Скоро він дізнається правду. Данк підняв мішок з бронею і направився в напрямку наметів торговців у пошуках Сталевого Пейта.
Егг добре попрацював в таборі. Данк був задоволений; в глибині душі він все-таки побоювався, що сквайр знову втече. «Отримав добрі гроші за полфрі?» спитав хлопець.
«Звідки ти знаєш, що я продав її?»
«Ти поїхав верхи, а повернувся пішки. Якби то були грабіжники, ти б виглядав більш розсерджено.»
«Отримав стільки, щоб купити ось це.» Витягнувши свою нову броню, Данк показав її хлопцю. «Якщо ти колись збираєшся стати лицарем, то повинен вміти відрізняти хорошу броню від поганої. Дивись, це — хороша робота. Ця кольчуга подвійна, кожен елемент зв’язаний з двома іншими, бачиш? Це дає кращий захист, аніж у одинарних кольчуг. А от для шолома Пейт завкруглив верх, бачиш, як він вигинається? Меч або сокира просто зісковзнуть, в той час як шоломи з рівним верхом вони могли б пробити. Данк натягну шолом на голову. «Ну як він виглядає?»
«В нього немає забрала,» помітив Егг.
«Замість нього тут спеціальні зорові отвори. Забрало — це слабке місце в шоломах.» Сталевий Пейт сказав те саме. «Якби ти знав, скільки лицарів отримали стрілу в око, коли вони піднімали забрало, щоб ковтнути свіжого повітря, ти б ніколи не питав про це,» говорив він Данку.
«У нього і шпилю немає,» сказав Егг. «Він просто плаский.»
Данк зняв шолом. «Плаский мене цілком влаштовує. Бачиш, як виблискує сталь? Твоє завдання буде підтримувати її в такому ж стані. Ти знаєш як начищати кольчугу?»
«В бочці з піском,» відповів хлопчина. «але в тебе немає бочки. А шатро ви часом не купили, сір?»
«Я стільки за коня не отримав.» Щось хлопчина занадто нахабний, треба йому дати прочуханки — це піде тільки на користь. Хоча він знав, що цього не зробить. Йому подобалась сміливість. Йому потрібна була сміливість і для себе. Мій сквайр сміливіший, чим я, і до того ж розумніший. «Ти добре справився, Егг,» натомість сказав Данк. «Завтра підеш зі мною. Подивимось на турнірне поле. Купимо вівса для коней і свіжого хліба для себе. Може трохи сиру теж. Я бачив, в одному торговому наметі хороший сир.
«Мені не доведеться заходити в замок?»
«Чому ні? Одного дня я сподіваюсь жити в замку. І заслужити собі хороше місце, до того як постарію.»
Хлопець промовчав. Можливо, він боїться заходити туди, де живуть лорди. Нічого несподіваного. Але він це переросте. Данк повернувся до розглядання броні та роздумів як довго він її носитиме.
Сір Манфред виявився худою людиною з кислим виглядом на обличчі. Він носив чорне сюрко з вишитою пурпуровою блискавкою на ньому, але Данк впізнав би його і без цього завдяки пишній гриві рудого волосся. «Сір Арлан служив вашому лорду батьку, коли той та лорд Керон спалили Короля Стерв’ятників у Червоних горах, сір,» сказав Данк, стоячи на одному коліні. «Я був лише хлопчиком і служив сквайром у нього. Сір Арлан з Пеннітрі.»
Сір Манфред насупився. «Ні. Не знаю такого. І тебе теж, хлопче.»
Данк показав йому щит старого. «Це був його герб, крилата чаша.»
«З моїм батьком в горах було вісім сотень лицарів і ще близько чотирьох тисяч піхоти.» Я не зобов’язаний пам’ятати кожного з них, не кажучи вже про їхні герби. Цілком можливо, що ти тоді був з нами, але…» Сір Манфред знизав плечима.
Данк закляк на мить. Старий був поранений на службі твого батька. Як ти міг його забути? «Мені не дозволяють брати участь в турнірі. Хіба що якийсь лорд чи лицар поручиться за мене.»
«І як це пов’язано зі мною?» спитав сір Манфред. «Я й так витратив на тебе вдосталь часу.»
Якщо я повернусь в замок без нього — все буде втрачено. Данк глянув на вишиту пурпурну блискавку на сюрко сіра Манфреда і сказав, «Я пам’ятаю, як ваш батько розповідав в таборі про походження емблеми вашого Дому. В одну штормову ніч, коли перший з ваших нащадків мчав з повідомленням через Дорнійський Кордон, його коня вбили стрілою, а сам він впав на землю. Два дорнійці вистрибнули з темряви в кольчугах та шоломах зі шпилями. Його меч зламався під час падіння. Коли він це побачив, то подумав, що йому кінець. Але коли дорнійці наблизились до нього, блискавка вдарила з небес. Яскрава пурпурова блискавка, вона розділилась, вдаривши двох дорнійців в металевих шоломах одночасно і вбивши їх просто на місці. Повідомлення дозволило Штормовому Королю здобути перемогу над Дорном, і вдячний монарх пожалував посланцю титул лорда. Той став першим лордом Дондарріоном, і вирішив взяти як свій герб роздвоєну блискавку на чорному фоні із зірками.»
Якщо Данк сподівався справити враження цією історією на сіра Манфреда, то він помилявся. «Кожне кухарча та конюх, які коли-небудь служили моєму батьку рано чи пізно чують цю історію. Їх знання, ще не робить тебе лицарем. Ідіть собі, сір.»
З важким серцем повернувся Данк в замок Ешфорда, міркуючи над тим, як йому переконати Пламмера, щоб той допустив його на турнір. Але стюарта не виявилось на місці. Охоронець сказав, що той зараз у Великій Залі. «Мені його тут почекати?» запитав Данк. «Коли він повернеться?»
«Звідки мені знати? Роби як знаєш.»
Велика Зала виявилась не такою вже і великою, але, зрештою Ешфорд був маленьким замком. Данк ввійшов через бічні двері і одразу помітив стюарта. Той стояв разом з лордом Ешфордом та ще дюжиною людей в дальній частині зали. Він направився до них, повз стіни, з яких звисали гобелени з вишитими фруктами та квітами.
«… був більш стурбованим, якби це були твої сини, я думаю» — почув Данк сердитий голос наблизившись. Пряме волосся та квадратно пострижена борода господаря голосу були настільки світлі, що в темряві зали вони видавались білими. Але коли Данк підійшов ближче, він побачив, що вони насправді срібного кольору із золотим відтінком.
«Дейрон вже робив так раніше,» почувся голос іншого. Пламмер стояв так, що Данк не міг побачити хто це говорить. «Тобі не слід було змушувати його записуватись в учасники. Він любить турніри не більше ніж Ейріс чи Рейгель.»
«Ти натякаєш, що він охочіше осідлає шльондру, аніж коня?» поцікавився перший співрозмовник. Кремезний, міцної статури принц — а це точно був принц — носив шкіряну кольчугу зі срібними пластинами та чорний плащ підбитий хутром горностая. На його щоках виднілись шрами від віспи, лише частково приховані сріблястою бородою. «Не потрібно мені нагадувати про недоліки мого сина, брате. Йому всього вісімнадцять. Він ще може змінитись. Прокляття, він зміниться у мене або помре.»
«Не будь дурнем. Дейрон може бути тим, ким він є, але він все одно твоя рідна кров і моя. Я впевнений, сір Роланд знайде його, і Ейгона теж.»
«До того часу скоріш за все турнір вже закінчиться.»
«Ейріон тут. І він значно кращий зі списом аніж Дейрон, якщо ти так турбуєшся за турнір.» Данк нарешті побачив другого співрозмовника. Той сидів на високому кріслі з оберемком рукописів в руках. Лорд Ешфорд стояв поруч. Навіть сидячи, чоловік виглядав на голову вище за інших, судячи з його довгих протягнутих перед собою ніг. В його коротко підстриженому темному волоссі виднілась сивина, а міцне підборіддя було чисто вибрите. А от ніс виглядав так, наче його вже не раз ламали. Незважаючи на простий одяг — зелений камзол, коричнева мантія, потерті чоботи — у чоловікові відчувалась сила, впевненість та влада.
Данку спало на думку, що він випадково почув те, що не повинен був ніколи почути. Краще піти зараз та повернутись коли вони між собою розберуться, вирішив він. Але було вже запізно. Принц зі срібною бородою раптом помітив його. «А ти хто такий і чого тобі треба?» різко спитав він.
«Це той лицар, якого чекав наш вірний стюарт,» посміхнувся чоловік, що сидів, очевидно, знаючи про присутність Данка весь час. «А от ти і я їм завадили, брате. Підходьте ближче, сір.»
Данк просунувся вперед, непевний, що від нього очікується. Він глянув на Пламмера, але не отримав жодної підказки від того. Довголиций стюарт, який ще вчора просто-таки роздувався від власних повноважень, сьогодні уважно вивчав підлогу. «Мілорди,» почав Данк, «я просив сіра Манфреда Дондарріона поручись за мене, щоб я був прийнятий в списки учасників, але він відмовився. Він заявив, що не знає мене. Але сір Арлан служив йому, я можу поклястись. У мене є меч і щит, я…»
«Щит та меч ще не роблять людину лицарем,» — відчеканив лорд Ешфорд, великий товстий чолов’яга з круглим червоним обличчям. «Пламмер говорив мені про вас. Навіть, якщо ця зброя і справді належала сіру Арлану з Пеннітрі, цілком можливо, що ви знайшли його десь мертвого і все вкрали. Якщо у вас немає кращих доказів за ваші слова, якогось листа чи…»
«Я пам’ятаю сіра Арлана з Пеннітрі,» тихо сказав чоловік з крісла. «Він ніколи не вигравав турнірів, наскільки мені відомо, проте завжди виступав достойно. В Королівській Гавані 16 років тому він переміг лорда Стокворта і Бастарда з Харенхола в пішому бою, а до цього давним давно в Ланніспорті він скинув з коня самого Сивого Лева. Лев не був тоді таким сивим, до речі.
«Він розповідав мені про це багато разів,» підтвердив Данк.
Високий уважно подивився на нього. «В такому випадку ви, безумовно, пам’ятаєте справжнє ім’я Сивого Лева?»
На мить Данк забув геть усе. Тисячу раз старий розповідав цю історію, тисячу раз, лев, лев, його ім’я,ім’я… Він майже зневірився, але раптом згадав. «Сір Деймон Ланністер!» вигукнув він. «Сивий Лев! Він зараз лорд Кастерлі Рока.»
«Так і є,» м’яко підтвердив високий чоловік, «він потрапляє до списку учасників турніру.» І зашелестів рукописами в себе в руках.
«Як взагалі ти можеш пам’ятати якогось незначного межового лицаря, якому пощастило вибити з сідла Сивого Лева шістнадцять років тому?» — спохмурнів принц з срібною бородою.
«Я намагаюсь запам’ятовувати всіх моїх противників.»
«І як сталось, що ти вийшов на поєдинок проти межового лицаря?»
«Це було дев’ять років тому в Штормовому Рубежі. Лорд Баратеон влаштував турнір, щоб відсвяткувати народження свого внука. Жереб вивів мене на сіра Арлана в першій же сутичці. Ми зламали чотири списи поки мені нарешті не вдалось вибити його з сідла.