— Брешете! — обірвав Карпенко. — Боялися.
Ярема мовчав.
Нога мучила Карпенка все більше. Він уже навіть не робив спроб стримуватись; кривив губи, хитався, обхопивши руками коліно.
Ярема, намагаючись пом'якшити гнів гостей, особливо Карпенка, в якому він угадав старшого, приніс таз гарячої води і два товстих полотняних рушники.
— Прошу пана начальника дайте глянуть на ногу. Я не лікар, але дещо розуміюся на цих хворобах.
Карпенко перебив його:
— Спершу — справа. Куди нам наказано йти?
Ярема виглянув у вікно і прикрутив гніт у лампі. Потім підійшов до дверей, тихо відчинив, вийшов надвір.
— Все тихо, — сказав він, повертаючись, і важко сів на лавку. — Вам наказано бути в Старому схроні, кілометрів за 14 звідси. Я проведу.
— Не треба, — заперечив Карпенко. — Зінченко, — він кинув в бік свого супутника, — знає тутешні місця. Поясніть лише, як туди йти.
Ярема подумав і згодився;
— Добре. — Він підняв дошку стола, витягнув звідти карту-двохверстку на тонкому папері і обережно розгорнув 1 на столі, стерши перед цим рукавом краплини молока. Втрьох вони схилилися над картою. — Отут, — ткнув Ярема рудим твердим нігтем. — 3 села підете цією дорогою. Стежкою підніметесь вгору, Перевалите на північ, по річці. Тримайтесь правого рукава, він виведе вас до Воронячої ущелини. Місце тут заросле, глухе. Кроків за триста знайдете могилу з хрестом, а поруч камінь. Під ним і буде вхід у схрон. Спершу на камінь натиснути треба, а потім повернути навпроти гвинта, вліво.
— Дійдете один? — запитав Карпенко супутника. — Я переночую тут. Нога болить.
Ярема був явно невдоволений таким розгортанням подій. Він засопів і засовався на лавці. Очевидно, йому не хотілося залишати в себе гостя. Карпенко помітив це:
— Знову боїтесь?
Яремі не подобався тон Карпенка. Він скривив рота, виставив з-під вусів міцні рідкі зуби.
— Я не боягуз, пане начальник. І про це добре знає «Сірий». Тільки мені наказано нікого у себе не залишати. Нікого, — підкреслив він, дивлячись волячими очима в обличчя Карпенка.
— Добре, — полагіднішав той. — Про це потім поговоримо. А зараз проведіть Зінченка.
Ярема приніс важкі кирзові чоботи, брезентовий плащ, вузлик з харчами і подав їх Лоську- Зінченку:
— В черевиках туди вам не добратись, та й дощ, холера його візьми, певно буде.
Попоравшись ще хвилин десять, вони пішли. Карпенко роззувся, опустив хвору ногу в таз з водою. Ввійшла господиня і почала стелити на лавці постіль. Хвилин за двадцять повернувся Ярема.
— Все гаразд, — повідомив він.
Карпенко витер ногу, зодягнув шкарпетку і, кривлячись від болю, почав взуватися. Потім недбало кинув на стіл пачку грошей. Ярема взяв їх і поклав до кишені.
— Ось що, — промовив Карпенко. — Цю ніч я, звичайно, пробуду у вас. А завтра переправите куди-небудь понадійніше.
Ярема скубнув вуса. Гроші похитнули його впертість.
— То зразу так не можна, пане начальнику. Вранці я поїду поговорю спершу з деким, а потім вирішимо, як бути. А поки що роздягайтесь і лягайте. — Він вийшов в іншу кімнату, буркнув на жінку — Завісь вікна, дура.
Минуло з півгодини. Крізь дрімоту почув Карпенко приглушену розмову, що лунала за стіною:
— Завтра поїду в Стопачі. А ти забери в Іванчуків нашу керосинку. Їм лише кота позичати можна: він хоч сам додому повернеться.
Карпенко насторожено дрімав. Схопився від того, що на ґанку хтось затупотів і, захлинаючись, заметався на ланцюгу пес. Чулася метушня, а потім упало щось важке. Карпенко схопився і вихопив пістолет. Але очі йому раптом засліпило світло з сильного кишенькового ліхтарика. Владний голос наказав:
— Кидай зброю!
Клацнули затвори автоматів. В розкрите вікно знадвору влетів промінь світла і, схрестившись з першим, вперся в обличчя Карпенка.
— Здавайся! — повторив той же голос.
І не встиг засліплений Карпенко опам'ятатися, як сильний удар вибив з його руки пістолет. Довелося підняти руки. Коли засвітили лампу, він побачив лейтенанта-прикордонника і двох бійців. Ввели Ярему і поставили в куток, поруч. Обшукавши затриманих, прикордонники почали оглядати хату і двір.
Карпенко, спочатку розгубившись, тепер був зовні спокійний. Він навіть попросив дозволу сісти — боліла нога. Сидячи в кутку, він обхопив толову руками і втупився в підлогу. Ввійшов сержант і поклав на стіл невеликий ящик, обтягнутий мокрою резиною.
— Рація. В криниці була, товаришу лейтенанте.
Ярема повів очима на сержанта.
Коли затриманих виводили в двір, Карпенко мигцем побачив заплакане рябе обличчя господині, що стояла біля печі. Ярема навіть не глянув у її бік. Він лише похмуро кинув:
— Віддаси Кравчисі 25 карбованців.
— Припинити розмову! — крикнув сержант.
Їх посадили в кузов закритої брезентом вантажної машини. Сюди ж вскочили прикордонники, клацнули дверцята кабіни — і машина рвонула з місця.
Степаничев зі своєю оперативною групою розмістився в одному з кабінетів обласного Управління.
Було вже за північ, а генерал ще працював. Хто добре його знав, відразу зрозумів би, що недаремно вночі сидить генерал. Лише дуже важливі справи могли примусити його працювати в цю пору. Не любив він нічних недосипань і відучав від них своїх підлеглих. «Вночі треба спати, — говорив винному, — а працювати вдень. Ми не сови. А якщо не вмісте планувати свою роботу — йдіть в нічні сторожі. Я вам допоможу влаштуватись в найближчому універмазі Ага, Дзержинський? По-перше, не забувайте, що жив він в інший час. Так. А по-друге, ви не Дзержинський, І подібні порівняння намагайтесь робити не при мені».
Педантичний до дрібниць, генерал не любив метушні і нерозпорядливості, що іноді передували якій-небудь операції. Під час підготовки до неї він був подразливий і жовчний, квапив підлеглих, намагаючись якомога швидше розпочати найголовніше. В цьому, можливо, проявлялася перейнята від батька-селянина любов до порядку в своєму господарстві і довгі роки праці в такому апараті, де приблизність і хаос нетерпимі.
З сусідньої кімнати лунав безперервний дріб друкарських машинок, Секретарка приносила Степаничеву віддруковані сторінки. Прочитавши чергову сторінку, він товстою червоною рискою щось підкреслював і, повертаючи секретарці, робив зауваження.