«Закрий свою пельку, і щоб я більше не чув такої зухвалості. Кольчугу теж знімай. Чим ти собі уявляв, ти займаєшся?»
«Як я тобі це розповім, із закритим ротом?» — хлопець викрутився із кольчуги і вона впала на землю.
«Ти можеш відкрити свій рот для відповіді,» сказав Данк. «А тепер підбери ту кольчугу, струси з неї бруд і поклади туди звідки взяв. І напівшолом теж. Ти нагодував коней, як я казав? Почистив Легконогу?»
«Так,» сказав хлопець, струшуючи солому з кольчуги. «Ви їдете в Ешфорд, так? Візьміть мене з собою, сір»
Трактирщиця попереджала мене про це. «А що скаже твоя мама?»
«Моя мама?» Хлопець зморщив обличчя. «Моя мама померла, вона нічого не скаже.»
Данк здивувався. Трактирщиця не була його матір’ю? Можливо, він просто служка у неї. У Данка трохи крутилась голова від елю. «Ти сирота?» спитав він невпевнено.
«А ти?» огризнувся хлопчина.
«Колись був,» визнав Данк. Поки старий не підібрав мене.
«Якщо ти мене візьмеш, я б міг бути твоїм сквайром.»
«Мені не потрібен сквайр,» відповів він.
«Кожному лицарю потрібен сквайр,» наполягав хлопець. «І, судячи з твого вигляду, тобі сквайр потрібен обов’язково.»
Данк загрозливо підняв руку. «Судячи з твого вигляду, ти зараз дістанеш головицю. Наповни мені мішок вівсом. Я відправляюсь в Ешфорд. Один.»
Якщо хлопець і злякався, то дуже вміло це приховав. Кілька секунд він стояв там з викликом, і коли Данк вже був готовий здатись, хлопець розвернувся і пішов за вівсом.
Данк полегшено зітхнув. Шкода, що я не можу його взяти. Але тут, в трактирі, у нього нормальне життя, значно краще, ніж те, яке було б якості сквайра межового лицаря. Взяти його було б поганим вчинком.
Тим не менше, він все ще відчував, що хлопець розчарований. Данк заліз на Легконогу, взяв за уздечку Грома. Можливо, мідне пенні його трохи розрадить. «Ось хлопче, лови за твою допомогу!» Він підкинув монетку з посмішкою, але конюх навіть не спробував її зловити. Вона впала в грязюку поруч з його голими ногами і він залишив її там лежати.
Підніме її, як тільки я від’їду, сказав собі Данк. Він розвернув полфрі та поїхав з трактиру, ведучи за собою двох інших коней. Дерева купались в місячному світлі, а небо було безхмарним та в зірках. Проте, виїжджаючи на дорогу він ще відчував на собі погляд насупленого та мовчазного конюха.
Післяобідні тіні почали рости, коли Данк зупинився на краю Ешфорда. Три десятки шатрів уже були зведені на трав’янистому полі. Десь великі, десь малі, якісь круглі, якісь квадратні, котрісь з парусини, інші з льону, окремі з шовку, але всі сліпуче розмальовані, з великими знаменами, що майоріли на їх верхівках. Яскраві, неначе поле з дикими квітами, з червоними і сонячно-жовтими відтінками, незчисленними тінями зеленого та синього, чорними, темно-сірими і пурпурними кольорами.
Старий був знайомий з деякими із цих лицарів. Інших Данк знав по історіям в тавернах і біля вогнищ на привалах. Хоча він так і не опанував магію письма і читання, старий невтомно тренував його в геральдиці, часто навчаючи навіть під час їзди. Соловей належав лорду Керону з Границі, настільки ж вмілому з арфою, як і зі списом. Коронований олень — це герб сіра Ліонеля Баратеона, Усміхненого Шторму. Данк помітив мисливця Тарлі, пурпурову блискавку Дому Дондарріонів, червоне яблуко Фоссофеїв. Трохи далі гарчав лев Ланністерів, золотий на червоному, а ось там — зелена черепаха Естермонтів пливла через світло-зелене поле. Коричневе шатро з червоним жеребцем могло належати лише сіру Отто Брекену, якого почали називати Звіром з Брекена, після того як три роки назад на турнірі в Королівській Гавані той убив лорда Квентіна Блеквуда. Казали, що сір Отто наніс настільки сильний удар своєю затупленою сокирою, що та застряла не тільки в забралі лорда Блеквуда, але й в його обличчі. Данк побачив знамена Блеквудів теж, на західному краю поля, на максимально можливій відстані від сіра Отто. Марбранд, Маллістер, Керджіл, Вестерлінг, Свонн, Маллендор, Хайтауер, Флорент, Фрей, Пенроус, Стоукворт, Даффі, Паррен, Вайлді: здавалось кожен Дім із заходу та півдня прислав своїх лицарів в Ешфорд вшанувати прекрасну діву і виступити в турнірі на її честь.
Проте, як би красиво ті тенти не виглядали, він знав, що для нього там місця не знайдеться. Поношений плащ з вовни стане його шатром на цю ніч. Поки лорди і визначні лицарі уплітатимуть каплунів та молочних поросят, його вечерю складе твердий, жилавий шматок соленої яловичини. Він чудово знав — розбити свій табір на тому яскравому полі, означало стати об’єктом мовчазного презирства і відкритого кепкування. Дехто, можливо і віднісся б до нього по-доброму, проте це було б по-своєму ще гірше.
Межовий лицар повинен цінити свою честь. Без неї, він не більше ніж найманець. Я повинен заслужити своє місце в тій компанії. Якщо я добре виступлю, якийсь з лордів, можливо, візьме мене в своє оточення. В такому випадку я їздитиму в благородній компанії, їстиму свіже м’ясо кожну ніч в замку і ставитиму власне шатро на турнірах. Але спочатку я повинен добре виступити. Неохоче, він розвернувся і повів своїх коней до дерев.
На околицях великого лугу він знайшов місце, де поворот струмочка формував глибокий ставок. Біля його берегів ріс очерет, а над ним піднімався високий в’яз. Весняна травичка тут була м’якою на дотик і настільки ж зеленою, як і знамена деяких лицарів. Це було хороше місце, яке ще ніхто не встиг зайняти. Тут буде моє шатро, сказав Данк собі, шатро зі стелею із листя, зеленішого ніж навіть знамена Тіреллів та Естермонтів.
Спочатку він зайнявся конями. Після того, як ті були доглянуті, він роздягнувся і заліз у ставок щоб змити дорожню пилюку. «Справжній лицар повинен бути чистим та благочестивим,» любив казати старий, наполягаючи на тому, щоб вони мились кожного місяця, незважаючи на те чи тхнуло від них, чи ні. Тепер, коли він був лицарем, Данк поклявся робити те саме.
Він сидів голий під в’язом, чекаючи поки висохне, насолоджуючись теплотою весняного повітря та спостерігаючи, як бабки ліниво порхали між очеретом. І чому говорять, що вони схожі на драконів? думав він. Абсолютно не схожі. Не те щоб Данк коли-небудь бачив драконів. А от старий — бачив. Данк чув цю історію півсотні раз, як сір Арлан був всього лише хлопчиком, коли дід взяв його в Королівську Гавань, де вони побачили останнього дракона за рік до того, як той помер. То була зелена самиця, маленька та низькоросла, зі зморщеними крилами. Жодне з її яєць так і не проклюнулось. «Казали, що король Ейгон отруїв її,» любив повторювати старий. «То був третій Ейгон, не батько короля Дейрона, а той, що його назвали Бич Драконів або Ейгон Нещасливий. Він боявся драконів, бо в свій час на його очах тварюка зжерла його власну матір. Літа стали коротшими відколи помер останній дракон, а зими довшими і жорсткішими.»
Сонце заховалось за верхівки дерев і повітря почало охолоджуватись. Коли Данк відчув, що його руки покриваються гусячою шкірою, він струсив свою сорочку і штани від бруду об дерево та натягнув їх на себе. Завтра йому треба буде знайти розпорядника турніру і записатися в учасники, але перед цим його чекали ще кілька нагальних справ сьогодні ввечері.
Йому не потрібно було вглядатись в своє відображення у воді, щоб здогадатись, що на лицаря він не схожий, тому Данк натягнув щит сіра Арлана собі на спину так, щоб було видно герб. Спутавши коней, Данк залишив їх пастись під в’язом, а сам направився в сторону турнірного майдану.
Зазвичай, поле використовували жителі Ешфорда, що розкинувся поруч, через річку. Але зараз все змінилось. Друге містечко раптово виникло на полі, містечко з шовку, а не з каменю, більше і красивіше, аніж Ешфорд. Десятки торговців розбили свої намети вздовж країв поля, продаючи повстину і фрукти, пояси і чоботи, шкури і соколів, глиняний посуд, олов’яний посуд, дорогоцінні камені, приправи, пір’я і всі інші можливі види товарів. Блазні, лялькарі і чарівники бродили в натовпі, демонструючи власну майстерність. Цим самим поруч займались шльондри і злодії. Данк не забував слідкувати за своїм гаманцем.
Коли він відчув запах сосисок, що жарились на вогні, у нього потекла слина. Він купив одну за мідяк і ріг елю, щоб запити її. Під час їжі він слідкував за битвою дерев’яного лицаря з дерев’яним драконом. Лялькар, хто керував ними, теж була варта уваги: висока, з оливковою шкірою та чорним волоссям Дорна. Вона була тонка як спис, майже без грудей, але Данкові сподобалось її обличчя і те, як її пальці змушували дракона клацати зубами і рухатись на кінчиках ниток. Він би кинув дівчині мідяка, якби в нього був зайвий, але саме зараз йому потрібна була кожна монета.
Він сподівався знайти зброярів серед торговців. Тірошець з роздвоєною синьою бородою продавав декоровані шоломи: химерні, фантастичні речі у формі пташок і звірів, інкрустовані золотом та сріблом. В іншому місці він знайшов зброяра, що продавав дешеві мечі, а також його колегу, чия робота була значно кращою. Але Данк шукав не мечі.
Потрібну йому людину він знайшов в кінці ряду: хороша кольчуга і пара сталевих лобстерних рукавиць лежали на столі перед ним. Данк уважно їх оглянув. «У вас хороша робота,» сказав він.
«Кращу не знайдеш.» Коренастий коваль був не вище п’яти футів, проте такий же широкий в плечах як Данк. У нього була чорна борода, величезні руки і жодного натяку на скромність.
«Мені потрібна броня для турніру,» сказав йому Данк. «Хороша кольчуга, латний комір, поножі і шолом.» Напівшолом старого йому підходив по розміру, але він волів мати більше захисту для обличчя, аніж проста носова пластина.
Зброяр оглянув його. «А ти здоровий хлоп, але і не таких одягали.» Він вийшов з-за столу. «Стань на коліна, мені потрібно виміряти твої плечі. Так… і цю товсту шию, теж.» Данк нагнувся. Зброяр натягнув шкіряну мотузку з вузлами вздовж плечей, хрюкнув, натягнув її вздовж шиї, знову хрюкнув. «Підніми свою руку. Ні, праву.» Він хрюкнув втретє. «Можеш вставати.» Виміри товщини стегон, литок і талії викликали нову порцію хрюкання. «Я маю дещо в моєму возі, що може тобі підійти,» сказав чоловік, коли завершив з вимірами. «Вважай, то буде броня без всяких там золотих чи срібних прикрас, просто хороша сталь, міцна і невибаглива. Я роблю шоломи, які виглядають як шоломи, а не крилаті свині чи химерні заморські фрукти. Але мій товар послужить тобі краще, якщо ти отримаєш удар списом в лице.»
«Це все що мені потрібно,» сказав Данк. «Скільки?»
«Вісім сотень оленів. Сьогодні я добрий.»
«Вісім сотень?» Це було більше, ніж він очікував. «Я… Я б міг продати вам стару броню, зроблену для меншої людини… Напівшолом, кольчугу…»
«Сталевий Пейт продає тільки власну роботу,» відчеканив чоловік, «але, можливо, я б міг використати її на метал. Якщо вона не надто іржава, я візьму її, і тоді броня коштуватиме шість сотень.»
Данк міг би попросити Пейта дати йому броню під довіру, але він знав, яку відповідь в такому випадку він отримає скоріш за все. Данк подорожував зі старим достатньо, щоб вивчити, що торговці стають страшенно недовірливі, коли справа стосується межових лицарів, деякі з яких лише трохи кращі за грабіжників. «Я дам вам два срібних зараз, а броню і решту грошей принесу завтра.»
Зброяр подивився на нього з хвильку. «Два срібних купують тобі день. Після чого я продам свою роботу комусь іншому.»
Данк дістав олені з гаманця і передав їх в мозолисту руку зброяра. «Ви отримаєте свої гроші Я збираюсь виграти турнір.»
«Справді?» Пейт вкусив одну із монет. «А ці всі інші, я так розумію, приїхали просто тебе підбадьорити?»5
Місяць був уже високо в небі, коли він направився в напрямку свого в’яза. Позаду нього поле Ешфорд світилося факелами. Звуки пісень та сміху лунали в повітрі, проте його власний настрій був похмурим. Він бачив лише єдиний шлях дістати гроші для броні. Але якщо він програє… «Одна перемога, це все що мені потрібно,» бурмотів він. «Це не так вже і складно.»
Щоправда, старий ніколи б не сподівався навіть і на таке. Сір Арлан більше не брав участь у турнірах, з тих пір, як його вибив із сідла Принц з Драконового Каменю на турнірі біля Штормового Рубежу багато років тому. «Не кожен може похвалитись, що він зламав 7 списів проти найкращого лицаря Семи Королівств,» любив він казати. «В мене ніколи не вийде перевершити це досягнення, то для чого пробувати?»
Данк завжди підозрював, що вік сіра Арлана був вагомішою причиною, аніж Принц з Драконового Каменю, але він вважав за краще мовчати. У старого була своя гордість. А я швидкий і сильний, він завжди так казав. Те що правда для нього, не обов’язково має розповсюджуватись і на мене, повторював він собі вперто.