— Ні,— заперечив Степан Григорович,— вона до мене заходить просто так, як родичка. Аня — моя племінниця.
Від такої новини ми знову засмутились. Адже Степан Григорович, нічого не підозрюючи, міг під час будь-якого її приходу розповісти про нас. Він же не знав, що ми шефствуємо над жовтенятами таємно і навіть під чужими іменами.
— Нема чого сушити голову,— сказав мені наступного ранку по дорозі до школи Павлик.— Розкажемо все Степанові Григоровичу. Він нам друг і зрозуміє нас.
— Розкажемо! — погодився я.
Та вже на великій перерві нам стало відомо, що старша вожата захворіла на ангіну, і ми, хоч і тимчасово, але заспокоїлись. Бо ж під час хвороби вона не могла прийти до Степана Григоровича, чого нам дарма хвилюватися.
Після уроків ми вирішили обновити нашу вольєру: впустили туди погратися хом'яків і морських свинок.
Павлик, Оля і Бориско пішли до господарів звірят, а Світланка, Антон і я залишилися охороняти вольєру, щоб до неї не забігли собаки, яких вигулювали дві жінки з нашого будинку. Світланка глянула на одну з собак і запитала його господарку:
— Ваша собака з Індії?
— Чому ви так думаєте?
— В неї на лобі темна плямка, як у індійських жінок,— відповіла Світланка.
— Індійські жінки тут ні при чім! — засміялася господарка пойнтера.— Предки нашого Лоцмана народилися в Англії. Якби ти бачила його на полюванні! Лоцман такі чудові стійки робить — залюбуєшся! Тільки справжній знавець здатний їх оцінити.
— Мій собака теж дуже породистий,— сказала інша жінка, в лакових чобітках,— його діда і бабку вивезли з Шотландії. Нам пропонували за Пальму триста карбованців, але ми і слухати не хотіли.
Тут прибігли Вадик і Гоша з Кубариком. Гоша так і прозвав своє щеня. Ця кличка дуже йому підходила.
Проковтнувши шматок хліба з сиром, Гоша оголосив:
— У Людки з четвертого під'їзду вчора був день народження. Їй тітка знаєте що подарувала? Сіамського кота! Страшнуватий кіт, я його щойно бачив: бридкий, облізлий, мов у бійці побував, і худезний, наче рік не їв. Людка говорить, що сіамські коти завжди такі, як їх не годуй. Вона його на мотузці гуляти виводить, мов песика.
— Кота на мотузці! — охнула Світланка.— Ну і ну!
— Сам уперше бачив,— погодився Гоша.— Я її до нас сюди покликав.
— З котом? — уточнив Вадик.
— Ага!
— Це ти дарма,— сказав я,— зараз діти хом'яків принесуть. Він може кинутися на них. І з собаками побитися.
— Ні, він з собаками дружить,— заперечив Гоша,— він з моїм Кубариком уже грався.
— Твій Кубарик цуценя ще, і дурненьке! — відрізала Світланка,
— Кубарик дурненький?! — Гоша ледь не захлинувся від обурення.— А хто допомагав каміння шукати для стовпів? Ти що, забула? — І він поглядом закликав нас на допомогу.
— Кубарик, звісно, кмітливий пес,— захистив я Гошу,— але він може зіпсуватися. Його треба дресирувати.
— Він у мене все розуміє,— заявив Гоша і крикнув: — Кубарик, до ноги!
Цуцик глянув на Гошу, мотнув головою, ніби сказав: «Ще чого!» — і побіг двором.
— Ось так розуміє,— засміялись Антон і Світланка.
— Він усе зрозумів,— не здавався Гоша,— тільки не захотів виконувати. Ви хіба завжди слухаєтесь дорослих?
У його словах був здоровий глузд, і Світланка перестала сміятися.
Тут грюкнули двері найдальшого від нас під'їзду, і в двір вийшла шестикласниця Людка, ведучи на мотузці свій подарунок. Сіамський кіт був довгий, як такса, і коричневий. Такого кольору котів я ще не бачив. Тільки кінчик морди і кінці лап були в нього чорними. Наче Людка наділа йому на морду темний шерстяний ковпачок і шкарпетки на лапи. Високо задерши хвіст, кіт велично йшов попереду господарки. І Людка крокувала мов на параді.
Зразу було видно, що вона вихваляється своїм котом.
— Де ж твій хвалений тераріум? — ще здаля гукнула вона Гоші.— Ми з Маїсом прийшли подивитися на нього.
— Ти що, сліпа? — запитав я, кивнувши на відгороджений загончик.
Людка не удостоїла мене відповіді.
— Чому твого кота звуть Маїсом? — запитав її Вадик.
— Яке чудне ім'я,— сказала Світланка.
— Нічого чудного,— знизала плечима Людка,— кіт з Сіаму. Прочитай сіам навпаки, і вийде Маїс.
— По-твоєму, виходить, що всі коти з Сіаму — Маїси? — всміхнувся я.
Та Людка знову нічого мені не відповіла. Напевне, не знайшла відповіді.
Собаки зачули кота і побігли до нього. Добре, що хазяйки встигли схопити їх за нашийники і не пустили далі.
— Ви дарма їх тримаєте,— сказала володаркам собак Людка.— Маїс зовсім не боїться собак.
Я і Бориско голосно пирхнули.
— Він їх просто зневажає,— сказала нам Людка.— Хочете переконатися?
Вона відв'язала від нашийника мотузину і повернула кота до собак. Кіт сміливо пішов прямо на них.