Шот Даньюн (ζ руйнувальник): Я думаю, ми їхали до Міддлтона, щоби побачити місця, про які Рент нам розповідав, та познайомитися з тими, кого він називав «мої». З його батьками, Айрін і Честером. З його найкращим другом, Боді Карлайлом, з яким він разом ходив до школи. З усіма цими сраними фермерами, Перрісами, Томмісами, Елліотами, про яких він без упину триндів. Більшість Руйнувальних Ночей ми так само їздили в машинах і базікали.
Ну й селюки. Нашою метою було оживити всі ті історії, розказані Рентом, побачити їх насправді. Дивно, скажіть? Я та Ехо Лоуренс із Недді на задньому сидінні його «Кадиллака Ельдорадо». Машини, яку купив йому Рент.
Еге ж, ще ми їхали для того, щоби покласти квіти й усе таке на Рентову могилу.
«Тільки не сьогодні, — каже Нед. — Подивися ще раз на календар. Сьогодні Ніч Учня За Кермом».
Шот Даньюн: Попереду срібне сяйво прокреслює обрій. Срібло шириться, перетворюється на білу палахку бульбашку, потім на півколо, потім на коло. Повня. Сьогодні ми пропускаємо розкішну Ніч Медового Місяця.
Ехо Лоуренс: Замість музики ми оповідали одне одному історії. Історії, які почули колись від Рента, про те, як він ріс. Історії про Рента — ми складали їх із деталей, які доводилося викопувати з найдальших закутків у найдальших закутках найдальших закутків наших мізків. Кожен додавав свої спогади про Рента, ми їхали, сплітаючи наші розповіді в одне.
Шот Даньюн: У Міддлтоні нас зупинив місцевий шериф, і ми сказали йому правду: ми здійснюємо паломництво до місць, де народився Рент Кейсі.
Ехо Лоуренс: Облиш. Роз’їжджаючи такими занюханими містечками між північчю та світанком, завжди ризикуєш. Поліція нічого особливого не робитиме, хіба що оглушить тебе своїми сиренами. Шериф Міддлтона розглядав наші права під променем ліхтаря, водночас читаючи нам нотації про місто. Про те, як переїзд до міста вбив Рента Кейсі. Усі мешканці міст були для нього вбивцями. Включно з нами.
Шот запитав: «Поки ніхто не з’являвся, щоби вбити Рентову маму?»
Шериф був одягнений у брунтану сорочку з латунною зіркою, пришпиленою до нагрудної кишені. Напис, викарбуваний на зірці, повідомляв: «Офіцер Бейкон Карлайл».
Ну давай. Поговори про найгірше з усіх питань, яке Шот міг тобі поставити.
Недді Нельсон: Скажіть мені, яким чином фізик сер Девід Брюстер у 1844 році знайшов металевого цвяха, повністю загрузлого в брилу піщанику девонського періоду, якій було понад 300 мільйонів років?
Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: З повітря Міддлтон можна побачити, якщо летіти з Нью-Йорка до Лос-Анджелеса; і тоді неодмінно замислюєшся, як люди взагалі живуть у місцях на кшталт цього. Перед очима постають огидні диванчики, покинуті на верандах.
Машини, припарковані на передньому дворі. Наполовину зірвані зі своїх фундаментів будинки, завислі на шлакоблоках, під якими сплять собаки й кури. І якщо вам здається, що тут відбулося якесь стихійне лихо, то тільки тому, що ви не бачило такого раніше.
Недді Нельсон: Як ви поясните той факт, що домогосподарка з Іллінойсу, місіс С. В. Калп, розламавши грудочку вугілля, знайшла всередині золоту намистину?
Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: Попри похмурі декорації, вони дуже сексуальні, ці провінційні містечка. В їхніх тенетах заплутуються тільки особи, що рано стають вродливими та сексуальними. Молоді жінки й чоловіки набувають розкішні бюсти й мускули задовго до того, як дізнаються, як застосувати цю силу; вони закінчують вагітністю та осідають так близько від дому. Цей цикл консервує найкращу генетику в таких місцях, про які ви й гадки не маєте. От як Міддлтон. Маленькі гніздечка, звиті нестерпно привабливими ідіотами, що народжують та проживають довжелезну потворну зрілість. Венери й Аполлони. Містечкові боги та богині. Якщо Міддлтон і виплодив щось варте уваги за всю занудну, тупу, порохняву історію його спільноти, то цим ексклюзивним продуктом був Рент Кейсі.
Ехо Лоуренс: «Люди їдуть із містечок переважно для того, — любив казати Рент, — щоби марити поверненням. А залишаються жити в них здебільшого для того, щоби мріяти, як колись поїдуть геть».
Він мав на увазі, що людина завжди нещасна, де б вона не була.
Із польових нотаток Іріна Тейлора Сіммза: Основною метафорою влади в Міддлтоні, а особливо в родині Кейсі, є сценарій застіль на честь християнських свят. При таких нагодах, як Великдень, День подяки та Різдво, члени родини ділилися на два чітко виражені класи. Дорослі обідали зі старовинною порцеляною, що передається з покоління в покоління, за тарілками, вручну розписаними квітами й золотом по обідку. Діти їли за столом у кухні, власне, навіть не за столом, а за конструкцією з кількох складаних картярських столиків, зіставлених докупи.
Ехо Лоуренс: У кухні все було з паперу: серветки, скатертини, тарілки — так, щоби все можна було зібгати й викинути в помийницю. Коли дорослі з родини Кейсі сідали за стіл, то завжди промовляли одну й ту саму молитву: «Дякуємо, Господи, за ті блага, які дав ти нашій родині, за хліб та за успіх, які ми бачимо перед собою».
Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: Старенькі в родині Кейсі сиділи разом із дітьми й молилися за сальмонелу. За риб’ячі кістки, що застрягають у горлі. Молодше покоління бралося за руки та схиляло голови, щоб помолитися за обширні удари та серцеві напади.
Ехо Лоуренс: Рент часто казав: «Найприємніше в житті — це коли можеш подивитися через плече й побачити, що в черзі позаду тебе стоять ті, кому ще гірше».
Шот Даньюн: Перед Руйнувальними Ночами, коли наша команда йшла кудись повечеряти, Ґрін Тейлор Сіммз завжди звертав увагу на те, що Рент усе їсть однією виделкою, і сміявся з цього. Рент зовсім не був тупоголовим — просто він так і не зміг відвикнути від пластикової ложки.
Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: Містер Даньюн звертався до Рента «Зубна Феє».
Ехо Лоуренс: Ну то ось. Десь біля півночі в Міддлтоні я та Шот Даньюн припаркувалися на повороті до їхнього будинку, поруч із поштовою скринькою, на якій було написано: «Кейсі». Посеред пшеничного поля виднів будинок, білий, з верандою вздовж всього фасаду, крутосхилим дахом та одним мансардним вікном над верандою: там, на горищі, була Рентова спальня з ковбойськими шпалерами.
Просто над цоколем росли кущі та квіти, а до самого сітчастого паркану тягнулася підстрижена трава. Видно було пофарбовану в брунатне стодолу, майже заховану за будинком. Весь інший простір був заповнений пшеницею, до самісінького видноколу на всі боки від «Кадиллаку» Недді. Шот бавився з радіо, вишукуючи новини про рух на дорогах.
АВТО-Padio, з передачі «Небозі в дорозі»: Просто до відома. Якщо ви рухаєтеся в західному напрямку швидкісною трасою Сіті Центр, то на шістдесят сьомому кілометрі погляньте на невеличке зіткнення двох машин на правому узбіччі. Обидві машини виявилися весільними кортежами з прив’язаними до задніх бамперів бляшанками. Рух на місці аварії уповільнений, адже всі водії витріщаються на те, як молодята горлають і жбурляють одне в одного весільним тортом. Будьте пильні, на дорозі вам загрожують дружки та білий рис…
Ехо Лоуренс: Шот заснув і хропів, притулившись плечем до водійських дверцят. Я продовжувала видивлятися ознаки того, що місіс Айрін Кейсі все ще жива і що ніякий загадковий незнайомець ще не задушив її чи не зарізав насмерть.
Шот Даньюн: Ми облазили цей їхній загиджений цвинтар, ці хащі підстрижених бур’янів, але так і не знайшли могили Рента. Дивно, скажіть? У телефонній книзі ми знайшли ім’я його кращого друга, Боді Карлайла, а тоді від шукали трейлер Боді в кінці ґрунтівки. Трейлер до самих вікон занесло перекотиполем, на брудному подвір’ї гавкав пітбуль, припнутий ланцюгом. До сходу сонця залишалася ще не одна година. Ми не стали навіть стукати в двері.
Ехо Лоуренс: Забудь. Я ніколи не бачила Айрін Кейсі. Ми навіть не постукали в її двері. Хоч і знали, що вона вже лежить мертва всередині тієї ферми.
Воллес Бойєр (☼ біограф): Кожен, хто давно продає машини, скаже вам: ніхто не унікальний. Будь-який дивак походить із роду диваків. Оце дивно: приїжджаєш до якогось забрьоханого села в Словаччині — і навіть у творах Енді Воргола починаєш раптом бачити стрункий сенс.
Ехо Лоуренс: Дай перевести подих. На світанку біля нашої тачки пригальмував цей бикуватий шериф і почав надриватися в мегафон, що ми порушили Закон про карантинний надзвичайний стан та комендантську годину, встановлену актом СЕКСОТ. Нам не хотілося залишати місіс Кейсі без захисту, але Містер-Велике-Цабе наставив на нас свою пушку і сказав: «Чи не будете ви люб’язні проїхати до міста й відповісти на кілька питань…»
Із польових нотаток Ґріна Тейлора Сіммза: У міддлтонських собак, що дрихнуть на дорозі, завжди головна.
Боді Карлайл (☼ друг дитинства): Узимку міддлтонські пси збиваються в зграї. Дворові фермерські пси в наших околицях неодмінно відв’яжуться і втечуть — тільки й чутимеш, як вони гавкають та завивають уночі. Інші собаки — ті, яких люди викидають з машин на узбіччя. Залишають. Бовдури з мегаполісів думають, що кожна собака здатна сама про себе подбати, здичавіти, але більшість шавок помиратимуть без їжі, аж поки не зголодніють настільки, що жертимуть гівно з-під якогось іншого плюгавця. Іївно, в якому кишить червою. Більшість цих покинутих цуциків дохне від глистів.
Інші собаки збираються в зграї, щоби грітися. Собаки, які виживають. Зграя заганяє кролів та чорнохвостих оленів. Надходить зима, й фермерські пси чують, як зграя виє над свіжою здобиччю — десь там, серед ночі, між дерев понад річкою, і фермерські пси тікають.
Домашні улюбленці чують це виття, і, як би ти не кликав, найслухняніший пес забуває, як його звуть. Якщо не зважати на ці цих завивання, усю зиму вони для господарів як мертві. Випадає перший сніг, і твій пестунчик, твій вірний друг перетворюється на тужливий вовкулачий спів, що лунає десь у темряві. Спів, який неодмінно приносять з собою холоди.
Узимку найгірший дитячий жах — це йти додому, коли вже споночіло, і чути, як виття собачої зграї та клацання їхніх щелеп стає все гучнішим, насувається ближче. Чудовисько з незліченною кількістю зубів та кігтів. Люди зазвичай знаходять упольованого собаками оленя, від якого не залишилось ані шматочка, більшого за череп. Усе інше — хоч шкіра, хоч скелет — розтягнуто по кавалках, розірвано іклами та розкидано довкруж. Якщо це кролик, то можна побачити хіба крихітну лапку посеред місива з хутра, розквацяного навколо. Повсюду кров. Маленька кроляча лапка, з ледь вологим ніжним хутром, точно така, як люди, буває, носять на щастя.
Собака Кейсі тікав у зграї щозими, аж доки не зник. Зазвичай він застрибував на диван, вдивлявся крізь вікно у ніч, наставляв вуха, дослухаючись, як пси вештаються неподалік. Полюють. Ці зграї — це радше чутки, ніж щось реальне, що можна побачити. Наполовину міф. Це єдині монстри, які мешкають у наших краях. Більше ніж наполовину. Думка про те, що ці собаки, може навіть твої власні собаки, можуть сказитися й загнати тебе самого. Твої власні собаки можуть узяти твій слід, коли ти йдеш зі школи. Немає значення, як розпачливо ти гукатимеш: «Фідо!», чи казатимеш: «Стояти!», чи казатимеш: «Сидіти!»; той собака, якого ти дресирував із цуценяти, якого шльопав газетою, цей самий собака зімкне свої ікла на твоїй горлянці та вирве її геть. Фідо витиме над твоїм конаючим тілом і хлебтатиме кров, що гарячим струменем буде шугати з твого власного люблячого серця.
Една Перрі (☼сусідка дитинства): Якщо хочете знати, всі троє Кейсі звали одне одного по-різному. Айрін Кейсі казала на чоловіка «Чет». Він звав її «Рін», скорочено від «Айрін» — і тільки сам-на-сам. Більше Айрін Кейсі ніхто так не називав. Рент називав Честера «Тато». Айрін казала до сина «Бадді», але батько називав його «Бастер». Ні в якім разі не Рент. Рентом його звав тільки Боді Карлайл.
Суть у тому, що Рент називав Боді «Жабою». Їй-богу.
Усі давали іншим різні імена. Бастер був Рентом і Бадді. Честер був Четом і Татом. Айрін була Мамою та Рін. Люди так позначають тих, кого люблять, — дають їм особливі імена. Так їм здається, що вони затаврували тебе, ніби свою власність.
Шериф Бейкон Карлайл: Найгірше, що може зробити людина, крім того, що викинути надвір собаку, — це зірватися з ланцюга.
Ехо Лоуренс (ζ руйнувальниця): Слухай сюди. Рент, бувало, казав людям: «Ти — інша людина для кожного, кого зустрічаєш на шляху».
Часом Рент казав: «Ти існуєш тільки в очах інших людей».