Жінка продовжувала тягнути його. Вона провисла на ньому вже дві години і не збиралася втрачати свій шанс. Проте, мужик з «Life» нічого від неї не хотів; він все більше й більше сповзав зі стільця.
Я відвернувся. Це була жахлива картина. В кінці кінців, ми були вершками національної спортивної преси. І ми зібрались тут, у Лас-Вегасі з особливим завданням: висвітлити події четвертої щорічної гонки «Мінт 400»… це серйозне завдання і тут не варто валяти дурня.
Але зараз, ще навіть до початку видовища, ми потрошку почали втрачати контроль над ситуацією. Ми зібрались тут, в цьому занюханому барі бетонного приміщення казино Збройного Клубу «Мінт» за десять миль від Лас-Вегаса цього чудового ранку в Неваді, насолоджуючись цим прохолодним світанком у пустелі… перегони ось-ось мали початись, а ми були жахливо дезорганізовані.
Надворі учасники вже гралися зі своїми мотоциклами, перевіряли фари, міряли рівень масла, підкручували гайки, копалися в карбюраторах, вихлопних трубах і т.д. Перші десять мотоциклів виїхали, як тільки годинник показав дев’яту. Це було захоплююче видовище і ми всі висипали надвір, щоб подивитись. Прапорець опустився і вони виїхали рівно, суцільним рядом, але раптом хтось один пішов у відрив (Husquavarna 405, наскільки я побачив) і під овації публіки зник у хмарі пилюки. «Ну що ж,» мовив хтось з натовпу. «Вони повернуться не раніше, ніж за годину. Ходімо назад до бару.»
Але ж це ще не кінець. Це був тільки початок. Ще близько ста дев’яноста мотоциклів стояли в очікуванні старту. Вони виїжджали на старт по десять за один раз, із інтервалом у дві хвилини. Спочатку їх ще можна було розгледіти з відстані двохсот ярдів від лінії старту. Але видимість дуже швидко впала. Вже третю десятку неможливо було розгледіти за сто
ярдів від нашого місця через хмару пилу… а до того часу, як вони відправили першу сотню (якраз половину), ми нічого не бачили вже за п’ятдесят ярдів від себе. Ми бачили не далі скирт сіна по бокам траси.
Все накрила гігантська хмара піску та пилу, яка висітиме над пустелею ще зо два дні. Ніхто з нас ще не усвідомлював, що це було останнє, що ми побачимо з «Легендарних Мінт 400» - вже до полудня було важко розгледіти бодай що-небудь на відстані ста футів. Сама ідея «виствітлення подій перегонів» здавалась абсурдною: це було все-одно, що плавати в басейні, заповненому тальком замість води. Компанія «Форд», як і обіцяли, виділила автомобіль для преси, але після кількох безрезультатних поїздок по пустелі в пошуках мотоциклів, випадково знайшовши лише один, я віддав тачку в розпорядження фотографів і попхався до бару.
Я відчув, що саме прийшов час для переоцінки ситуації. Гонка тривала. Я бачив старт; я був упевнений в цьому. Але що тепер? Найняти вертоліт? Знову сісти в ту смердючу машину для преси? Тинятися по тій клятій пустелі й дивитися як ті придурки проїжджають через контрольні пункти кожні тринадцять хвилин?…
До десятої години вони вже розтяглись по всій трасі. Це вже були не перегони; це було Змагання на Витривалість. Єдина видима дія відбувалася на лінії старту/фінішу, де кожні кілька хвилин з’являвся якийсь виродок, який здіймав страшенну куряву, він зістрибував з мотоциклу, команда заправляла його звіра і відпускала назад на трасу з новим водієм, відпускала на нове коло довжиною п‘ятдесят миль, де його чекала ще одна година вбивчого божевілля в цьому жаркому пеклі, огорнутому товстою ковдру пилу.
Десь біля одинадцятої я повторив заїзд у машині для преси, але все, що ми знайшли – це два баггі, напакованих вояками з Сан-Дієго. Вони відразу ж запитали, «Де ті кляті перегони?»
«Побий мене грім,» сказав я. «Ми такі ж американські патріоти як і ви.» Обидва їхні баггі були вкриті зловісними знаками: орли, які тримали американські прапори у пазурях, косоокі змії, котрих рубали на шмаття зірково-смугасті циркулярні пилки, а в одній з машин був встановлений кулемет, замість пасажирського крісла.
Вони розважались тим, що ганяли по пустелі і чіплялись до всіх, кого зустрічали. «Що у вас там з собою?» крикнув один із них. Мотори ревіли; ми ледве чули одне одного. «Ми спортивні журналісти,» крикнув я у відповідь. «Ми не являємо жодного інтересу для вас.»
Слабкі посмішки.
«Якщо хочете гарної здобичі,» крикнув я, «вам варто поїхати за тим смердюком з CBS News, він прямо попереду в чорному джипі. Це він відповідальний за “The Selling Of The Pentagon”.»
«Чорт забирай!» вигукнули відразу двоє з них. «Чорний джип, кажеш?»
Вони погнали далі, ми зробили те ж саме. Ми проїжджали через зарослі перекотиполя. Пиво з мого бокалу виплеснулось прямо мені на проміжину, змочивши її теплою піною.
«Тебе звільнено,» сказав я водієві. «Відвези мене назад до журналістського тенту.»
Я відчув, що саме настав час зупинитись і обдумати, що робити далі з цим смердючим завданням. Ласерда наполягав на повному висвітленні. Він хотів повернутись до піщаної бурі, щоб продовжити випробовувати різні комбінації плівки та лінз, які б підійшли для зйомки в цих умовах.
Джо, наш водій старався зі всіх сил. Взагалі-то, його звали зовсім не Джо, але нам сказали так його називати. Перед цим у мене була розмова з представником компанії «Форд»
і коли ми згадали про водія, він сказав: «Його справжнє ім’я Стів, але ви називайте його Джо.»
«Чом би й ні?» сказав я, «Ми називатимемо його так, як тільки він захоче. Як щодо такого імені, як Зум?»
«Не піде,» сказав мужик з «Форд», «Має бути тільки Джо.»
Ласерда згодився і вже десь близько полудня він знову поїхав у пустелю, в супроводі нашого водія Джо. Я повернувся до приміщення нашого бару/казино, яке насправді було Збройним Клубом «Мінт», де я почав багато пити, багато думати і робити багато записів.
Субота, північ… Спогади тієї ночі дуже розмиті. Все, на що я можу спиратись, це повні кишені візитівок і серветок, вкритих записами. Ось один з них: «Знайти мужика з «Форда», попросити тачку для висвітлення подій… фото?.. Ласерда, подзвонити… чому не вертоліт?... Сісти на телефон, натиснути на гівнюків… вставити їм мізки.»
На іншій серветці написано: «Заглянути в ’Stopless and Topless’ на бульварі Парадиз… секс у Лос-Анджелесі; оргії в Лос-Анджелесі… Лас-Вегас – це товариство озброєних дрочунів/ головне тут – це азартні ігри/ секс на додачу/ дивна поїздка для транжир… хауз – шлюхи для переможців, а невдахи нехай дрочать.»
Давним-давно, коли я ще жив у Біг Сур, трохи далі від Лайонел Олей, у мене був друг, котрий полюбляв їздити до Ріно, щоб пограти в кості. Він тримав магазин спортивних товарів у Кармелі. Якось сталося так, що він їздив туди кожного вікенду три тижні підряд і виграв пристойну суму грошей. Після трьох поїздок він мав близько 15 000 баксів, тож вирішив пропустити четверту поїздку, а замість цього запросив друзів на обід у ресторан «Nepenthe». «Треба завжди виходити з гри переможцем,» пояснив він. «І, крім того, туди далеко їхати.»
В понеділок зранку він отримав дзвінок з Ріно – йому телефонував директор казино, яке він обіграв. «Нам не вистачало вас на цих вихідних,» сказав директор. «Круп’є сумували.»
«Не питання,» відповів мій друг.
Тож наступного уїкенду він полетів до Ріно в приватному літаку разом з другом і двома дівками – всі як «особливі гості» директора. Все, здавалось би, в порядку…
А у понеділок зранку то й же літак, але тепер вже у власності казино, привіз його назад у аеропорт Монтерею. Пілот позичив йому десять центів на дзвінок другу, щоб той забрав його у Кармел. На ньому висіло 30 000 баксів боргу, а вже за два місяці його яйця притис один з найкрутіших кредиторів світу.
Тож, він продав свій магазин, але цього було не достатньо. Вони обіцяли трохи почекати, стверджував він – але невдовзі йому делікатно натякнули, що краще б він узяв кредит і виплатив усю суму відразу.
Азартні ігри – крупний бізнес і на фоні Лас-Вегасу Ріно здається бакалійною крамницею біля супермаркету. Невдахи вважають Лас-Вегас найпідлішим місцем на планеті.
Ще рік тому на окраїні Лас-Вегасу висів великий біл-борд з написом:
НЕ ТОРГУЙТЕ МАРИХУАНОЮ!
В НЕВАДІ: ЗА ЗБЕРІГАННЯ – 20 РОКІВ,
ЗА ПРОДАЖ – ДОВІЧНЕ УВ’ЯЗНЕННЯ!
Тож я почувався трішки ніяково, їздячи цього суботнього вечора по місту у тачці, напакованій травою і обдовбаний кислотою. Ми кілька разів вилітали з реальності: одного разу я намагався загнати Велику Червону Акулу в пральню готелю «Лендмарк», але двері були занадто вузькими і люди всередині здавались небезпечно збудженими.
Ми під’їхали до «Дезерт Інн», щоб подивитись шоу Деббі Рейнолдс та Гаррі Джеймса. «Не знаю як ти,» сказав я своєму адвокату, «але в моїй професії важливо бути обізнаним у всьому.»
«В моїй також,» відповів він. «Але, як твій адвокат, раджу тобі поїхати в «Тропікану» і подивитись на Гая Лобардо. Він виступає в блакитному залі разом зі своїми “Royal Canadians”.»
«Чому?» запитав я.
«Що чому?»
«Чому я маю платити свої важко зароблені гроші, для того, щоб подивитись на живий труп?»
«Послухай,» сказав він. «Для чого ми тут? Щоб розважатись чи щоб працювати?»
«Звісно ж працювати,» відповів я. Тим часом ми намотували кола довкола парковки готелю «Дюни», як мені здавалось, але виявилось, що то був «Буревісник»… чи може це була «Гасієнда».