Тітка жодного разу не моргнула. «Ваш номер ще не готовий, » сказала вона. «Але тут дехто вас розшукує.»
«Ні!» закричав я. «За що? Ми ж іще нічого навіть не наробили!» Мої ноги були немов гумові. Я схопився за край стола і почав сповзати, вона подавала мені конверт, але я його не взяв. ЇЇ обличчя почало мінятися: воно розпухало й пульсувало… гігантська зелена щелепа, жахливі ікла, та це ж мурена! Вона ж смертельно отруйна! Я розвернувся до свого адвоката, який схопив мене за руку, коли підійшов поставити підпис. «Я потримаю це, » сказав він до жінки-мурени.
«У цього чоловіка хворе серце, але я маю достатньо ліків. Мене звуть Доктор Гонзо. Підготуйте номер негайно. Ми будемо в барі.»
Тітка знизала плечима як тільки він відвів мене. У місті, повному психів, ніхто не звертає уваги на кислотного фріка.
Ми пробилися через людний хол і знайшли два вільні стільці в барі. Мій адвокат замовив два «Куба лібре», пиво і мескаль, потім відкрив конверт. «Хто такий Ласерда?» запитав він. «Він чекає нас у номері на дванадцятому поверсі.»
Я не міг згадати. Ласерда? Це ім’я крутилося в моїй голові, але я ніяк не міг сконцентруватись. Навколо нас творився справжній жах. Прямо біля мене гігантський ящур перегризав горло жінці, килим був наскрізь просякнутий кров’ю – по ньому неможливо ні ходити, ні просто стояти. «Замов черевики для гольфу,» прошепотів я. «Інакше ми ніколи не вийдемо звідси живими. Поглянь, ті ящірки спокійно ходять по цьому лайну – це тому, що в них є кігті на лапах.»
«Ящірки?» запитав він. «Якщо ти гадаєш, що ми потрпили у халепу, то почекай поки побачиш, що твориться в ліфтах.» Він зняв свої бразильські сонячні окуляри і я побачив його сльози. «Я щойно ходив на гору зустрітися з тим чуваком, Ласердою,» мовив він. «Я сказав йому, що ми знаємо, хто він такий. Він каже, що він фотограф, але коли я згадав про Дикого Генрі він занервував. Я бачив його очі. Він знає, що ми його розкусили.»
«Він знає, що у нас є пушки?» запитав я.
«Ні. Але я сказав йому, що у нас є «Vincent Black Shadow». Він мало штани не обісцяв.»
«Добре,» сказав я. «Але що там з нашоим номером? І черевиками для гольфу? Ми ж просто в центрі грьобаного тераріуму! І хтось ще й розносить випивку цим клятим гадам! Ще трохи і вони розірвуть нас на шматочки. Господи, ти тільки поглянь на підлогу! Ти хоч коли-небудь бачив стільки крові? Скількох вони вже вбили?» Я показав пальцем через усю кімнату на компанію, яка, здається, витріщалася на нас. «Срань господня, ти поглянь на те кодло ось там! Вони нас засікли!»
«Так то ж столик для преси,» відповів він. «Саме там ти маєш отримати наші посвідчення. Чорт, давай покінчимо з цим якомога швидше. Розберися з ними, а я роздобуду нам номер.»
Ми нарешті потрапили до свого номеру, коли вже почало сутеніти. Мій адвокат відразу ж кинувся до телефону і замовив чотири клубні сендвічі, чотири коктейлі з креветок, кварту рому і дев’ять свіжих грейпфрутів. «Вітамін С,» пояснив він. «Нам потрібно все, що можна дістати.»
Я погодився. До того часу алкоголь почав перемагати кислоту і мої галюцинації ослабли. Офіціант з обслуги номерів ще мав деякі риси рептилії, але я більше не бачив здоровенних птеродактилів, що носилися коридорами, залитих свіжою кров’ю.
Єдиною проблемою тепер була величезна неонова реклама прямо за нашим вікном, що закривала вид на гори. Ми бачили лише, як мільйони кольорових кульок бігали по хитромудро закрученій доріжці й при цьому сильно гуділи.
«Виглянь з вікна,» сказав я.
«Для чого?»
«Там якась велика херня… якась машинерія в небі… схоже на електричну змію… вона наближається до нас.»
«Застрель її,» мовив мій адвокат.
«Ще зарано,» відповів я. «Хочу вивчити її поведінку.» Він підійшов збоку і закрив штору.
«Тобі пора б припинити свої балачки про змій, п’явок, ящірок і тому подібну мерзоту. Мене вже нудить від цього.»
«Не переймайся,» сказав я.
«Перейматись? Господи, та я мало не збожеволів там у барі. Вони ж більше ніколи не впустять нас туди знову. Тільки не після того, що ти там витворяв за столиком для преси.»
«А що там відбувалось?»
«Ти гівнюк,» сказав він. «Я залишив тебе на три хвилини! Ти їх мало до інфаркту не довів! Вимахував на всі боки носом риби-пили і горланив про рептилій. Твоє щастя, що я вчасно повернувся. Вони зібралися дзвонити копам. Я сказав, що ти просто п’яний і я заберу тебе в кімнату й запхну під холодний душ. Чорт забирай, єдиною причиною того, що вони все ж видали нам перепустки для преси, було їхнє бажання здихатися тебе якомога швидше.»
Він знервовано міряв кроками кімнату. «Господи, мене аж попустило через твої вибрики! Треба ще закинутись. Куди ти подів мескалін?»
«Він у чемодані,» відповів я.
Він відкрив чемодан і зжер дві таблетки, поки я вмикав диктофон. «А тобі вистачить і однієї,» сказав він. «Тебе ще рубає кислота.»
Я згодився. «Ми повинні потрапити на трек ще до сутінків,» сказав я. «Проте, маємо ще час, щоб подивитись новини по телевізору. Давай розріжемо один грейпфрут і зробимо ромовий пунш, може додамо трохи кислоти… а де машина?»
«Ми здали її на парковці,» сказав він. «Талон у мене в портфелі.»
«Який там номер? Подзвоню їм і попрошу помити колимагу, відчистити від пилу і грязюки.»
«Гарна ідея,» сказав він. Але ми не змогли знайти талон.
«Що ж, ми в жопі,» мовив я. «Ми ніколи не переконаємо їх віддати нам тачку без талона.»
Він на хвилину замислився, потім взяв трубку і попросив з’єднати з гаражем. «Це Доктор Гонзо з вісімсот п’ятдесятого номера,» сказав він. «Здається, я загубив свій паркувальний талон на червоний трансформер, який залишив вам, але я хочу, щоб машина була вимита і готова до виїзду за тридцять хвилин. Можете вислати дублікат талону? Що?... О?... Добре, все гаразд.» Він повісив слухавку і потягнувся за люлькою для гашишу. «Жодних проблем,» мовив він. «Той чувак запам’ятав моє обличчя.» «Це добре,» відповів я. «Вони можуть накинути на нас велику сітку, коли ми з’явимось знизу.» Він потряс головою. «Як твій адвокат, я раджу тобі не перейматися цим.»
В новинах показували вторгнення в Лаос – серія жахливих картинок: вибухи і зруйновані будинки, люди розбігаються в страху, пентагонівські генерали безсоромно брешуть.
«Вимкни нахуй це лайно!» закричав мій адвокат. «Давай вже висуватись!»
Мудре рішення. За кілька хвилин після того, як ми забрали машину, мій адвокат впав у наркотичну кому і пролетів на червоне світло по головній вулиці, тож мені довелося взяти ситуацію під контроль. Я перетягнув його на пасажирське місце і сам сів за кермо… я почувався добре, просто чудово. У навколишніх машинах я бачив людей, вони всі розмовляли і мені хотілося почути, що вони кажуть. Хотілось почути абсолютно всіх. Але мій надчутливий мікрофон був у багажнику і я вирішив не шукати його. Лас-Вегас – це не те місто, де ти можеш їхати по головній вулиці й цілитись в людей якоюсь незрозумілою штукою.
Я увімкнув радіо. Потім магнітофон. Подивився на захід сонця над головою. Опустив вікно, щоб відчути смак прохолодного пустельного вітру. О так. Те, що лікар прописав. Все під повним контролем. Двоє хлопців женуть на вогненно-червоному кабріолеті суботнього вечора по головній вулиці Лас-Вегасу… п’яні, обкурені, закинуті хлопці… Хороші Люди.
Боже милостивий! Що це за огидна музика?
«Бойовий гімн лейтенанта Коллі»
“… as we go marching on…
When I reach my final campground, in that land
beyond the sun,
and the Great Commander asks me… ”
(What did he ask you, Rusty?)