Ми з нею обмінялися кількома словами (у цьому місті я вже десять днів так ховаюся від людських очей, що вже навіть розмова з жінкою мене тішить), і з кожною черговою склянкою абсенту, яким я її частую, не можу втриматись, щоб не замовити й собі порцію.
І ось я пишу, перед очима і в голові туман: ідеальні умови для того, щоб пригадувати погано й мало.
Пригадую, приїхавши до Парижа, я був занепокоєний (воно й не дивно, мене ж бо фактично заслали), але це місто полонило мене, й я вирішив, що решту життя проживу саме тут.
Я не знав, наскільки мушу розтягти кошти, які мав при собі, тож винайняв кімнатчину в готелі у районі Б'євр. Мені ще поталанило, що я можу зняти кімнату тільки для себе, бо у таких сховках часто немає жодного віконечка й туляться п'ятнадцять сінників. Усі меблі у кімнатці складалися з недобірок після чийогось переїзду, простирадло у червах, для обмивання — невеличка цинкова раковина, замість убиральні — відро, не було навіть стільця, а про мило й рушник узагалі немає мови. В об'яві, яка висіла на стіні, просили залишати ключі у замку зовні, вочевидь, аби зекономити час поліцейським, які частенько вривалися, хапаючи за волосся тих, хто вже спить, гарненько розглядаючи їх при світлі ліхтаря, кидаючи вниз писком тих, яких не впізнавали, й, перше натовкши від душі боки, на випадок, якщо пручатимуться, спускали зі сходів тих, за ким прийшли.
Що ж до обіду, то на рю дю Петі Пон я надибав таверну, де обід коштував копійки: все зіпсоване м'ясо, яке м'ясники у Ле-Аль викидали на смітник (позеленіле жирне й почорніле пісне), вдосвіта збиралося, його перемивали, щедро пересипали сіллю та перцем, відмочували в оцті, вивішували на сорок вісім годин на гарному протязі у глибині двору, й ось воно вже готове для частування відвідувачів. Стовідсоткова дизентерія за доступною ціною.
Зважаючи на звички, яких я набрався у Турині, й щедротну палермську їжу, я, якщо не отримаю грошенят від людей, до яких мене направив кавалер Б'янко, відкину копита вже за кілька тижнів. Так, я міг дозволити собі «Нобло» на рю де ла Юшетт. Увійшовши, потрапляєш у велику залу, яка вікнами виходить у старе дворище. Зазвичай хліб слід було приносити із собою. Поруч із входом — каса, за якою стояла господиня та двійко її дочок: вони записували у рахунки делікатеси: ростбіф, сир, варення, або ж роздавали печену грушу з парою горішків. За касою сиділи клієнти, що замовляли щонайменше півлітра вина, ремісники, артисти без копійки у кишені, художники-копіїсти.
Проминувши касу, потрапляєш у кухню, де на величезній печі готують рагу з баранини, дикого кабана чи яловичини, варять горохове пюре чи сочевицю. Обслуговування у цьому закладі не передбачалося: тарілки та столові прибори треба було шукати самотужки, а потім ставати у чергу до кухаря. Отак, по черзі штовхаючись, відвідувачі просувалися до величезного table d'hôte, несучи у руках свою тарілку. Юшка за два сольдо, яловичина за чотири, хліб за десять сантимів, принесений із собою, — і ось вам обід за сорок сантимів. Наїдки не здавалися мені вишуканими, хоча згодом я зауважив, що серед відвідувачів є люди з гарним достатком, які навідуються в це місце, бо полюбляють якшатися з усіляким набродом.
Утім, навіть ще за часів, як я не міг дозволити собі ходити до «Нобло», я жодного разу не пожалкував через ті перші пекельні тижні: я познайомився з багатьма корисними людьми й обжився у середовищі, в якому пізніше мав плавати, як риба у річці. Дослухаючись до розмов, які точилися у тих завулках, я дізнався про інші шляхи, про інші місцини Парижа, як-от рю де Лапе, яку цілком присвятили брухтові: і тому, який годиться для ремісників та для родинного вжитку, і для більш осудного виробництва, наприклад, відмичок, дублікатів для ключів чи навіть кинджалів зі складним лезом, який потай носять у кишені у куртці.
Я намагався якнайменше сидіти у чотирьох стінах, присвячуючи свій час єдиному задоволенню, яке лишається парижанину з порожніми кишенями: я гуляв бульварами. Дотепер я зовсім не уявляв, наскільки Париж більший за Турин. У мене перехоплювало подих від різноманіття люду всіх прошарків суспільства, які блукали навколо мене. Зовсім небагато з них поспішали за закупами, позаяк майже кожен виходив, більше аби покрасуватися один перед одним. Пристойні парижанки вдягалися з надзвичайно добрим смаком, тож мою увагу привертали якщо не вони самі, то їхні стильні зачіски. Однак, на жаль, під час моїх прогулянок траплялися і пані, як би то мовити, непристойні, які, задля того, щоб привернути увагу нашої статі, перевдягалися набагато винахідливіше.
(Див. Іконографічні відомості, 2. — Прим. верстальника.)
І хвойди, навіть ті, які не були такими вульгарними, як повії з brasseries à femmes, про котрих я дізнався пізніше, були лише для чоловіків з добрим економічним становищем, це відразу впадало в око, з огляду на ті диявольські хитрощі, до яких удавалися ці жінки, аби звабити свою жертву. Згодом один мій інформатор розповів, як колись по цих бульварах ходили лише grisettes — молоді, трохи дурнуваті дівчата, які цнотливими не були, але натомість були безкорисливими, не просячи у коханців ані суконь, ані коштовностей, ще й тому, що ті коханці були біднішими за них самих.
Потім вони зникли, як різновид монет карліно. З'явилися lorette, biche та cocotte — вони були не набагато дотепніші й розумніші за grisettes, але дуже полюбляли кашеміри та мережива. На час, коли я приїхав до Парижа, замість lorette з'явилися куртизанки: жінки з багатющими коханцями, у діамантах та на екіпажах. Тепер украй нечасто можна було зустріти куртизанку на бульварі. Ці dames aux camélias вирішили, що головним їхнім моральним принципом буде безсердечність, нечуйність, невдячність і вміння використовувати імпотентів, які платять лише за те, щоб виблиснути в їхньому товаристві в ложі в Опері. Яка ж гидка стать.
Тим часом я познайомився з Клеманом Фабр де Лаґранжем. Туринські роботодавці направили мене за певною адресою у невеличку простеньку будівлю, яка розташовувалась на вулиці, котру, через обачність, яка з'явилась у мене завдяки моєму фахові, я не буду називати навіть на аркуші паперу, який ніхто ніколи не прочитає. Гадаю, Лаґранж працює у політичному відділку Direction Générale de la Sûreté Publique, хоча я так ніколи й не зрозумів, хто він у цій піраміді — основа чи верхівка. Здавалось, навіть якби мене тортурили, я б мав тримати язика за зубами й нічого не розповідати про той механізм добування політичної інформації. Насправді я навіть не знав, чи офіс Лаґранжа розташовувався у цій будівлі: на цю адресу я відправив листа, щоб повідомити йому, що маю рекомендації від кавалера Б'янко, й два дні по тому мені відповіли запискою, в якій запрошували на нотрдамський церковний цвинтар. Я вгадав Лаґранжа за червоною гвоздикою у петлиці. Відтепер він запрошував мене у найнеймовірніші місця: кабаре, церкву, сад, — але ці місця ніколи не повторювались.
Тими днями Лаґранж мав нагальну потребу в певному документі, і я чудово з ним упорався. Чоловіку я тут-таки сподобався й віднині працював на нього, як у народі кажуть, як indicateur, отримуючи щомісяця триста франків платні плюс сто тридцять на витрати (ще чайові у виключних випадках та окремо за складання документів). Імперія витрачає чималенькі кошти на своїх інформаторів, безперечно, набагато значніші за витрати Сардинського королівства: я чув плітки, що з семи мільйонів франків, які щорічно отримує поліція, два мільйони йде на збирання політичної інформації. Проте, якщо вірити іншим чуткам, бюджет поліції складає чотирнадцять мільйонів, з яких вони, щоправда, мають платити за овації імператору, коли той проїжджає вулицями, загонам, яких відправили наглядати за мацціанцями, а також провокаторам і справжнісіньким шпигунам.
На службі у Лаґранжа я заробляв щонайменше п'ять тисяч на рік, познайомившись через нього з кількома приватними клієнтами; тож невдовзі я зміг відкрити свою теперішню практику (чи то пак brocantage як прикриття).
Враховуючи, що за підробку заповіту я міг узяти цілу тисячу, а освячені облатки продавав по сотні франків, позаяк неможливо було розжитися ними у великій кількості, підробляючи по чотири заповіти та продаючи по десять облаток протягом місяця, завдяки своїй практиці я отримував ще п'ять тисяч прибутку, а маючи сто тисяч річного заробітку, я став тим, кого у Парижі називають заможним буржуа. Певна річ, заробіток був непевний, тому я мріяв про те, щоб отримувати десять тисяч не в якості доходу, а в якості ренти, а вкупі з трьома процентами державних цінних паперів (найнадійніших), я 6 міг мати триста тисяч франків на рік. На той час така сума була доступна паризькій куртизанці, але не надзвичайно маловідомому нотаріусу.
А тим часом, очікуючи на несподіваний талан, я вже міг перетворитися зі стороннього спостерігача на головного героя паризьких веселощів. Мене ніколи не цікавив театр, де розігрують ті жахливі трагедії, декламуючи александрійським віршем, а музейні зали навіювали на мене нудьгу. Проте Париж міг запропонувати мені дещо краще: свої ресторації. Перша, до якої я б волів завітати, навіть попри те, що вона надзвичайно дорога (бо я чув, як її навіть і в Турині нахвалювали), — «Grand Véfour», яка розташована під портиками Королівського палацу. Здається, сюди навіть Віктор Гюґо ходив посмакувати баранячою грудинкою з білою квасолею. Ще одна місцина, яка мене відразу ж привабила, — «Café Anglais», на розі рю Ґрамон та Італійського бульвару. Місце, яке колись відвідували лише слуги й візники, тепер збирає за своїми столиками tout Paris. Саме тут я скуштував pommes Anna, le écrevisses bordelaises, le mousses de volaille, le mauviettes en cerises, le petites timbales à la Pompadour, il cimier de chevreuil, fonds d'artichauts à la jardinière, сорбе з шампанського вина. Тільки-но згадавши ці назви, я відчуваю, що життя варте того, щоб його прожити.
Крім ресторанів, мене зачаровували passage. Passage Jouffroy, либонь, тому, що там розташовувались найліпші паризькі ресторани, як-от «Dîner de Paris», «Dîner du Rocher» та «Dîner Jouffroy». Навіть сьогодні, особливо щосуботи, складається таке враження, що увесь Париж призначає зустрічі у цій кришталевій залі, де штовхаються знуджені добродії та, як на мій смак, занадто напарфумлені панянки.
Можливо, мене навіть більше цікавив passage des Panoramas. Тут можна побачити більш близьку до народу фауну: буржуа та провінціалів, котрі не зводили очей з предметів антикваріату, які вони ніколи не зможуть собі дозволити, а також тут крутяться молоді робітниці, які щойно вийшли з заводу. Якщо треба тихцем підглядати за жіноцтвом, то краще вже гарно вбрані панянки з passage Jouffroy, як уже кому до смаку, та щоб подивитися на робітниць, suiveurs, чоловіки середнього віку в закопчених зелених окулярах, розгулюють туди й сюди по всій залі. І взагалі сумнівно, щоб усі ті робітниці справді ними були, адже те, що вони вдягнені у прості суконьки, тюлеві чепці та нагрудники, ще ні про що не свідчить. Треба роздивитися пучки на їхніх пальцях, і якщо на них немає уколів, подряпин чи маленьких укусів, то слід би було сказати, що дівчата, саме завдяки цим чарівним suiveurs, провадять більш активний спосіб життя.
На цих passage я не підглядаю тихцем за робітницями, я дивлюся за suiveurs (урешті-решт, хто ж сказав, що у кафешантанах філософ той, хто дивиться на сцену, а не в партер?). Коли-небудь вони можуть стати моїми клієнтами або ж знаряддями у моїх руках. За декотрими з них я йду аж до їхньої оселі, коли вони повертаються, аби обійняти розжирілу дружину й півдюжини дітлахів. Запам'ятовую їхню адресу. Хтозна. Я б міг знищити їх лише одненьким анонімним листом. Я кажу «коли-небудь», якщо у цьому буде потреба.
З різних завдань, що Лаґранж доручав мені на початку, я не пам'ятаю майже нічого. На думку спадає лише одне ім'я — абат Буллен, але то, мабуть, стосується більш пізніх часів, навіть трапилось незадовго або ж уже після війни (я спроможний згадати, що десь посередині була війна, коли у Парижі все було догори дриґом).
Абсент завершує свою справу, і якщо я зараз дмухну на свічку, ґніт добряче спалахне.
З квітня 1897 року
Любий капітане Симоніні,
сьогодні вранці я прокинувся з важкою головою й дивним смородом із рота. Прости Боже, та це ж абсент! Я запевняю вас, капітане, що я ще не читав ваших записів про вчорашній вечір. Як же я міг знати, що ви пили, коли я сам цього не вживав? І як може представник духівництва впізнати запах забороненої, а отже, невідомої йому речовини? Або не так, у мене в голові плутанина, я пишу про запах, який відчув, прокинувшись уранці, але вже після того, як прочитав ваші записи, й це на мене так подіяло те, що ви написали. І дійсно, якщо я ніколи не вживав абсенту, то звідки ж мені знати, що те, що я відчув у роті, — абсент? Це сморід чогось іншого, що я через ваш щоденник вважав абсентом.
Ох, святий Боже, я прокинувся у власному ліжку, й усе видавалось начебто цілком нормальним, ніби я увесь минулий місяць тільки те й робив. Хіба знав, що треба сходити у вашу квартиру. Там, чи то пак тут, я читав сторінки з вашого щоденника, на який раніше не звертав жодної уваги. Я зауважив, що ви натякаєте на Буллена, і в моїй голові дійсно щось вигулькнуло, але дуже непевно й плутано.
Я проговорив це ім'я кілька разів уголос, і у моєму мозку стався струс, ніби ваші лікарі Бурю та Бюро приклали мені до одного місця металеві магнітні пластини, чи ваш лікар Шарко, припустімо, поводивши мені перед обличчям долонею, увів мене в стан виразного сомнамбулізму.
У мене перед очима з'явилося ніби видіння, в якому священик плював у рота біснуватій.
Зі щоденника за 3 квітня, пізня ніч
Сторінка зі щоденника, яку писав Далла Піккола, несподівано обривається. Можливо, він почув якийсь шум чи як унизу відчинилися двері. Зважте, що це навіть Оповідача спантеличило. Вочевидь, Далла Піккола з'являється лише у тих випадках, коли Симоніні потрібно почути голос совісті, яка дорікає йому забавами чи закликає до правдивості фактів, а щодо решти, то, здається, він радше забув себе самого. Відверто кажучи, якби на цих сторінках не писалася щира правда, можна було б подумати, що це вправний Оповідач створив це чергування амнезійної ейфорії та дисфоричного повернення пам'яті.
Навесні 1865-го Лаґранж, покликавши Симоніні зустрітися на лавці у Люксембурзькому парку, показав йому зім'яту книжечку в жовтуватій обкладинці, яку, здається, видали у жовтні 1864-го у Брюсселі, не зазначаючи імені автора, надрукувавши на обкладинці лише назву: «Dialogue aux enfers entre Machiavel et Montesquieu ou la politique de Machiavel au XIXe siècle, par un contemporain».
— Оце, — сказав Лаґранж, — книжка такого собі Моріса Жолі. Тепер ми вже знаємо, хто він такий, але поки він завозив до Франції примірники, віддруковані за кордоном, і таємно розповсюджував, нам коштувало чимало зусиль це встановити. Або ж це було радше справою трудомісткою, аніж важкою, оскільки багато контрабандистів, які ввозять політичний матеріал, є нашими агентами. Ви ж знаєте, що єдиний спосіб контролювати підривне таємне товариство, — це стати на його чолі чи принаймні мати у своїй розрахунковій книзі головних його керівників. Не думайте, що ворожі заміри розкриваються завдяки божественному одкровенню. Хтось сказав, може, дещо перебільшуючи, що з десятка членів таємного товариства троє — наші mouchards, даруйте мені на слові, шестеро — йолопи, засліплені вірою, а один — людина небезпечна. Але не відволікаймося. Наразі Жолі сидить за ґратами у в'язниці «Сен-Пелаж», і ми затримаємо його там якнайдовше. Але нас цікавить, звідки він узяв таку інформацію.
— А про що ж книжка?
— Зізнаюся, я її не читав, там більше п'ятиста сторінок — помилкове рішення, бо наклепницьку книжечку мають прочитати за півгодини. Один з наших агентів, такий собі Лакруа, дав мені переказ. Але вам я подарую інший примірник, єдиний, який уцілів. Побачите, як на сторінках цієї книжки передбачається, що Макіавеллі та Монтеск'є розмовляють у царстві мертвих і що Макіавеллі постає теоретиком цинічного бачення влади, підтримуючи обґрунтованість низки заходів, спрямованих на придушення свободи преси та слова, законодавчих зборів та всіх тих речей, які зазвичай пропагують республіканці. І він пише так детально й так співвідносно до наших днів, що навіть найнаївніший читач уторопає, що пасквіль направлений на те, щоб знеславити нашого імператора, приписуючи йому замір нейтралізувати Кабінет, випросити у народу продовжити президентський строк на десять років, перетворити республіку на імперію…
— Даруйте мені, пане Лаґранж, ми ж говоримо відверто, й ви знаєте моє ставлення до уряду… І я не можу, зважаючи на ваші слова, не відзначити, що Жолі пише про те, що імператор справді зробив, а тому не розумію, навіщо перейматися, звідки він узяв таку інформацію.
— Таж у книжечці йдеться не лише про те, що вже сталося, а й натякають на те, що уряд може мати на думці, ніби автор бачить усе не з-за меж країни, а зсередини. Бачте, у кожному міністерстві, у кожній урядовій установі є кріт, sous-mariti, людина, яка поширює інформацію назовні. Зазвичай через неї розповсюджують ту інформацію, в оприлюдненні якої уряд зацікавлений, але часом така людина стає небезпечною. Отож треба дізнатися, хто інформував, чи навіть гірше — наставляв Жолі.
Симоніні, помізкувавши, зрозумів, що всі деспотичні уряди керуються однаковими моделями поведінки, а тому досить прочитати справжнього Макіавеллі, аби дізнатися, що було б на думці у Наполеона; та завдяки своїм роздумам Симоніні нарешті зміг окреслити відчуття, яке не покидало його протягом усього часу, поки Лаґранж переповідав зміст книги: Макіавеллі—Наполеон цього Жолі заговорив достоту тими ж самими словами, що Симоніні вклав у вуста єзуїтів у документі, який він писав для п'ємонтських спецслужб. Отже, Жолі, вочевидь, надихало те ж саме джерело, що і його самого, тобто лист падре Родіна до Ротана, з «Таємниць народу» Ежена Сю.
— Тому ми, — вів далі Лаґранж, — відправимо вас до «Сен-Пелаж» як мацціанського політемігранта, якого підозрюють у зв'язках з французькими республіканцями. У тій в'язниці сидить італієць, такий собі Ґав'ялі, причетний до замаху Орсіні. Оскільки ви ґарібальдієць, карбонарій і бозна-хто там ще, ви, певна річ, спробуєте ввійти з ним у контакт. Через Ґав'ялі познайомитеся з Жолі. У колі політв'язнів, яких утримують в оточенні покидьків найрізноманітнішого ґатунку, ви знайдете спільну мову. Розговоріть його, людям у в'язниці нудно.
— І як довго я там пробуду? — спитав Симоніні, турбуючись про харчування.
— Це залежить тільки від вас. Що раніше назбираєте інформації, то раніше вийдете на волю. Там дізнаються, що завдяки вашому адвокату слідчий зняв із вас усі обвинувачення.
У житті Симоніні бракувало лише в'язничного досвіду. Через сморід сечі та поту і страви, які годі було навіть проковтнути, досвід цей був не надто приємний. Дякувати Богові, Симоніні, як і інші ув'язнені з гарним достатком, отримував щодня кошик із їстівним провіантом. З двору заходиш у велику вітальню, в якій відразу виділяється велика піч центрального опалення. Зазвичай у цій кімнаті обідали ті, кому приносили їжу з волі. Серед них були такі, що їли, схилившись над своїм кошиком і затуливши його руками подалі від чужих очей, а були й ті, котрі виявляли щедрість як до друзів, так і до випадкових сусідів. Симоніні зауважив, що найщедрішими були, з одного боку, звичайнісінькі злодії, які були виховані у солідарності із собі подібними, а з іншого — політичні в'язні.
Завдяки рокам, прожитим у Турині, досвіду, набутому на Сицилії та протягом перших років у цьому місті, коли він вештався найбруднішими паризькими завулками, Симоніні набрався неабиякого вміння з першого погляду визначати природженого лиходія. Він не погоджувався з думкою, яка поширилася у його часи, буцімто всі рахіти, горбані чи ті, хто має заячу губу або хворіє на золотуху, були злочинцями; як сказав добре відомий Відок (хто ж іще, адже він сам був одним з них), лиходієм називали кожного, хто мав ноги дугою. Втім, говорилося й про прикметні риси кольорових рас, як-от незначний волосяний покрив, слабкі черепні можливості, низьке чоло, надто розвинені лобні пазухи, завеликі щелепи й вилиці, прогнатія, косі очні орбіти, темніша шкіра, густіше й кучерявіше волосся, об'ємисті вуха, нерівні зуби, а ще чуттєве отупіння, надто сильна пристрасть до насолод Венери й до вина, нечутливість до болю, нестача почуття моралі, ледарство, запальність, непередбачуваність, величезне марнославство, пристрасть до ігор та марновірність.
А про таких, як той добродій, що щодень вішався йому на шию, ніби щоб виканючити шматок з його кошика з провіантом, — обличчя порізане вздовж і впоперек блідими-блідими рубцями, губи розбухлі від ерозійного впливу купоросу, обрубані носові хрящі, замість ніздрів — пара здоровезних дірок, довгі руки, маленькі, порослі аж до самісіньких пальців кисті, — так і взагалі й говорити зайве… Втім, згодом Симоніні мусив переглянути свої переконання щодо злочинських стигматів, оскільки тип, якого звали Оресте, виявився надзвичайно сумирною людиною, а після того, як Симоніні пригостив його їжею зі свого кошика, чоловік дуже до нього прив'язався й виявляв просто-таки собачу відданість.
Його випадок був не зі складних: чоловік просто задушив дівчину, яка знехтувала його даром кохання, і тепер очікує на суд.