Дівчина з секундоміром вказує на хрестик і каже: «Не намагайся врятувати тут чиюсь душу».
Наступний тип біля столу, він стягає чорну футболку, його обличчя, руки і груди вкрити рівною брунатною смагою. Звисаючи з одного соска, поблискує золотом кільце. Волосся на його грудях укладене рівнесенько, кожна волосинка підрізана однаково, до розміру щетини. Дивлячись на мене, він каже: «Агов, друже…» Він каже: «Не рятуй її душу, поки мене не викличуть на мій крупний план, домовились?» І він так старанно підморгує, що півобличчя зминається довкола одного ока. Його вії такі довгі, аж здіймають вітерець.
Зблизька видно, що його лоб і щоки вкриті гладеньким шаром рожевого. Три кольори брунатної пудри, накладені довкола очей, збігаються в маленькі зморшки. Під однією рукою, між ліктем і засмаглими ребрами, цей хлоп тримає бганок чогось білого, можливо ще одяг.
З іншого боку столу дічина з секундоміром крутить головою, роззираючись довкруж. Вона запихає руку до передньої кишені джинсів, питаючи в мене: «Гей, проповідничку, хочеш купити трохи страховки?» Дівчина витягає маленьку пляшечку, в обхваті ніби пробірка, тільки коротша. Вона трусить пляшечкою, щоб заторохтіли сині пігулки, які лежать усередині. «Десять баксів за штуку, — каже вона і знову калатає синіми піґулочками в себе перед обличчям. — Не стань частиною тих 66 відсотків».
Чолов’яга з макіяжем, дівчина простягає йому пакет із номером 137 та питає: «Ви покладете свого ведмедика до пакунку?»
Номер 137 вихоплює білий бганок з-під руки та каже: «Містер Тото не якийсь там банальний ведмедик…» Він каже: «Містер Тото — автографічний гінчак». Він цілує іграшку та каже: «І ви не повірите, який він старий».
Набивна тваринка зшита з білого полотна: довге, схоже на сосиску тіло, з чотирма коротенькими полотняними ніжками, що стирчать униз. Згори причеплена голова з чорними очима-ґудзиками та відвислими полотняними вухами. По білому полотну всюди розповзлися написи, зроблені синьою, чорною та червоною пастами від руки. Літери з загогулинками, друковані літери. Деякі з датами. Цифрами. День, місяць і рік. Коли цей тип поцілував собаку, на ній лишилася червона пляма від помади.
Він тримає пса на згині руки, так, як тримають дитину. Іншою рукою він показує на написи. Підписи. Автографи. Керол Чаннінг, показує нам він. Бетт Мідлер. Дебі Рейнольдз. Керол Бейкер. Тіна Тернер.
«Містер Тото, — каже він, — уже в такому віці, про який я, на його місці, ніколи б не зізнався».
Усе ще тримаючи пляшечку з синіми пігулками, дівчина з секундоміром каже: «Ви б хотіли, щоб міз Райт підписала вашого песика?»
Кессі Райт, повідомляє нам чоловік, його найулюбленіша зірка дорослого кіно з усіх часів. За рівнем майстерності вона далеко попереду всіх своїх колег.
Номер 137, він розповідає нам, як Кессі Райт шість місяців проходила назирці за ендокринологом, вивчала його обов’язки, досліджувала його поведінку та мову тіла, перш ніж зіграти доктора в новаторській порнокартині «Швидка допомога: вся купа в одну дупу». Кессі Райт витратила шість місяців на переписку з уцілілими в катастрофі та на вивчення судових документів, перш ніж з’явитися на знімальному майданчику мегаепічної стрічки для дорослих «Титанік: вся купа в одну дупу». В її єдиній фразі в діалогах, тоді, коли Кейсі Райт каже: «Ця посудина — не єдина леді, що піде на дно цього вечора…», її західноірландський провінційний акцент справді ідеальний, і він яскраво змальовує, наскільки жагучим мав бути груповий секс на палубі третього класу в останні миті найжахливішої в історії людства кораблетрощі.
«У “Швидкій допомозі”, — каже він, — в лесбійській сцені за участю двох пристрасних лаборанток, цілком очевидно, що Кессі Райт єдина з акторів, хто вміє правильно поводитися з гінекологічним дзеркалом».
Критики, каже номер 137, цілком заслужено зчинили галас довкола образу Мері Тодд Лінкольн, створеному Кессі Райт в епопеї про Громадянську війну «Театр Форда: вся купа в одну дупу». Пізніше перевипущеній під назвою «Приватна ложа». Пізніше переперевипущеній під назвою «Президентська ложа». Номер 137 каже нам, що завдяки розвідкам Кессі Райт у тій сцені, де її на пару дрючать Джон Вілкс Бут і Чесний Ейб Лінкольн, американська історія справді постає перед очима, наче жива.
Усе ще колисаючи свого полотняного собаку, чолов'яга питає: «Скільки за твої піґулки?»
«Десять баксів», — каже дівчина з секундоміром.
«Ні», — каже той. Він знову затикає собаку собі під руку та лізе в задню кишеню штанів. Витягти гаманця, він вивуджує з нього двадцять, сорок, сто доларів, кажучи: «Я маю на увазі, скільки за всю пляшечку?»
Дівчина з секундоміром каже: «Нахиліться, щоб я могла написати номер на вашій руці».
І номер 137 підморгує мені знову, його велике око здається ще більшим серед усієї цієї брунатної пудри, і він каже: «Ти приніс троянди». Він каже: «Хіба не чарівно?»
Знаєте, бувають такі дні в тренажерній залі, коли підіймаєш на лавці шість млинів або витискаєш однією рукою на пюпітрі стільки, скільки сам важиш, і на одному підході ти в класній формі, в запалі, тягнеш верхню тягу широким хватом, пролітаєш повтори і підходи так само швидко, як навішуєш додаткові диски, — а потім, у наступній вправі, ти дохлий. Виснажений. Кожен відтиск, кожна тяга — просто ще одна спроба. Замість того щоб хвацько махати, ти рахуєш, пітнієш. Відсапуєшся.
І це не падіння цукру в крові. Що б ви думали? Весь цей занепад через те, що якийсь дубоголовий за приймальною стійкою вимкнув музику. Може, ви й не слухали, але щойно музика змовкла, тренування перетворилося на звичайну пахоту.
Достоту таку ж приреченість, таке ж падіння кров’яного тиску переживаєш, коли о третій ранку замовкає музика, бо «Мен-Род» або «Іґл» зачиняються, а ти стоїш собі, досі не відтраханий, самотній-пресамотній.
Таке саме розчарування ви помітите на зйомках фільму: ніякої музики на тлі. Ніякої музики для настрою. У кінці коридору, у тій кімнаті з Кессі Райт, вам не пропонують навіть порноджазик на електрогітарі з примочкою. Ні, тільки після монтажу, після прив’язки всіх діалогів, тоді вони додадуть музику, щоб прикрасити сюжет.
І знаєте що? Принести сюди містера Тото було жахливою ідеєю.
Але, враховуючи повну пляшку «Віагри»… гадаю, що я зможу протягти.
На іншому кінці почекальні справжній, живий Бренч Бакарді розмовляє з містером 72, тим малюком із букетом зів’ялих троянд. Ці двоє могли б бути образом «До» і образом «Після» одного й того ж актора. Бакарді стоїть у боксерських трусах з червоного атласу і за розмовою повільними колами погладжує собі рукою груди. В іншій руці він має блакитний одноразовий станок для гоління. Коли рука, якою він гладить себе, завмирає, станок суне до тієї самої точки, зішкребає невидиму щетинку, пластикова бритва човгає короткими, швидкими рухами, якими зазвичай виполюють бур’яни в саду. Бренч Бакарді продовжує говорити, навіть не позираючи вниз, де його рука блукає до іншої точки, мацає, тоді натягає засмаглу шкіру потугіше, поки станок голить її під всіма кутами.
Просто тут: Бренч Бакарді, зірка стрічок «Рот Да Вінчі» та «Засадити пересмішнику». Фільма «Листоноша кінчає двічі» та першого танцювального порном’юзікла «Трах-трах, ой-ой-ой».
Навіть у приміщенні, от як тепер, Бакарді, Корд Куерво, Бімер Башмілз… — усі ці самці-динозаври дорослого кіно носять сонцезахисні окуляри. Вони розтріпують та пригладжують волосся. Це покоління справжніх театральних акторів — вони вивчали своє ремесло в UCLA чи NYU, але потребували грошей, щоби платити за житло в проміжках між серйозними ролями. Для них зніматися в порно було наче забавка. Радикальний політичний жест. Головна чоловіча роль в «Оргазмі на вулиці В’язів» або в «Історії двох цицьок» була гарним жартом в резюме. Після того як вони стали справжніми дорогими зірками, ці ранні роботи перетворилися б на джерело для анекдотів, які вони розповідали б у нічних ток-шоу.
Актори типу Бренча Бакарді чи Поста Кампарі знизували б своїми засмаглими, голеними плечима та казали б: «Чорт забирай, навіть Слай Сталлоне знімався в порно, щоби сплачувати рахунки…»
Перш ніж стати архітектором зі світовою славою, Рем Кулхаас знімався в порно.
На тому кінці кімнати очікування юна леді з секундоміром на чорному шнурку, накинутому на шию, — вона зупиняється біля Бакарді й пише номер 600 у нього на руці, шістка згори, нуль нижче і ще один нуль нижче, так, як нумерують троєборців, товстим чорним фломастером. Тим, який не змивається. Навіть поки координатор пише на кожному з його біцепсів, пише номер 600 на одній та на другій руці, Бакарді продовжує розмовляти з трояндовим хлопчиком, його пальці намацують щетинки на м’язах преса, а пластикова бритва ширяє поруч, напоготові.
Ті чоловіки, які не жують картопляні чіпси, шкребуться пластиковими станками. Вони вичавлюють прищики. Або вичавлюють тюбики липкої гидоти собі в долоні, розтирають в руках, а тоді вимащують сіюї обличчя, стегна, і шиї, і ступні шаром брунатного. Бронзер. Їхні долоні поплямовані бурим. Шкіра довкола нігтів на руках брудно-коричнева. Ці актори стоять над своїми спортивними сумками, нахиляються, щоб виловити там гель для волосся, бронзер, і їластиковий станок, складане кишенькове дзеркальце. Вони роблять відтискання, їхня охайна білизна посмугована коричневим. Якщо зайти до єдиного туалету, розрахованого на 600 акторів, одна дірка, мийка і дзеркало, то бачиш, що паломництво сідниць вимастило біле сідало унітазу нескінченними шарами брунатного. Мийниця поплямлена бронзовими відбитками рук. Білі двері вкриті шаром коричневих слідів від пальців і долонь, які лишили порнодинозаври, підсліпувато перечіпаючись у своїх темних окулярах.
Важко не уявляти собі Кессі Райт, яка лежить, утопаючи в постелі з білого атласу, тепер вже залапаного, замащеного та заплямованого, темнішого й темнішого з кожним наступним виконавцем. Порноменестрелем.
Я приймаю піґулку.
Координатор зупиняється поруч зі мною та каже: «Аякже, сліпніть на здоров'ячко, тільки не приходьте потім до нас за відшкодуванням».
Я питаю її: «Що-що?»
«Силденафіл, — каже юна леді та стукає своїм фломастером по моїй руці, в якій я тримаю піґулки в пляшечці. — Від нього встає, але при передозі чекай на неартеричну передню ішемічну оптичну невропатію». Пігулки, які вона мені продала.
Вона відходить. А я ковтаю ще одну синю піґулку.
Розмовляючи з трояндовим хлопчиком, Бренч Бакарді каже: «Вони знімають акторів не за чергою». Склавши долоню човником, він підважує відвислий грудний м'яз та шкрябає бритвою по шкірі, що ховалася під ним, водночас кажучи: «Офіційно це пояснюють тим, що в них лише три гестапівські однострої — маленький, середній та великий, — тому вони викликають тих чуваків, яким підходять костюми». Не припиняючи голитись, він час від часу зиркає на монітор, закріплений під стелею, на якому крутять порнуху. Він каже: «Коли прийде твоя черга, не сподівайся, що однострій буде сухим, а вже тим більше чистим…»
З кожного кута під стелею звисають монітори, на яких показують жорстке порно. На одному йде «Чарівник країни поз». На іншому — класичний «Вагіни великого міста». Усі ці фільми — найкращі хіти Кессі Райт. Їм усім не менше двадцяти років. Монітор, на який дивиться Бренч Бакарді, показує його самого поколінням раніше, який грає Кессі Райт по-собачому у фільмі «Перша світова повія: глибоко в траншеях». Той, записаний на плівку Бренч Бакарді, — його цицьки не бовтаються й не відвисають. На його руках немає червоного подразнення від бритви, нема прищиків від врослого волосся. Його долоні, які згрібли тонку талію Кессі Райт, майже змикаються на ній, нігті на них не обведені засохлим бронзером.
У цього, живого Бренча Бакарді, обидві руки — та, що гладить, і та, що голить, — завмирають при погляді на монітор. Рукою, в якій затиснута бритва, він стягає з обличчя темні окуляри. Він усе ще нерухомий, тільки очі бігають із монітора з фільмом на лице хлопчика та навпаки. Під його очима звисають м’яті, пожовані зморшки червонястої шкіри. Фіолетові судини повзуть по засмаглих крилах його носа. Ще більше фіолетових вен розповзається по литках.
Молодий Бренч Бакарді, який витягає свій член та спускає перед камерою на всю цю рожеву вульву, має такий самий вигляд, як у хлопчика із зів’ялими трояндами. Хлопчик, на якому координатор намалювала номер 72.
Номер 72, він стоїть, дбайливо притиснувши до грудей свої троянди, стоїть спиною до монітора, не бачить його. Він дивиться на інший монітор, за спиною Бакарді, на фільм «Друга світова повія: скачка на острові», де кадри, на яких Кессі Райт глибоко заковтує напружений член юного Хірохіто, чергуються з кадрами, на яких «Енола Гей» наближається до Хіросіми зі своїм смертоносним вантажем.
Саме після того, як «Друга світова повія» виборола нагороду «Едалт Відео Ньюз» за найкращу сцену сексу Ч+Ж+Ж, в якій Кессі Райт на пару з Розі-клепальницею відсмоктує у Вінстона Черчилля, саме того року Кессі взяла довгу творчу відпустку. На цілий рік.