Порятунок імператорського життя приносить чималенькі грошенята. Якщо робота над справою Жолі збагатила Симоніні на добрячих десять тисяч франків, то розкриття змови принесло йому тридцять тисяч. Враховуючи, що оренда помешкання й матеріали для виготовлення бомб обійшлися йому в п'ять тисяч франків, чистими лишалося тридцять п'ять тисяч — більш ніж десятина від 300-тисячного капіталу, якого прагнув чоловік.
Цілком задоволений долею Нінуццо, Симоніні все-таки було шкода Ґав'ялі, який, урешті-решт, був непоганим хлопцем, та й довіряв йому. Одначе, якщо людина хоче стати змовником, має ризикувати й нікому не йняти віри.
Прикро за Лакруа, котрий, по суті, не зробив йому ніякої шкоди. Та його вдова, певно, отримає достойну пенсію.
4 квітня 1897 року
У мене не було вибору, треба йти до Ґуедона, про якого казав Жолі. Книгарнею на рю де Боен керувала старезна зморщена стара діва, завжди зодягнена у величезну чорну спідницю з льону та очіпок, як у Червоного Капелюшка, який закривав їй півобличчя — і то на щастя.
У книгарні я відразу познайомився з Ґуедоном — скептиком, який з іронією дивився на навколишній світ. Люблю безвірників. Ґуедон відразу радо відгукнувся на прохання Жолі, відправивши тому харчів та трохи грошей. Потім зіронізував щодо друга, на якого він витрачався. Навіщо писати книжку, ризикуючи потрапити за ґрати, коли ті, хто вміє читати книжки, за своєю натурою вже республіканці, а ті, хто підтримує диктатора, — неграмотні селяни, яких допустили до всенародного голосування з Божої ласки?
— Фур'єристи? Гарні люди, але як можна серйозно ставитися до слів пророка, який каже, що в переродженому світі у Варшаві ростимуть помаранчі, океани будуть з лимонаду, люди матимуть хвіст, а інцест та гомосексуалізм визнають за найбільш природний поклик людської істоти?
— То чому ж ви спілкуєтеся з ними? — спитав я.
— Та тому, що це єдині люди, — відповів Ґуедон, — які й досі відверто противляться диктатурі того негідника Бонапарта. Бачите он ту добру пані? Це Жульєт Ламіссін — одна з двох найвпливовіших жінок у салоні графині Аґо, яка намагається за гроші чоловіка поставити на ноги на рю Ріволі свій власний салон. Вона — чарівна, розумна, письменниця, яка має неабиякий талант, і якщо тебе запрошують до її салону, це має деяку вагу.
Ґуедон показав мені ще одного персонажа — високого, привабливого, сповненого шарму: «Це — Туссенель. Прославлений автор «L'Esprit des bêtes». Соціаліст, непохитний республіканець, по вуха закоханий у Жульєт, яка жодним поглядом його не вшановує. Але серед усіх присутніх у нього найблискучіший розум».
Туссенель розповідав мені про капіталізм, який отруює сучасне суспільство.
— А хто такі капіталісти? Євреї — господарі нашого часу. Революція, яка відбулася у минулому столітті, відтяла голову Капету, а революція нашого віку повинна позбавити голови Мойсея. Я напишу про це книжку. Хто такі євреї? Всі, хто ссе кров з беззахисних, з народу. Це протестанти, масони й, певна річ, юдеї.
— Таж протестанти — не євреї, — насмілився заперечити я.
— Кажучи «протестанти», мають на увазі євреїв, так само, як англійських методистів, німецьких пієтистів, швейцарців та голландців, які вчать волю Божу з тієї самої книжки, що й євреї — Біблії: опису інцестів, звірячих убивств та дикунських воєн, де досягають перемоги виключно завдяки зрадам та шахрайству, де цар наказує повбивати чоловіків, щоб заволодіти їхніми дружинами, де жінки, яких називають святими, лягають у шлюбне ложе ворожих воєначальників, щоб повідтинати їм голови. Кромвель, відтинаючи голову своєму королю, цитував Біблію. Мальтус, який відмовив у праві на життя дітям бідняків, був наскрізь просотаний Біблією. Це поріддя, згадуючи часи, коли вони були рабами, завжди напоготові коритися культу золотого тельця, нехтуючи провістями гніву Господнього.
Боротьба проти євреїв має бути головною метою кожного соціаліста, який гідний називатися соціалістом. Я не кажу про комуністів, бо засновник комунізму — єврей, адже проблема у тому, щоб розкрити змову капіталу. Чому яблуко у паризькому ресторані коштує у сто разів дорожче, ніж у Нормандії? Існують хижі народи, які живляться чужою плоттю, існують народи-купці, якими колись були фінікійці та карфагеняни, а в наш час — англійці та євреї.
— Отже, для вас англієць і єврей — одне й те саме?
— Майже. Хто став першим міністром Англії? Лорд Біконсфілд, чиє дворянське звання демонструє його єврейське коріння, — Дізраелі. І цьому Дізраелі, єврею, наверненому у християнство, стало нахабства написати, що євреї готуються домінувати у світі. Звісно, не під час парламентських дискусій, а у своєму романі.
Наступного дня він приніс мені книгу цього Дізраелі, в якій попідкреслював цілісінькі уривки: «Чи бачили ви таке, щоб у Європі з'явився хоч трохи значущий рух, де б не було євреїв і де б вони не грали значну роль?.. Першими єзуїтами були євреї! Ці загадкові російські дипломатичні органи, перед якими мліє вся Західна Європа, хто ж ними керує? Євреї! А революція, яка загрожує Німеччині, під чиїм покровительством розгортається? Єврея, тобто того-таки Карла Маркса та його комуністів. Хто в Німеччині майже цілковито заволодів усіма професорськими посадами?»
Зважте, Дізраелі — не mouchard, який викриває свій народ. Навпаки, він вихваляє їхні чесноти. Він, не соромлячись, пише, що міністр фінансів Росії граф Канкрін — син литовського єврея, а іспанський міністр Мендісабаль — син навернутого з провінції Араґон. У Парижі імператорський маршал — син французького єврея, генерала, маршала й міністра Сульта, так само євреєм був Массена, якого по-єврейському звали Манасех…
Я не був певен, що Туссенель мав рацію, але його викривальні промови, у котрих, як на мене, говорилося те ж саме, що й у більш революційно налаштованих колах, наводили мене на певні думки… Досить сумнівно, що вийде комусь продати антиєзуїтські папери. Хіба масонам, але я ще не мав контактів з тим світом. Папери проти масонів, можливо, зацікавили б єзуїтів, але я ще не почувався спроможним їх виготовити. Проти Наполеона? Не можна сказати напевно, чи купить їх уряд, а що до республіканців, які, безперечно, складають значну частку потенційного ринку, після Жолі та Сю небагато кого можна згадати. Проти республіканців? І тут, здається, в уряду вже було все, що їм потрібно, а якщо я запропоную інформацію про фур'єристів Лаґранжу, він тільки розрегочеться, адже хто знає, скільки його агентів уже відвідують книгарню на рю де Боен.
То хто ж лишається? Євреї, хай їм грець. Власне, я гадав, що лише мій дід був одержимий ними, але, послухавши Туссенеля, я усвідомив, що антисемітський ринок відкривався не лише з боку всіх імовірних нащадків отця Баррюеля (а таких набереться чимало), але й з боку республіканців, революціонерів та соціалістів. Євреї були ворогами вівтаря, але водночас і ворогами плебеїв, з яких ссали кров, а також, на думку уряду, ворогами трону. Треба працювати над єврейським питанням.
Я усвідомлював, що завдання не з легких: може, в якихось церковних колах на когось би й справили враження матеріали абата Баррюеля про те, що євреї змовилися з масонами та тамплієрами, щоб розпалити Французьку революцію, але такого соціаліста, як Туссенель, таке анітрошечки не зацікавить, тож йому треба розповісти щось конкретне про стосунки між євреями, накопичення капіталу, британську змову.
Я почав жалкувати, що ніколи не зустрічав євреїв у своєму житті. Виявилося, що стосовно об'єкта моєї нелюбові, від якої я все більше просякав злобою, у мене значні пробіли.
Я аж скаженів через такі думки, і тут Лаґранж показав мені просвіт. Уже цілком зрозуміло, що Лаґранж завжди призначав зустрічі у найнеймовірніших місцях, і цього разу ми зустрілися на цвинтарі Пер-Лашез. Урешті, він мав рацію: ми були схожі на людей, які шукають, де похований прах їхнього любого покійного родича. Або ж на романтиків, які повертаються у минуле, тож у цьому випадку ми зажурено кружляли навколо могили Абеляра та Елоїзи: мета усіх митців, філософів та закоханих створінь, примари поміж примар.
— Отже, Симоніні, я хочу, аби ви зустрілися з полковником Дмітрієм. Нам він відомий лише під цим ім'ям. Цей чоловік працює на Третє відділення при російській імператорській канцелярії. Звісно, якщо ви поїдете до Санкт-Петербурга й спитаєте про Третє відділення, всі від подиву немов з хмар попадають, адже офіційно такого департаменту не існує. їх поставили слідкувати за створенням революційних груп, і для них ця проблема набагато складніша, ніж для нас. Вони мусять остерігатися нащадків декабристів, анархістів, а тепер ще й від розлючених, так званих визволених селян. Кілька років тому цар Олександр скасував кріпосне право, але тепер майже двадцять мільйонів селян мають заплатити своїм колишнім господарям, щоб мати змогу користуватися землею, якої їм на життя все одно не вистачає, тож багато хто йде шукати роботи у місто…
— То чого ж хоче від мене цей полковник Дмітрій?
— Він збирає, як би це мовити… компрометуючі документи з єврейської проблеми. У Росії їх набагато більше, ніж у нас, і вони, надто у селах, є загрозою для російських селян, адже вміють читати, писати, а головне — знаються на бухгалтерії. А що ж до міст — так то й поготів, адже вважають, що чимало з них є членами підривних таємних товариств. У наших російських колег подвійна проблема: з одного боку, їм треба остерігатися євреїв, — тоді й у тих місцях, де вони становлять справжню небезпеку, а з іншого — спрямувати на них невдоволення сільського плебсу. Та, може, Дмітрій вам усе пояснить. До нас ця справа стосунку не має. У нашого уряду гарні зв'язки з французькими євреями-фінансистами, й він не має наміру викликати у тих колах невдоволення. Ми просто хочемо зробити росіянам послугу. Ви ж знаєте, у нашій справі рука руку миє, тому ми радо відправимо на деякий час до полковника вас, Симоніні, адже офіційно ви з нами ніяк не пов'язані. Мало не забув, перш ніж ви зустрінетесь з Дмітрієм, я б порадив вам гарненько поцікавитися «Alliance Israélite Universalle», який було засновано десь півроку тому тут, у Парижі. До нього входять медики, журналісти, юристи, ділові люди. Вершки паризького єврейського товариства. І більшість з них, скажімо так, дотримуються ліберальних поглядів, вони радше республіканці, а не бонапартисти. Вочевидь, ця організація обіцяє допомогу в ім'я прав людини тим, кого переслідують, незалежно від релігії або країни проживання. Поки не доведено зворотне, йдеться про надзвичайно чесних людей, але нам важко підіслати до них своїх інформаторів, бо між собою вони знають один одного вздовж і впоперек, обнюхуючи один одному зади, немов собаки. Та я познайомлю вас з деким, хто спромігся завоювати довіру членів Альянсу. Це такий собі Яків Брафман, єврей, який навернувся у православну віру й став з часом професором івриту при богословській семінарії у Мінську. Він ненадовго у Парижі, саме виконує доручення полковника Дмітрія та Третього відділення, і йому було легко вступити до Єврейського альянсу, бо дехто з його членів вважав Брафмана єдиновірцем. Може, він щось розповість вам про це об'єднання.
— Даруйте мені, пане Лаґранж, але якщо Брафман — інформатор Дмітрія, то все, що я йому розкажу, полковнику вже буде відомо, тож чи є сенс мені знову з тим полковником зустрічатись?
— Не будьте простаком, Симоніні. Є сенс, є. Якщо ви переповісте Дмітрію те, що йому вже розповів Брафман, він вважатиме вас за людину, яка надає достовірну інформацію, яка підтверджує те, про що він уже знає.
Брафман. Пригадуючи дідові розповіді, я очікував побачити людину з яструбиними рисами обличчя, м'ясистими губами, одна з яких, нижня, дуже видається вперед, як у негрів, зі значно меншою, ніж у інших народів, щілинкою між повіками, з хвилястим або кучерявим волоссям та відстовбурченими вухами… Натомість переді мною був чоловік, схожий на монаха, який мав гарну бороду з сивиною, з широкими, сплутаними бровами, з кудлатими пасмами по боках, як у Мефістофеля, які я вже бачив у росіян та поляків.
Мабуть, окрім душевних якостей, навернення змінює ще й риси обличчя.
Цей чоловік мав виняткову любов до гарної кухні, навіть попри те, що поводився, як ненаситний провінціал, який хоче скуштувати все, не вміючи скласти своє меню, як годиться. Ми поснідали у «Rocher de Cancale», що на вулиці Монтаґрюей, куди колись ходили саме заради того, аби скуштувати найсмачніших у Парижі устриць. Років з двадцять тому цей ресторан закрили, а пізніше новий власник відчинив знову, і, хоч він був уже не той, що колись, але устриць там досі подавали, і російському євреєві вистачало й цього. Брафман з'їв тільки з дві дюжини bêlons, замовивши потім bisque decrevisses.
— Для того, щоб проіснувати протягом сорока тисячоліть, такий життєздатний народ мав створити уряд, який був би дієвим у кожній країні, яка стає їм домівкою, державу в державі, який би існував завжди й будь-де, навіть коли їх тисячоліттями розкидало по світу. Отож я знайшов документи, які доводять існування такого уряду і таких законів — кагалу.
— Що це?
— Це установа, яка проростає своїм корінням ще у часи Мойсея, а потім ця община перестала існувати при денному світлі, перемістившись під тіні синагог. Я знайшов документи мінського кагалу за 1794–1830 роки. У них усе записано, кожну найнезначнішу дію.
Він розгорнув кілька сувоїв, списаних незрозумілими мені знаками.
— Кожною єврейською спільнотою керує кагал, і кожна спільнота кориться незалежному суду — Бет-Діну. Це документи мінського кагалу, але цілком очевидно, що вони тотожні документам будь-якого іншого кагалу. Тут пишеться про те, що кожен член спільноти має коритися лише їхньому власному суду, а не суду тієї держави, яка їх прихистила; як святкувати свої свята; як правильно вбивати тварин для того, щоб приготувати страви своєї особливої кухні, продаючи християнам нечисті та зіпсовані частини тварини; як кожен єврей може з дозволу кагалу обрати християнина й використовувати його завдяки лихварству, аж поки не заволодіє всім його майном, і що єврей не має права на чужого християнина… Безжальність до представників нижчого класу, експлуатація бідного багатієм згідно з кагалом — не злочин, а чеснота, якщо таке вчиняє син Ізраїлю. Дехто стверджує, що особливо в Росії євреї бідні, й це справді так: надзвичайно багато євреїв — жертви таємного уряду, який складається із заможних євреїв. Я борюся не проти євреїв, адже я сам ним народився, я борюся проти юдейського вчення, яке хоче прийти на зміну християнству… Я люблю євреїв, і Ісус, якого вони розп'яли, мені у цьому свідок…
Брафман перевів подих, замовивши un aspic de filets mignons de perdreaux. Утім, він майже відразу повернувся до своїх сувоїв, котрі він м'яв у руках з палаючими очима.
— Бачите, вони справжнісінькі. Про це свідчить древній папір, усюди однаковий почерк нотаріуса, який складав ці документи, підписи завжди збігаються, навіть попри різні дати.
Переклавши ці документи французькою та німецькою, Брафман дізнався від Лаґранжа, що я здатен зробити автентичні документи, тож тепер він просив мене зробити французьку версію, яка б датувалася тим самим періодом, що й оригінальні тексти. Важливо було показати російським спецслужбам, що у різних європейських країнах до побудови кагалу, яку особливо цінував паризький Єврейський альянс, ставилися цілком серйозно.
Я спитався, як же можна довести існування Всесвітнього кагалу за допомогою документів, складених спільнотою, загубленою у Східній Європі. Брафман відповів, що мені не варто цим перейматися і що документи мають використовуватися лише як посилання, доказ того, що все, про що він каже, не є плодом його уяви, а щодо решти — його книга достатньо переконливо викривала б справжній кагал — спрута, який простяг свої щупальця у цивілізований світ.
Обличчя його ставало жорсткішим, майже набуваючи рис яструбиної подоби, за якою впізнаєш єврея, яким, незважаючи ні на що, він і досі залишався.
— Найвизначальніші почуття, які живлять дух талмудиста, — це необмежене прагнення правити світом, невситима жадоба володіти всіма багатствами тих, хто не є євреями, й ненависть до християн та Ісуса Христа. Допоки Ізраїль не навернеться до Ісуса, християнські держави, які є прихистком цьому народові, завжди будуть у його очах, як говориться в Талмуді, відкритим озером, де він може вільно рибалити.
Знесилений своїм звинувачувальним запалом, Брафман замовив ще й escalopes de poularde au velouté, але страва йому не смакувала, тож чоловік замовив натомість filets de poularde piqués aux truffes. Потім, витягти з кишені y жилетці срібного годинника, промовив: