Мене аж затрясло від почутого. «Можливо, в лисиці сповз намордник, вона кинулася на Павлика і покусала його?»
— Що з ним? — запитав я пересохлими губами.
— З'ясуємо на місці,— коротко сказав Степан Григорович і, побачивши, що Гоша тягне до дверей Кубарика, порадив: — Залиш його з Арсом.
— З Арсом нехай залишається,— погодився Гоша.
Ми вийшли на сходи. У квартиру Ніни Петрівни дзвонив дільничний лікар. Ніна Петрівна відчинила йому і побачила нас.
— Уже приїхали? — запитала вона, закутуючись у плед.
— Ми не їздили, а вони ще не повернулися,— якомога спокійніше відповів я і передбачливо закрив рукою рот Антонові.
— Ти чого? — завертів він головою.— Я ж знаю: не можна говорити, що лисиця втекла.
Світланка голосно закашляла і поспішно потягла Антона з майданчика. Добре, що Ніна Петрівна зачинила двері, не дослухавши Антона. А Степан Григорович сказав йому:
— Даємо тобі важливе доручення. Біжи додому і скажи матері, що ми поїхали в терміновій справі і, може, трохи забаримось. І більше ні про що не кажи. Нам самим ще нічого не відомо. Зрозумів?
Антон закивав і, переповнений гордістю, швидко побіг до свого під'їзду.
Біля телефонної будки жовтенят не було.
— Може, це не та будка? — припустив Гоша.
Але Степан Григорович звелів нам залишатися тут і нікуди не відходити, а сам пішов шукати дітей.
Накрапав дощ, і ми всі троє втиснулися в телефонну будку. В ній було затишно, навіть не хотілося вилізати. Як тільки до будки наближався хтось з перехожих, Гоша про всяк випадок знімав трубку, дув у неї і кричав:
— Треба ж! Гроші ковтає, а не працює! Неподобство!
— Досить,— супилася Світланка.— Невідомо, що сталося з товаришами, а ти блазнюєш, мов Петрушка.
Справді, що з ними? Ні Степана Григоровича, ні товаришів... Нарешті він з'явився разом з Олею, Вадиком і Бориском, але без Павлика.
— А Павлик де? — запитав я.
— Він за лисицею побіг, і разом пропали,— сказала Оля.
— Чому за лисицею? — перепитала Світланка.
— У нас он на тому перехресті мало аварія не трапилася.— Вадик кивнув у той бік.— Попереду вантажівка їхала. Вона як загальмує! Наш водій вивернув машину і теж загальмував. Ми всі так і попадали вперед. Павлик навіть об дверцята стукнувся.
— Він чоло собі розсік,— вставив Бориско.
— Тут дверцята як розчиняться,— продовжував Вадик,— лисиця і виплигнула. А Павлик — за нею...
— Так обидва і пропали,— докінчила Оля.
— Не знайти йому лисицю без Кубарика,— знову сказав Гоша.
Я глянув на годинник. До пів на п'яту залишалася рівно година. Якщо за цей час лисиця знайдеться — нічого страшного не станеться. А якщо ні, тоді... я навіть уявити собі не міг, що буде тоді. Ніна Петрівна... бабуся-хазяйка... кіностудія... Ото влипли!
— Ну, молодь, яке приймемо рішення? — звернувся до нас Степан Григорович.
Ми перезирнулися, і я сказав бадьорим голосом:
— Будемо шукати до перемоги!
— А з чого почнемо?
Я знизав плечима. Жовтенята запитливо втупилися в Степана Григоровича.
— Тут цирк близько,— сказав він,— мабуть, варто сходити туди. Може, там знають, де живе дресирувальниця лисиці.
— А як її прізвище? — не второпавши, запитав я Степана Григоровича.
— Якщо ви не знаєте, то я тим більше,— усміхнувся він і додав: — Оскільки лисиця виступала на манежі, адресу її господарів у цирку повинні знати.
— З лисицею її чоловік-клоун виступав,— пригадав я,— він тепер на пенсії.
— Ото і біжи в цирк, дізнайся, де вони живуть. Лисиця, вірогідно, побігла додому. Місця тут їй знайомі...
Я помчав з усіх сил, думаючи по дорозі про те, що робили б ми без Степана Григоровича. До цирку домчав швидше за будь-яке таксі. Відчинив двері службового входу і зразу побачив лисицю. Вона сиділа на маленькій лавці біля столика вахтера. А поряд гомоніли люди.
— Лисиця і та всидіти дома не може,— гаряче говорила кругловида літня жінка з браслетами на руках,— а ми акторів-пенсіонерів постійної перепустки за куліси позбавляємо. Чудова ілюстрація до мого виступу на виробничій нараді.
— Дорогенька ти наша, за цирком зіскучилася...— нахилилася над лисицею прибиральниця.
— Треба її до Перм'якових відвести,— вирішив вахтер,— шукають, либонь.
— Не треба! — вигукнув я.— Вона не від них втекла, а з кіностудії. Зараз Аделька в новому фільмі знімається!
Я дуже добре зробив, що назвав лисицю по імені. Всі зразу переконалися, що я їх не обманюю, і вручили мені поводок і лисицю. Про таку удачу можна було тільки мріяти. Я поспішив з лисицею до дітей. Навіть не став перечікувати дощ, який розгулявся. З Аделькою під дощем навіть краще йти: на тротуарах зовсім нема перехожих. Вони стоять, щулячись біля дверей магазинів і в під'їздах будинків, і не ахають, бачачи лисицю на поводку.
Жовтенята і Степан Григорович ховалися від дощу все в тій же телефонній будці. І як вони тільки там умістилися! Навіть двері не зачинялися. Побачивши мене, жовтенята вискочили з будки, і ми всі разом мокрі, але страшенно задоволені, поспішили до прохідної кіностудії. По дорозі я розповів, як мені в цирку віддали лисицю.