Кожного разу, коли якась зашкарубла доісторична істота з пристойної острівної родини намагається пояснити, що вона — з Бертонів, але мати її була із Сеймурів, батько — з Тапперів, а мати батька — з Карлайлів, і це якимось чином робить її твоєю далекою троюрідною родичкою, а потім плюхає свою холодну зморщену лапку тобі на руку якраз тоді, коли ти намагаєшся прибрати зі столу брудні тарілки з недоїдками салату, і каже: «Місті, а чому ти кинула малювання?», а ти сама відчуваєш, що старієш та старієш, і все твоє життя несеться вниз по сміттєпроводу, то випий двічі.
І чому її не навчили в мистецькому коледжі нікому не казати, що вона збиралася стати художницею? А тепер люди, щоб ти всю решту життя пам’ятала про це, весь час мордують тебе, повторюючи, що ти в молодості дуже любила малювати.
Кілька ковтків. Кілька пігулок аспірину Потім — ще раз.
До речі, сьогодні твоя бідолашна дружина впустила на підлогу в їдальні ножа, яким ріжуть масло. Вона нахиляється, щоб його підібрати, і раптом бачить якесь відображення в його посрібленому лезі. То — якісь слова, написані на зворотному боці столика «шість». Стоячи навкарачки, вона піднімає край скатертини. А там, на дерев’яній поверхні, серед засохлих жувальних гумок та шмарклів напис олівцем: «Не дай їм знову тебе надурити».
І поруч: «Візьми в бібліотеці яку завгодно книжку».
Хтось власноруч себе увічнив. Принаймні надовго залишився в історії. Забезпечив собі життя після смерті.
До речі, сьогоднішня погода трохи приправлена короткочасними вибухами відчаю та роздратування.
Оте повідомлення під столиком «шість», отой невиразний олівцевий текст підписаний: Мавра Кінкейд.
В Оушн-Парк чоловік, який телефонував, відчиняє парадні двері, тримаючи в руці склянку, наповнену якимось жовтогарячим вином по вказівний палець, притиснутий до скла. На чоловікові — махровий халат із написом «Ангел», вишитим на вилозі. Від нього тхне гіпсовим пилом, а на грудях із сивим волоссям теліпається золотий ланцюжок. У другій руці чоловік тримає ліхтарик. Він відпиває вино по середній палець, лице у нього одутле, а щоки зарослі темною щетиною. Брови його або вицвілі, або вищипані так, що їх майже не видно.
Отак, до речі, вони й зустрілися — пан Ангел Дела-порте та Місті-Мері.
У мистецькій школі вчать, що Мона Ліза, яку написав Леонардо да Вінчі, не має брів тому, що то була остання деталь, яку додав художник. Він наносив вологу фарбу на вже висохлу. А в сімнадцятому сторіччі реставратор використав не той розчинник — і назавжди змив брови.
Відразу ж за парадними дверима — ціла купа валіз зі справжньої шкіри; чоловік тицяє повз них у глиб будинку ліхтариком і каже:
— Передайте Пітеру Вілмоту, що з граматикою в нього жахливі проблеми.
От уже ці дачники-відпочивальники! Місті-Мері пояснює, що теслі завжди залишають свої написи на внутрішніх стінах. Це приблизно так само, як кожній людині хочеться написати на стіні своє ім’я та дату, перш ніж зашити її гіпсокартоном. Інколи наліплюють сьогоднішню газету. Є також традиція залишати пляшку пива чи вина. Покрівельники обов’язково щось напишуть на опалубці, перш ніж заслати її руберойдом та дерев’яною черепицею. Будівельники напишуть щось на обшивці, а вже потім покриють її клиноподібними дошками або штукатурним гіпсом. Напишуть свої імена та дати. Залишать маленьку часточку себе, щоб хтось у майбутньому її віднайшов. А може, якесь послання. «Ми тут були. Це ми збудували». Як нагадування.
Можете назвати це традицією, забобоном чи фен-шуй.
Це — як безсмертя домашнього виробництва. Просте і зручне.
На лекціях з історії образотворчого мистецтва розповідають, як Папа Пій V попросив Ель Греко замалювати деякі оголені фігури, що їх раніше написав Мікеланджело на стелі Сікстинської капели. Ель Греко погодився, але за тієї умови, що малюватиме по всій стелі. На лекціях вчать, що Ель Греко прославився лише завдяки своєму астигматизму. Через те людські тіла у нього і виходили дещо спотвореними: він мав спотворений зір і саме тому зображав людські ноги й руки задовгп чш. Цей ефект перебільшення і прославив його.
Від славетних художників і до будівельних підрядчиків — усі ми хочемо залишити свій підпис. Забезпечити тривалий ефект. Життя після смерті.
Усі ми хочемо самовиразитися, увічнити себе. Ніхто не хоче, щоб його забули.
Того дня Ангел Делапорте показує Місті їдальню, дерев’яні панелі та шпалери з блакитними смугами. На одній стіні, приблизно посередині між стелею та підлогою, видніється пробита діра, довкола якої — скручений і порваний шпалерний папір та гіпсовий пил.
Місті пояснює чоловікові, що мулярі зазвичай вкладають у розчин талісман — релігійний медальйончик на ланцюжку, — і він висить у димарі, щоб злі духи не прокралися в будинок через димохід. У Середньовіччі мулярі часто замуровували в стіну нового будинку живого кота — на щастя. Або живу жінку — щоб у будинку була своя душа.
Місті очей не зводить зі склянки з вином. Вона промовляє, дивлячись на неї, а не на чоловікове обличчя, не спускає з неї очей, сподіваючись, що він це помітить і запропонує їй випити.
Ангел Делапорте притуляє своє одутле обличчя до дірки в стіні — вищипаною бровою до отвору — і читає: «…мешканці Чекайленду уб’ють тебе так само, як ти раніше убивав інших…» Він міцно притиснув ліхтарик до скроні, і той світить у темряву. Мідні та срібні ключі, що стирчать на всі боки, як їжачі колючки, звисають на його плече, блискучі, як дизайнерська біжутерія. Чоловік каже:
— Лишень подивіться, що там написано.
Повільно, наче дитина, яка ще не навчилася як слід читати, Ангел Делапорте проказує, витріщаючись у темряву: «…а тепер я бачу, що моя дружина, яка працює в готелі «Чекайленд» прибиральницею, поволі перетворюється на товсту огидну нечепуру в рожевій пластиковій уніформі…»
Пан Делапорте продовжує: «…Коли вона приходить додому, то руки її відгонять отими гумовими рукавичками, які вона мусить надягати, щоб збирати використані презервативи… Її світле волосся посивіло і смердить, як оте лайно, яким вона чистить туалети, коли заповзає до ліжка й лягає поруч зі мною…»
— Гм-м-м, — задумливо каже він, допиваючи вино до безіменного пальця. — Неправильний синтаксис. Останнє підрядне речення явно не на місці.
Потім продовжує: «…її цицьки звисають на живіт, як вуха спанієля. Вже три роки, як ми не займалися сексом…»
Стало так тихо, що Місті аж ніяково захихикала.
Ангел Делапорте простягає їй ліхтарик. Допивши вино до мізинного пальця, він киває на отвір у стіні й каже:
— А тепер самі прочитайте.
В’язка ключів така важка, що Місті довелося докласти відчутного зусилля, щоб підняти маленький ліхтарик, а коли вона притисла око до маленької темної дірки, побачила слова, написані на протилежній стіні: «„.ти помреш із думкою про те, що тобі й носа сюди не слід було потикати…»
Зникла білизняна шафа в Сів’ю, зниклий клозет у Лонґ-Біч, зникла кімната в Ойстервілі — куди б люди не ткнули свого носа, скрізь щось пропадає. І завжди той самий вибух роздратування Пітера.
Той самий твій вибух роздратування: «…ти помреш, і своєю смертю полегшиш життя тим, хто…»
В усіх цих материкових будинках, в усіх цих інвестиційних об’єктах працював Пітер, і в кожному з них була написана і прихована одна й та сама гидота: «…помреш, волаючи від страхітливого…»
Ангел Делапорте, стоячи позаду неї, каже:
— Передайте панові Вілмоту, що слово «страхітливий» він написав з орфографічними помилками.
От уже ж ці відпочивальники! Бідолашна Місті пояснює їм, що десь приблизно вже рік, як пан Вілмот сам не свій. У нього була пухлина мозку, про яку він навіть не знав, і ми теж не знали, скільки часу вона в нього була. Не відриваючи обличчя від отвору в шпалерах, вона розповідає цьому Ангелу Делапорте, як пан Вілмот зробив колись одну роботу в готелі «Чекайленд», і тепер після номера «312» відразу ж іде номер «314», а там, де колись був номер «313», тепер тягнеться бездоганно рівна стіна коридору: декоративні накладки, плінтуси, через кожні шість футів нові розетки — зроблено як слід, за вищим розрядом. Усе згідно з будівельними нормами, та от тільки якимось чином усередині готелю зникла кімната.
А цей чоловік з Оушн-Парку каже, бовтнувши вино в склянці:
— Сподіваюся, що на той час у номері «313» ніхто не мешкав.
У її авто, що стоїть біля будинку, є ломик. Можна хвилин за п’ять знову проробити вхід до зниклої кімнати. Це ж просто гіпсокартон, переконує вона його. Просто пан Вілмот збожеволів — і все.
Коли вона встромляє в отвір носа і принюхується, то від шпалер іде такий запах, наче сюди заявився мільйон цигарок, щоб повільно померти в полум’ї. А за отвором чути запах кориці, пилюки та фарби. Чути, як десь у темряві гуде холодильник та цокає годинник.
А довкола, на всіх стінах, — один і той самий пишномовний текст. В усіх цих дачних будинках. Написаний великою спіраллю, що починається на стелі і скручується до підлоги, обертаючись та обертаючись так, що тобі треба стояти посеред кімнати і читати його, аж поки у тебе в голові не запаморочиться. Поки тебе не знудить. Ліхтарик, прикріплений до кільця з ключами, вихоплює із темряви: «…тебе уб’ють попри всі твої гроші та соціальний статус…»
— Погляньте, — каже вона. — Он ваша духовка. Там, де ви й гадали. — 3 цими словами вона відступає і дає йому маленький ліхтарик.