Я вибив приймач у нього з рук. «Ти придурок!» крикнув я. «Залізь назад! Облиш магнітофон!» Я відштовхнув його назад. Музика грала настільки гучно, що важко було розрізнити, що в дідька там грає, якщо тільки не знати «Surrealistic Pillow» напам’ять… тож я знав, що «Білий Кролик» уже завершився; дійшов до піку і все.
Але мій адвокат, здається, не розумів. Йому хотілось ще. «Перемотай назад!» кричав він. «Я хочу ще!» його божевільні очі не могли навести фокус на чомусь одному. Здавалось, він ось-ось досягне оргазму. «Врубай!» горланив він. «На повну гучність! І коли дійде до того моменту, коли той йобаний кролик відкусить собі голову, вкинь магнітофон до мене у ванну.»
Я вирячився на нього, скоса позираючи на приймач. «Тільки не я,» нарешті вичавив я з себе. «Я б краще запхнув 440-вольтний кабель тобі у ванну, але тільки не цей приймач. Він же ж уб’є тебе насмерть за десять секунд.» Я зареготався. «Блядь, вони ж засмажать мене живцем за таке… мені це не потрібно.»
«Лайно собаче!» заверещав він. «Просто скажи їм, що я хотів зарядитись!»
Я на хвильку задумався. «ОК,» нарешті вимовив я. «Ти правий. Певно це єдине правильне рішення.» Я підняв магнітофон і заніс його над ванною. «Просто дай я перевірю чи все увімкнено. Ти хочеш, щоб я вкинув цю штуку у ванну, коли буде самий пік пісні?»
Він вдячно відкинувся назад. «Таки так, блядь, »відповів він. «А я вже-був подумав, що доведеться все робити самому.»
«Не переживай,» сказав я. «Ти готовий?» я натиснув плей і «Кролик» почав грати знову.
Майже відразу ж він почав підспівувати… ще один стрімкий підйом на пік в надії затриматись там цього разу. Його очі були закриті, з води виглядала лише голова й коліна.
Поки грала пісня, я взяв великий стиглий грейпфрут з полички біля ванної. Я вибрав найбільший, майже два фунти ваги. Я розмахнувся і з усієї сили жбурнув його у того вилупка, коли «Кролик» досягнув свого апогею і динамік волав неначе навіжений.
Мій адвокат несамовито заверещав, б’ючись у воді, мов величезна рибина, розбризкуючи воду довкола і намагаючись вхопитись бодай за щось.
Я висмикнув приймач з розетки і поспішив до виходу… ця херня продовжувала грати, але вже на своїх нешкідливих батарейках. Я почув, як щось важко гупнуло, якраз коли підходив до чемодана і діставав балон сльозоточивого газу… якраз вчасно, бо мій адвокат вибив двері ванної кімнати і увійшов. Його очі все ще нічого не бачили, проте він вимахував ножем, немов збирався когось порізати на шматки.
«Газ!» крикнув я. «Не хочеш спробувати?» я навів балончик на нього.
Він спинився. «Ах ти ж недоносок!» прошипів він. «Ти ж не зробиш цього.»
Я засміявся, все ще погрожуючи йому балончиком. «Чого ти? Тобі сподобається. Нема нічого кращого, ніж приход від газу – сорок п’ять хвилин пускати соплі й задихатись, стоячи раком. Це тебе швидко заспокоїть.»
Він почав насуватись на мене. «Ти йобаний білий сучий син, ти ж цього не зробиш!»
«Чому ні?» відповів я. «Ще хвилину тому ти просив, щоб я вбив тебе! А зараз вже ти хочеш вбити мене! Що мені робити, хай йому грець? Викликати поліцію?»
Він попустився. «Копів?»
Я кивнув. «Так! У мене нема вибору. Я не хочу йти спати, поки ти вештаєшся тут в скотинячому стані, розмахуючи цим клятим ножем.»
Він закотив очі й спробував усміхнутись.
«Хто сказав, що я тебе заріжу?» промимрив він. «Я просто хотів вирізати букву Z у тебе на лобі й більше нічого серйозного.»
Він стиснув плечима й узяв цигарку. Я наставив на нього балончик. «Йди назад у ванну,» сказав я. «З’їж трішки червоних і постарайся заспокоїтись. Покури трави, нюхни чогось, роби що завгодно, але дай мені трохи відпочити.»
Він знітився, неначе на нього маленького нагримала мама.
«Таки так,» зізнався він. «Тобі дійсно треба поспати. Тобі ж працювати завтра.» Він сумно кивнув і пішов назад у ванну. «Чорт! Оце так глюк,» він помахав мені. «Спробуй відпочити, висипайся.»
Я кивнув і дивився, яку він йде назад до ванної все ще тримаючи ніж, але вже не здаючись небезпечним. Кислота відпустила його; далі, певно, почнуться нічні жахи. Чотири години німого безуства; але, принаймні, без загрози моєму життю. Я подивився як за ним зачинилися двері й опустився у велике крісло напроти дверей ванної, поставивши балончик з газом біля будильника.
В кімнаті запала тиша. Я підійшов до телевізора й увімкнув «мертвий» канал – білий шум на максимумі децибел, ідеальний звук для того, щоб заснути, прекрасний фон для заглушення всього зайвого.
Я живу в тихому місці, де будь-який звук посеред ночі говорить про те, що щось сталось: ти прокидаєшся і гарячково думаєш, щоб це могло значити?
Зазвичай нічого не стається. Але іноді… важко призвичаїтись до міста, де нічний шум вже давно увійшов у звичку. Машини, сигнали клаксонів, кроки… ніякого усамітнення; тож найкраще заглушити це все шипінням телевізора. Просто увімкнути пустий канал і спати під нього.
Не звертати уваги на те, що твориться у ванній. Просто ще один втікач з Покоління Любові, ще одна скалічена життям особистість, яка не змогла витримати тиску. Мій адвокат ніколи не приймав ідеї, яку часто висували колишні наркомани (особливо ті, які були на пробації), що можна класно висіти й без наркотиків.
Я також не підтримував її. Колись я жив неподалік від доктора (ім’я видалено за наполяганням адвоката видавця), колишнього кислотного гуру, про якого згодом казали, що він зробив великий стрибок від хімічного безумства до надсвідомості. Одного чудового полудня, одного з тих днів, які були початком Великої Сан-Францискської Кислотної Хвилі, я зупинився біля будинку Доброго Лікаря і, так як вже тоді він був беззаперечним наркоавторитетом, хотів запитати, що б він міг порадити своєму сусіду зі здоровою зацікавленістю ЛСД.
Я зупинив машину біля його двору і привітно помахав його дружині, котра працювала в саду… виривала моркву, чи щось таке… і мугикала якусь мелодію, якої я не знав.
Мугикала. Так… Це було за десять років до того, як я нарешті дізнався, що то був за звук: неначе Гінзберг зі своїм Ом намагався заглушити мене. Там не було ніякої старої жінки; то був сам доктор власною персоною, а його наспівування – несамовита спроба витіснити мене зі своєї над свідомості.
Я кілька разів пробував пояснити все собі: просто сусід, який прийшов запитати поради доктора про те, як правильно приймати ЛСД. У мене, в кінці кінців, була зброя. І я любив стріляти, особливо вночі, коли було чітко видно, як блакитний вогник виривався з дула, заповнюючи все навкруги шумом… Мені подобались кулі, подобалось, як ці маленькі шматочки свинцю летіли зі швидкістю 3700 футів за секунду.
Але я стріляв тільки по найближчому пагорбу, або й просто в темряву. Я нікому не хотів нашкодити; мені просто подобались ці маленькі вибухи. Я завжди намагався вбити не більше, ніж зможу з’їсти сам.
«Вбити?» я зрозумів, що ніколи не зможу пояснити це слово істоті, що порається зараз в саду. Чи їло воно колись м’ясо? Чи може воно провідміняти слово «полювати»? Чи воно розуміло, що таке голод? Чи усвідомлювало той факт, що того року мій дохід становив у середньому 32 долари на тиждень?
Ні… жодної надії на порозуміння в цьому місці. Я зрозумів це, але вже після того, як мугикання доктора супроводжувало мене весь шлях назад до машини. Забудь про ЛСД, подумав я. Подивись, що воно зробило з цим бідним виродком.
Тож, я сидів на траві й ромі десь із півроку, аж поки не переїхав до Сан-Франциско і не потрапив до одного місця під назвою «Аудиторія філмора.» Це було саме воно. Один сірий шматочок цукру і БУМ. Мені здалось, що я знову потрапив до саду доктора. Не матеріально. Це було так, неначе я пробився через розпушену землю, мов гриб-мутант. Жертва Нарковибуху. Справжній фрік, який жере все, що знаходить. Пам’ятаю один вечір у «Матриці», коли якийсь чувак прийшов з великою торбою за плечима і почав кричати:
«Хтось хоче ЛСД? У мене є всі інгредієнти. Треба просто десь його приготувати.»
Директор відразу ж накинувся на нього, бурмочучи «Охолонь, охолонь, ходімо до кабінету.» Після того я більше ніколи його не бачив, але перед тим, як його забрали геть, він устиг роздати зразки. Великі білі капсули. Я пішов до туалету з’їсти свою. Спочатку тільки половинку, подумав я. Гарна ідея, але її важко втілити, зважаючи на обставини. Я з’їв половину, але розсипав решту на рукав своєї сорочки… А потім, роздумуючи, що з цим робити, побачив як зайшов один з музикантів. «Щось сталось?» запитав він.
«Ну,» відповів я. «Ця біла штука у мене на рукаві – це ЛСД.» Він нічого не сказав, тільки схопив мене за рукав і почав смоктати. Мальовнича сцена. Я подумав про те, що б сталося, якби якийсь біржовий маклер застав нас за цим заняттям. Нахуй його, подумав я. Якщо пощастить, цей випадок зіпсує йому все життя – він завжди думатиме про те, як за вузькими дверима туалету його улюбленого бару, двоє мужиків ловлять кайф від речей, яких він ніколи не знатиме. Чи наважився б він присмоктатись до рукава? Певно ні. Все окей. Просто прикинься, що ти ніколи цього не бачив.
Дивні спогади цієї неспокійної ночі в Лас-Вегасі. Це було п’ять років тому? Шість? Здається, наче це було в іншому житті, в іншій епосі – вершина, на яку ми більше ніколи не підіймемося. Сан-Франциско середини шестидесятих було надзвичайним, особливим місцем. Може, це нічого не значить. Зараз, можливо, вже й ні… немає жодних пояснень, жодних слів, котрі могли б передати усвідомлення того, що ти був там і жив саме в той час. Що б це не значило…
Важко знати справжню історію через усе накручене на неї лайно, але навіть, не будучи впевненим у «історії», здається цілком справедливим подумати, що у всі часи енергія всього покоління виплескується яскравим спалахом через причини, які в той момент толком ніхто не розуміє і які навряд чи колись будуть пояснені. Мої найяскравіші спогади про ті часи прив’язані до якоїсь однієї, чи може й п’яти, а то й сорока ночей, чи може дуже ранніх ранків, коли я виходив з «Філмора» напівживий і замість того, щоб їхати додому, направляв свою 650 Блискавку по Бей брідж на швидкості сто миль на годину одягнений у футболку «L.L. Bean» та куртку… проривався через тунель Острова Скарбів під ліхтарями Оукленду, Берклі та Річмонда, не зовсім впевнений, де варто звернути (завжди глухнувши на шлагбаумі, тому що я був занадто неадекватний, щоб увімкнути нейтральну передачу, поки рився в кишені в пошуках монеток)… але я завжди був упевнений, що немає різниці куди я їду, адже всюди будуть люди, такі ж навіжені, як і я: жодного сумніву в тому…
Моїм місцем призначення у будь-яку пору доби завжди було безумство. Якщо не по дорозі в Бей, тоді до Голден Гейту, або нижче на 101 вулицю до Лос Альтос чи Ла Хонди… Всюди можна було повеселитись. Всіх тоді охоплювало спільне фантастичне почуття того, що все, що ми робили, було правильним, що ми були переможцями.
Тоді це було ключове почуття – невідворотна перемога над усім Старим і Злим. Не військовими методами; нам це не було потрібно. Просто наша енергія домінувала. Не було ніякого сенсу в тому, щоб воювати на жодному з боків. У нас був імпульс; ми були на гребені високої та прекрасної хвилі.
А тепер, менше, ніж за п’ять років, можете піднятись на будь-який пагорб Лас-Вегасу, поглянути на захід і ви побачите слід від води – це місце, де наша хвиля розбилась і відкотилась назад.