічого, якось проживемо. Щоправда у пантіанців ніхто й не питає. Вони однаково нічого не розуміють, космографії в них ще немає, навіть найпримітивнішої. Тож вони і не дізнаються, що переселилися на іншу планету…
Раптом я почув дещо. Якийсь шурхіт, наче ящірка пробігла. Про ящірку я, напевно, згадав через мою недавню розмову з Вадиком, насправді ж звук був ледь чутний і зовсім невизначений. Потім у дальньому кінці рубки щось цокнуло — і відразу ж десь полилася цівкою вода. На самій межі чутності тріпотіла і дзижчала муха, що потрапила в павутиння, скоромовкою бурмотіли роздратовані голоси. І знову коридором пробігла ящірка. Я відчув, що мені від напруження зсудомило шию, і підвівся. При цьому я зачепив довідник, який лежав на краю пульта, і він зі страшним гуркотом упав на підлогу. Я підняв його і зі страшним гуркотом пожбурив назад на пульт. Я задудів бадьорий марш і, карбуючи крок, вийшов у коридор.
Це все тиша. Тиша та порожнеча. Вандерхузе щовечора пояснює нам це якнайзрозуміліше. Людина — не природа, вона не терпить порожнечі. Опинившись у порожнечі, вона прагне її заповнити. Вона заповнює її примарами й уявними звуками, якщо не в змозі заповнити її чимось реальним. Уявних звуків я за ці три дні наслухався достатньо. Очевидно, небавом почнуться примари…
Я крокував коридором повз порожні каюти, повз бібліотеку, повз арсенал, а коли проходив повз медичний відсік, відчув слабкий запах — свіжий і водночас неприємний, наче від нашатирного спирту. Я спинився і принюхався. Знайомий запах. Хоча що це таке — незрозуміло. Я зазирнув у хірургічну. Постійно ввімкнений і готовий до дії кіберхірург — величезний білий спрут, підвішений до стелі, — холодно глянув на мене зеленуватими очиськами і з готовністю підняв маніпулятори. Запах тут був густіший. Я ввімкнув аварійну вентиляцію і закрокував далі. Це ж треба, як у мене загострились усі відчуття. Вже що-що, а нюх у мене завжди був негодящим…
Свій дозорний марш я закінчив на кухні. Тут також було повно запахів, але проти цих запахів я нічого не мав. Що б там не казали, а на кухні має пахнути. На інших кораблях що на кухні, що в рубці — одне і те саме. У мене цього нема і не буде. У мене свої порядки. Чистота чистотою, а на кухні має приємно пахнути. Смачно. Збудливо. Мені тут доводиться чотири рази на день складати меню, і це, зауважте, за повної відсутності апетиту, бо апетит і порожнеча-тиша — речі, очевидно, несумісні…
На складання меню мені знадобилося не менше півгодини. Це були важкі півгодини, але я зробив усе, що міг. Потім я ввімкнув кухаря, втовкмачив йому меню і пішов поглянути, як працюють мої хлоп’ята.
Уже на порозі рубки я помітив, що трапилася НП. Усі три робочі екрани на моєму пульті показували цілковиту зупинку. Я підбіг до пульта й увімкнув відеоекран. Мені серце тьохнуло: будівельний майданчик був порожнім. Такого в мене ще ніколи не траплялось. Я навіть не чував, що таке взагалі може статися. Я потрусив головою і кинувся до виходу. Кіберів хтось викрав… Випадковий метеорит… ударив Тома по крижах… Сказилась програма… Неможливо, неможливо! Я влетів у кесон і схопив доху. Руки не втрапляли в рукави, кудись зникли застібки, і поки я змагався з дохою, як барон Мюнхгаузен зі своєю оскаженілою шубою, перед моїми очима стояла жахлива картина: хтось невідомий і неможливий веде мого Тома, як собачатко, і кібери покірно повзуть прямісінько в туман, у димну трясовину, поринають у буру рідоту і зникають назавжди… Я з розмаху копнув ногою перетинку і вистрибнув назовні.
Все попливло мені перед очима. Кібери були тут, біля корабля. Вони товклися біля вантажного люка, всі троє, легенько відштовхуючи один другого, так ніби кожен намагався першим потрапити до трюму. Це було неможливо, це було непристойно, це було страшно.
Вони немов намагалися якомога швидше опинитися у трюмі, від чогось сховатись, урятуватися… Відоме таке явище другої природи — оскаженілий робот, воно трапляється дуже рідко, а про оскаженілого будівельного робота я не чув ніколи. Однак мої нерви були настільки накручені, що зараз я був готовий до цього. Та нічого не сталося. Помітивши мене, Том припинив вовтузитись і ввімкнув сигнал «чекаю вказівок». Я рішуче показав йому руками: «Повернутись на місце, продовжувати виконання програми». Том слухняно ввімкнув задній хід, розвернувся і покотив назад на майданчик. Джек і Рекс, зрозуміло, посунули за ним. А я все стояв біля люка, в горлі у мене пересохло, коліна ослабли, і мені дуже хотілося присісти.
Але я не присів. Я почав приводити себе до ладу. Доха на мені була застібнута косо-криво, вуха мерзли, на чолі і на щоках швидко застигав піт. Повільно, намагаючись контролювати всі свої рухи, я витер обличчя, застібнувся як слід, насунув на очі капюшон, натягнув рукавички. Сором зізнаватися, звичайно, але я відчував страх. Власне кажучи, це вже був не сам страх, це були залишки пережитого страху, змішані з соромом. Кібертехнік, що злякався власних кіберів… Мені стало цілком зрозуміло, що про цей випадок я ніколи і нікому не розповім. Чорт забирай, у мене ж ноги трусилися, вони в мене й зараз якісь ватяні, і найбільше на світі мені зараз хочеться повернутися на корабель, спокійно, по-діловому обдумати події, розібратися. Довідники деякі переглянути. А насправді я, мабуть, просто боюся наближатися до моїх хлоп’ят…
Я рішуче запхав руки у кишені і рушив до будмайданчика. Хлоп’ята працювали ніби нічого й не трапилося. Том, як завжди, запобігливо спитав у мене нових вказівок. Джек обробляв фундамент диспетчерської, як йому й належало за програмою. Рекс рухався зигзагами по готовій дільниці посадочної смуги і займався розчищанням. А таки щось у них негаразд із програмою. Каміння якогось на смугу нажбурляли… Не було цього каміння, та й не потрібне воно тут, вистачає будматеріалу й без каменю. Авжеж, відколи Том тоді зупинився, так відтоді вони останню годину займалися тут чимось не тим. Суччя якесь валяється на смузі… Я нахилився, підняв сучок і пройшовся взад-вперед, поплескуючи себе цим сучком по халяві. А чи не спинити мені їх просто зараз, не дожидаючись часу профілактики? Невже ж, чорт забирай, я десь напартачив у програмі? Гадки не маю… Я жбурнув сучок на купу каміння, зібраного Рексом, повернувся і пішов до корабля.
Наступні дві години я був дуже заклопотаний, заклопотаний настільки, що не помічав ані тиші, ані порожнечі. Спочатку я порадився з Гансом і Вадиком. Ганса я розбудив, і спросоння він тільки мугикав і молов якусь нісенітницю про дощ і низький тиск. Користі від нього не було ніякої. Вадика мені довелося тривалий час переконувати, що я не жартую і не розігрую його. Це було особливо важко, бо мене весь час душив нервовий сміх. Зрештою я переконав його, що мені не до жартів і що для сміху в мене зовсім інші підстави. Тоді він теж став серйозним і повідомив, що й у нього самого старший кібер час від часу спонтанно зупиняється, але в цьому якраз нема нічого дивного: спека, робота йде на межі технічних норм, і система ще не встигла акомодуватися. Може, вся біда полягає в тому, що в мене тут холодно? Може, вся біда полягає в цьому, я ще не знав. Я власне, сподівався з’ясувати це у Вадика. Тоді Вадик викликав головату Нінон з ЕР-8, ми обміркували цю можливість утрьох, нічого не придумали, і головата Нінон порадила мені зв’язатися з головним кіберінженером бази, який уже зуби з’їв саме на цих будівельних системах, мало ж не творець їхній. Ну, це я й сам знав, однак мені зовсім не всміхалося лізти до головного за консультацією вже на третій день самостійної роботи, до того ж не маючи за душею жодної, буквально жодної путньої ідеї.
Словом, сів я за свій пульт, розгорнув програму і почав її вилизувати — команду за командою, групу за групою, поле за полем. Слід сказати, що ніяких дефектів я не виявив. За ту частину програми, котру складав я сам, я й раніше міг ручатися головою, а тепер ладен був відповідати ще й добрим ім’ям на додачу. Зі стандартними полями справи просувалися гірше. Чимало з них знайомі мені були дуже погано, і якщо б я взявся кожне таке стандартне поле контролювати заново, то обов’язково зірвав би графік робіт. Тож я зважився на компроміс. Я тимчасово виключив із програми всі поля, які поки що не були потрібні, спростив програму до гранично можливої межі, ввів її в систему керування і вже поклав було палець на пускову клавішу, як раптом до мене дійшло, що вже протягом деякого часу я знову щось чую — щось страшенно дивне, украй недоладне і неймовірно знайоме.
Плакала дитина. Десь далеко, на іншому кінці корабля, за багатьма дверима відчайдушно плакало, надриваючись та захлинаючись, якесь дитинятко. Маленьке, зовсім маленьке. Рочок, напевно. Я повільно підняв руки і притис долоні до вух. Плач урвався. Не опускаючи рук, я підвівся. Точніше сказати, я виявив, що вже якийсь час стою на ногах, затискаючи вуха, що сорочка моя прилипла до спини і що щелепа моя відвисла. Я закрив рота й обережно відвів долоні від вух. Плачу не було. Стояла звичайна клята тиша, тільки дзижчала в невидимому кутку муха, заплутавшись у павутинні. Я витяг із кишені носовичок, неквапно розгорнув його і ретельно втер чоло, щоки та шию. Після цього, так само неквапно складаючи носовичок, я пройшовся перед пультом. Думок у мене не було ніяких. Я постукав кісточками пальців по кожуху обчислювача і кахикнув. Усе було в нормі, я чув. Я ступив крок назад до крісла, і тут дитиня заплакало знову.
Не знаю, скільки часу я стояв стовпом і слухав. Найстрашнішим було те, що я чув його дуже чітко. Я навіть усвідомлював, що це не беззмістовне нявчання новонародженого і не ображене ревіння чотири-п’ятирічного карапуза, — верещало та захлиналося немовля, яке ще не вміло ходити і розмовляти, але вже й не грудне. У мене племінник такий є — рік із хвостиком…
Оглушливо загримів дзвінок радіовиклику, і в мене від несподіванки мало серце не вистрибнуло. Притримуючись за пульт, я підібрався до рації і ввімкнув прийом. А дитя все плакало.
— Ну, як там у тебе справи? — поцікавився Вадик.
— Ніяк, — сказав я.
— Нічого не придумав?
— Нічого, — відповів я. Я спіймав себе на тому, що прикриваю мікрофон рукою.
— Щось тебе погано чути, — зауважив Вадик. — То що ти думаєш робити?
— Як-небудь, — пробурмотів я, погано тямлячи, що кажу. Дитя продовжувало плакати. Тепер воно плакало тихіше, але так само виразно.
— Що це ти, Стасю? — стурбовано промовив Вадик. — Я тебе розбудив, чи що?
Понад усе мені кортіло сказати: «Слухай-но, Вадько, в мене тут постійно плаче якесь дитя. Що мені робити?» Однак мені вистачило розуму збагнути, як це може бути сприйнято. Тож я відкашлявся і сказав:
— Ти знаєш, я зв’яжуся з тобою через годинку. Тут у мене дещо накльовується, але я ще не зовсім упевнений…
— Гара-а-а-азд, — спантеличено протягнув Вадик і від’єднався.
Я ще трохи постояв біля рації, а потім повернувся до свого пульта.
Дитя кілька разів схлипнуло і затихло. А Том знову стояв. Знову ця зіпсована скриня зупинилася. І Джек із Рексом також стояли. Я щосили тицьнув пальцем у клавішу контрольного виклику. Жодного ефекту. Мені захотілося самому заплакати, але тут я зміркував, що система вимкнена. Я ж сам її і вимкнув дві години тому, коли взявся за програму. Ну й працівник із мене зараз! Може, сповістити базу і попросити приготувати заміну? Але ж прикро як, чорт забирай… Я спіймав себе на тому, що у страшенному напруженні чекаю, коли все це почнеться знову. І я зрозумів, що коли залишуся тут, у рубці, то буду прислухатись і прислухатись, нічого не зможу робити, тільки прислухатися, і я, звичайно, почую, я тут таке почую!..
Я рішуче ввімкнув профілактику, витяг зі стелажа футляр з інструментами і майже бігцем кинувся геть із рубки. Я намагався тримати себе в руках і з дохою цього разу впорався досить швидко. Крижане повітря, обпаливши обличчя, підтягнуло мене ще більше. Хрускаючи підборами по піску, я, не озираючись, рушив до будівельного майданчика, прямісінько до Тома. Навсібіч я також не озирався. Айсберги, тумани, океани — все це мене віднині не цікавило. Я беріг квіти власної селезінки для виконання своїх безпосередніх обов’язків. Не так вже й багато в мене цих квітів зоставалося, а обов’язків було стільки ж, скільки раніше, а можливо, навіть більше.
Насамперед я перевірив Томові рефлекси. Виявилося, що вони в чудовому стані. «Відмінно!» — промовив я вголос, дістав із футляра скальпель і одним рухом, як на екзаменах, розітнув Томові задню черепну коробку.
Я працював захоплено, навіть якось несамовито, швидко, точно, обачно, немов машина. Можу сказати одне: ніколи в житті я так не працював. Мерзли пальці, мерзло обличчя, дихати доводилося не як вийде, а з розумом, щоб іній не осідав на операційному полі, але я й думати не хотів про те, щоби загнати кіберів у корабельну майстерню. Мені дедалі легшало і легшало, нічого зайвого я більше не чув, я вже забув про те, що можу почути щось неналежне, і двічі збігав у корабель по змінні вузли для Томової координаційної системи. «Ти в мене будеш як новенький, — примовляв я. — Ти в мене більше від роботи не тікатимеш. Я тебе, старенького мого, вилікую, на ноги поставлю, в люди виведу. Хочеш, певно, в люди вийти? Ще б пак! У людях добре, в людях тебе любитимуть, плекатимуть, пеститимуть. Та що ж я тобі скажу? Куди тобі в люди з таким блоком аксіоматики? З таким блоком аксіоматики тебе не те що в люди — в цирк не візьмуть. Ти з таким блоком аксіоматики все піддаватимеш сумніву, замислюватися почнеш, навчишся багатозначно длубатися в носі. Чи варто, мовляв? Та навіщо все це потрібно? Для чого всі ці посадочні смуги, фундаменти? А зараз я тебе, голубчику…»
— Шуро… — простогнав зовсім поруч хрипкий жіночий голос. — Де ти, Шуро… Боляче…
Я завмер. Я лежав у череві Тома, стиснутий з усіх сторін колосальними горбками його робочих м’язів, лише мої ноги стирчали назовні, і мені раптом стало неймовірно страшно, як у найжахливішому сні. Я навіть не знаю, як стримався, щоби не зарепетувати і не затріпатись в істериці. Можливо, я на якийсь час знепритомнів, бо довго нічого не чув і нічого не тямив, а тільки витріщав очі на осяяну зеленуватим світлом поверхню оголеного нервового валу перед своїм обличчям.
— Що сталося? Де ти? Я нічого не бачу, Шуро… — хрипіла жінка, корчачись від нестерпного болю. — Тут хтось є… Та відгукнися ж, Шуро! Як боляче! Поможи мені, я нічого не бачу!..
Вона хрипіла і плакала, і повторювала знов і знов одне й те саме, і мені вже ввижалося, що я бачу її спотворене обличчя, залите смертним потом, і в її хрипі було вже не тільки благання, не тільки біль, у ньому були лють, вимога, наказ. Я майже фізично відчув, як крижані чіпкі пальці тягнуться до мого мозку, щоб учепитися, стиснути його і згасити. Вже наполовину знепритомнівши, до судоми стискаючи зуби, я намацав лівою рукою пневматичний клапан і щосили натиснув на нього. З диким виючим ревом вирвався назовні стиснутий аргон, а я все тиснув і тиснув на клапан, змітаючи, розбиваючи на порох, знищуючи хрипкий голос у своєму мозку, я відчував, що глухну, і це відчуття давало мені невимовну полегкість.
Потім виявилося, що я стою поруч із Томом, холод пропікає мене до кісток, а я хукаю на застиглі пальці і повторюю, блаженно усміхаючись: «Звукова завіса, зрозуміло? Звукова завіса…» Том стояв, сильно похилившись на правий бік, а світ навколо мене був захований величезною нерухомою хмарою інею і замерзлих піщинок. Мерзлякувато ховаючи долоні під пахвами, я обійшов Тома і побачив, що струмінь аргону вибив на краю майданчика чималу яму. Я трохи постояв над цією ямою, все ще повторюючи про звукову завісу, проте відчув, що годі вже повторювати, і здогадався, що стою на морозі без дохи, та згадав, що доху я пожбурив саме на те місце, де зараз яма, і почав пригадувати, чи не було в моїх кишенях чого-небудь істотного, важливого, нічого не згадав, легковажно махнув рукою і нетвердо, підтюпцем побіг до корабля.
У кесоні я передовсім узяв собі нову доху, потім пішов до своєї каюти, кашлянув біля входу, немов попереджаючи, що зараз зайду, зайшов і відразу ж ліг на ліжко лицем до стіни, з головою накрившись дохою. При цьому я чудово розумів, що всі ці мої дії позбавлені найменшого сенсу, що до себе в каюту я рушив із цілком певною метою, проте забув уже, з якою саме, натомість ліг і вкрився, ніби для того, щоби показати комусь: оце і є саме те, по що я сюди прийшов.
Усе-таки, мабуть, це було щось схоже на істерику, і, трохи спам’ятавшись, я тільки потішився, що істерика моя прибрала отаких, зовсім сумирних форм. Загалом мені було зрозуміло, що моя робота тут закінчилася. Та й узагалі в космосі працювати мені, мабуть, більше не доведеться. Це було, звісно, дуже прикро, і — що там казати! — соромно було, що от не витримав, уже на першій практичній справі зірвався, хоча, здавалось би, послали для початку у найспокійніше і найбезпечніше місце. І ще було прикро, що виявився я такою знервованою руїною, і соромно, що колись відчував самовпевнену жалість до Каспара Манукяна, коли той не пройшов за конкурсом проекту «Ковчег» через якесь там підвищене нервове збудження. Майбутнє малювалося мені у найчорніших барвах — тихі санаторії, медогляди, процедури, обережні запитання психологів і цілі моря співчуття та жалю, нищівні шквали співчуття та жалю, що звалюються на людину з усіх боків…
Я рвучко відкинув доху і сів. Гаразд, сказав я тиші та порожнечі, ви перемогли. Горбовського з мене не вийшло. Переживемо якось… Отже, так. Сьогодні розповім про все Вандерхузе, і завтра, напевно, мені пришлють заміну. Чорт забирай, а що ж у мене на майданчику коїться! Том демобілізований, графік зламався, ця ідіотська ямища поблизу смуги… Я раптом згадав, навіщо сюди прийшов, висунув шухляду зі столу, знайшов кристалофон із записом іруканських бойових маршів і акуратно підвісив його до мочки правого вуха. Звукова завіса, сказав я собі востаннє. Взявши доху під пахву, я знову вийшов у кесон, кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, щоб Уже цілком заспокоїтись, увімкнув кристал і зробив крок назовні.
Тепер мені було добре. Довкола мене та всередині мене ревіли варварські труби, брязкала бронза, калатали барабани; вкриті оранжевим пилом телемські легіони, важко карбуючи крок, ішли через давнє місто Сетем; палали башти, валилися дахи, і жахітливо, пригнічуючи свідомість ворога, свистіли бойові дракони-стінобитники. Оточений і огороджений цими шумами тисячолітньої давнини, я знову заліз у Томове нутро і тепер без найменших перешкод довів профілактику до кінця.
Джек і Рекс уже зарівнювали яму, а до Томового нутра накачувались останні літри аргону, коли я помітив над пляжем чорну цятку, що стрімко розросталася. Глайдер повертався. Я поглянув на годинник — було без двох хвилин вісімнадцята за місцевим часом. Я витримав. Тепер можна було вимкнути литаври та барабани і заново обдумати питання: чи варто турбувати Вандерхузе, турбувати базу, адже змінника знайти буде не так вже й просто, та й НП все-таки, через це на всій планеті може затриматися робота, набіжать різні там комісії, почнуться контрольні перевірки та переперевірки, діло зупиниться, Вадик ходитиме злий наче дідько, а якщо на додачу уявити собі, як гляне на мене доктор ксенопсихології, член КОМКОНу, спеціальний уповноважений у проекті «Ковчег» Геннадій Комов, нове світило науки, улюблений учень Мбоги, новий супротивник і соратник самого Горбовського… Ні, все це необхідно ретельно обмізкувати. Я дивився на глайдер, що наближався, і думав: усе це треба обмізкувати якнайретельніше. По-перше, в мене ще цілий вечір попереду, а по-друге, в мене є передчуття, що все це ми тимчасово відкладемо. Кінець кінцем, переживання мої стосуються тільки мене одного, а відставка моя стосується вже не тільки мене, а й, можна сказати, всіх. Та й звукова завіса себе чудово проявила. Тож, мабуть, усе-таки відкладемо. Так. Відкладемо…
Усі ці думки відразу вилетіли з моєї голови, щойно я помітив обличчя Майки та Вандерхузе. Комов — той виглядав як завжди і, як завжди, озирався з таким виглядом, ніби все навкруг належить йому персонально, належить давно і вже добряче набридло. А от Майка була бліда просто-таки до синяви, так ніби їй було погано. Вже Комов зістрибнув на пісок і коротко поцікавився в мене, чому я не озивався на радіовиклики (тут його очі ковзнули по кристалофону на моєму вусі, він зневажливо всміхнувся і, не чекаючи відповіді, пройшов у корабель). Вже Вандерхузе поволі виліз із глайдера і підходив до мене, чомусь сумно киваючи, більш ніж будь-коли схожий на хворого верблюда-перестарка. А Майка досі нерухомо сиділа на своєму місці, наїжачившись, сховавши підборіддя у хутряний комір, і очі в неї були якісь скляні, а руді веснянки видавалися чорними.
— Що сталося? — перелякано запитав я.
Вандерхузе зупинився переді мною. Голова його задерлася, нижня щелепа подалася вперед. Він узяв мене за плече і легенько потрусив. У мене всередині похололо, я не знав, що й думати. Він знову труснув мене за плече і сказав: