— Нам не треба нехтувати жодною професією, яка важить у суспільстві: філософів, медиків, правознавців, музикантів, економістів, іншими словами, усіх напрямків науки, мистецтва, літератури. Це неосяжна царина, в якій ми маємо проявити свій геній. Але над усе — у медицині! Адже лікарю довіряють найсокровенніші родинні таємниці, у його руках здоров'я й життя християнина. Крім того, треба підтримувати шлюби між християнами та ізраїльтянами. Впорскування незначної кількості нечистої крові у наш обраний Господом рід не спаплюжить його, а наші сини й дочки порідняться з християнськими родинами, які мають певний вплив.
— Підіб'ємо підсумок нашої зустрічі, — промовив голос тринадцятого. — Якщо золото — це перша сила у цьому світі, то друга — преса. Треба, щоб наші ввійшли до редакцій усіх щоденних газет у всіх країнах світу. Щойно ми заволодіємо пресою, ми зможемо змінити суспільне ставлення до честі, чеснот, чесності; найперша наша мета — родинне виховання. Удаймо жагучу зацікавленість в актуальних соціальних проблемах, треба взяти під контроль пролетаріат, хай наші підбурювачі проникнуть у соціальні рухи, та ще й так, щоб ми у будь-яку потрібну нам хвилину могли сколихнути його, підняти пролетаріат на барикади, на революцію, й тоді кожне з цих лих наблизить нас до нашої єдиної мети: володіння світом, як обіцяв наш прабатько Авраам. Тоді наша міць виросте, немов величезне дерево, на гілках якого з'являться фрукти, що звуться багатством, насолодою, щастям, владою, як винагорода нам за ганебне становище, яке протягом багатьох століть було єдиною долею народу Ізраїлевого…
Якщо мені не зраджує пам'ять, так закінчувалась доповідь про Празький цвинтар.
Дописавши своє відтворення подій, я почуваюся виснаженим: можливо, через те, що протягом усіх цих годин моє удушливе письмо супроводжувалося невеличким підпиванням, яке надавало моєму тілу сили, а душі — запалу. Поза тим, відучора у мене зник апетит, через нудоту не можу їсти. Щойно я просинаюся — блюю. Може, я забагато працюю. А може, ненависть мене схопила за горлянку й тепер пожирає мене. З плином часу, перечитуючи рядки, які я написав про празький цвинтар, я усвідомлюю, як цей досвід, моє надзвичайно переконливе відтворення єврейської змови, ненависть, яка за мого дитинства й у роки юності була, як би то мовити, уявною, зберігаючись лише у голові, як відлуння катехізису, якого мене навчав дід, наразі набула живої подоби; і тільки по тому, як я зміг змусити знову прожити цей нічний шабаш, моя лють, моя ненависть до підступності євреїв з поняття абстрактного перетворилася на глибоку й нестримну пристрасть. Господи, й справді треба було вигадати ніч на празькому цвинтарі, чи принаймні слід було прочитати мої про неї записи, аби усвідомити, наскільки мені вже остогидло, що це трикляте поріддя отруює нам життя!
Тільки тепер, прочитавши кілька разів свій документ, я зрозумів, наскільки ця місія була моя. Мені треба було за будь-яку ціну продати комусь мою доповідь, і тільки якщо я правитиму за неї, як за батька, вони повірять, що це правда, і зроблять свій внесок у те, щоб вона стала правдоподібною…
Та сьогодні ввечері краще не писати. Ненависть (або ж лише згадка про неї) спотворює розум. У мене тремтять руки. Треба йти спати, спати, спати.
5 квітня 1897 року
Учора вранці я прокинувся у своєму ліжку, одягнувся, скористався незначною кількістю гриму, яку може стерпіти моя особа. Потому я спустився вниз, аби прочитати ваш щоденник, у якому ви розповідаєте про свою зустріч з абатом Далла Пікколою, описуючи його як чоловіка безсумнівно старшого за мене, та ще й горбаня. Потім я пішов до вашої кімнати поглянути на себе у люстерко, позаяк у моїй кімнаті, як і личить священику, його немає, і хоч я не хочу опуститися до самовихваляння, та я з полегшенням зауважив, що маю правильні риси обличчя, я зовсім не косоокий, і зуби у мене не вип'ячуються. У мене чудовий французький акцент, до того ж з ледь помітними італійськими інтонаціями.
Але кого ж тоді ви зустріли під моїм ім'ям? І хто ж я тоді такий?
Пізнього вечора 5 квітня 1897 року
Я пізно прокинувся й прочитав ваш коротенький запис у своєму щоденнику. Ви жайворонок. Боже мій, пане абате, колись настане день (чи ніч), коли ви прочитаєте ці мої рядки. Тоді хто ж ви насправді? Чому саме зараз мені згадалося, що я вбив вас ще до війни?! Як же я можу розмовляти з привидом?!
Я вбив вас? Чому наразі я так у цьому впевнений? Спробуймо відтворити події. Поза тим, треба попоїсти. Дивовижно, вчора я не міг навіть думати про їжу без відрази, а сьогодні готовий проковтнути геть усе, що знайду. Коли б я міг вільно виходити з дому, звернувся б до лікаря.
Покінчивши з доповіддю про зустріч на празькому цвинтарі, я був готовий зустрітися з полковником Дмітрієм. Пам'ятаючи про те, як сподобалася Брафману французька кухня, я й полковника запросив у «Rocher de Cancale», але, здавалось, він зовсім не цікавився наїдками й ледь лизькав навіть те, що я йому замовив. У нього були трохи лукаві очі з маленькими пронизливими зіницями, побачивши які, я відразу ж подумав про куницю, хоч тих куниць жодного разу в житті не бачив (ненавиджу куниць так само, як євреїв). Дмітрій, як мені здалося, мав виняткову здатність загнати свого співрозмовника на слизьке.
Прочитавши мою доповідь, він промовив:
— Надзвичайно цікаво. Скільки?
Спілкуватися з таким людьми — саме задоволення, тож я випалив, мабуть, захмарну суму — п'ятдесят тисяч франків, пояснюючи, скільки мені коштували мої інформатори.
— Занадто дорого, — відповів Дмітрій. — Чи то пак, для мене занадто дорого. Сподіваємося розділити витрати. У нас добрі стосунки з прусськими спецслужбами, які теж мають клопіт через євреїв. Я заплачу вам двадцять п'ять тисяч і дозволяю віддати копію цього документа пруссакам, які дадуть вам решту. Я сам їм про все розкажу. Звісно, вони теж захочуть такий же оригінал, який ви віддали нам, але, як я чув від пана Лаґранжа, ви маєте надзвичайне вміння примножувати оригінали. Людину, яка увійде з вами в контакт, звуть Штьєбер.
Більше він не промовив ані слова, увічливо відмовившись від коньяку. Потім уклонився — радше по-німецькому, ніж по-російському — різко схиливши голову, майже під прямим кутом, рівно випроставшись, — а потім пішов геть. Рахунок сплатив я.
Я наполіг на тому, щоб зустрітися з Лаґранжем, який уже розповідав мені про цього Штьєбера — впливового голову прусських шпигунів. Він спеціалізувався на збиранні інформації за кордоном, але й умів просочитися у різноманітні таємні товариства та рухи, не викликаючи підозр у держави. Років з десять тому його робота була надзвичайно цінною, коли збирали матеріал на Маркса, який цікавив і німців, і англійців. Здається, він сам, чи то його агент Крауз, який користувався несправжнім ім'ям Флері, зміг проникнути у лондонське помешкання Маркса, видавши себе за лікаря, та заволодів переліком усіх членів товариства комуністів.
— Вдалий хід, завдяки якому вони змогли взяти чимало небезпечних осіб, — підвів підсумок Лаґранж.
— Марна пересторога, — зауважив я.
Щоб дозволити отак себе підманути на власній простоті, ці комуністи мали б бути пустоголовим набродом, такі далеко б не заїхали. Та, як казав Лаґранж, хто його знає. Краще вжити запобіжних заходів і покарати перше, ніж учинять злочин.
— Ми втрачаємо чудового агента служб, які збирають інформацію, коли йому доводиться втручатися у те, що вже відбулося. А наша робота — втручатися раніше, ніж щось станеться. На організацію заворушень на вулицях ми витрачаємо дріб'язок. А багато й не треба: лише кілька дюжин колишніх в'язнів та кілька поліціянтів у цивільному розграбують кілька ресторацій та пару борделів, горланячи «Марсельєзу», й підпалять кілька кіосків, і ось тоді приходять наші у формі й, удавши бійку, усіх арештовують.
— І навіщо таке потрібно?
— А потрібно для того, щоб утримувати у стані неспокою поважних буржуа, переконуючи їх у необхідності жорстоких заходів. Якщо нам доведеться придушувати справжні, невідомо ким організовані заворушення, досягти цього буде набагато важче. Але повернімося до Штьєбера. Відколи він очолив прусську розвідку, він блукав східноєвропейськими містами й, перевдягнувшись блазнем, занотовував усе, що чув, водночас створюючи шпигунську мережу дорогою, де одного дня озброєна прусська армія пройде від Берліна до Праги. Рівночасно з тим, він виконував таку ж саму роботу для Франції, позаяк так чи інакше, а війни все одно було неможливо уникнути.
— То чи не було б ліпше мені не зустрічатися з цим добродієм?
— Не було б. Не слід спускати з нього очей. Краще хай на нього працюють наші агенти. З іншого боку, ви маєте розповісти йому все, що стосується євреїв, але нас це не цікавить. Таким чином, співпрацюючи з ним, ви не нашкодите нашому уряду.
За тиждень мені прийшла записка, підписана Штьєбером. Він питав мене, чи міг би я, якщо це не завдасть мені великого клопоту, поїхати до Мюнхена, що у Баварії, і, зустрівшись з його довіреною особою, таким собі Ґодше, передати йому мій документ. Певна річ, що це був для мене клопіт, але надто вже мене цікавила решта винагороди.
Я спитав Лаґранжа, чи знає він цього Ґодше. Той розповів, що колись цей чоловік був поштовим службовцем, який насправді був провокатором, працюючи на прусську секретну поліцію. Після заворушень 1848-го, аби звинуватити лідера демократів, сфальшував листи, з яких випливало, що цей чоловік хотів убити короля. Та, вочевидь, у Берліні знайшовся якийсь знавець, який розповів, що листи — підробка, тож Ґодше виявився вплутаним у скандал і був вимушений покинути свою посаду на пошті. Але то ще півбіди: ця справа підірвала довіру до нього у таємній службі, де тобі пробачать, якщо ти підробив документи, але не подарують, якщо ти дозволив потім злапати себе, як кота за салом. Він знайшов ужиток своїм навичкам, пишучи такі собі історини романці (Так у оригіналі. — Прим. верстальника.) під псевдонімом Джон Реткліф і співпрацюючи з газетою «Kreuzzeitung» — пропагандистським антиєврейським виданням. Служби тепер користувалися його послугами, лише коли треба було поширити серед євреїв правдиву чи недостовірну інформацію, хай там якою вона була.
«Одначе саме така людина мені потрібна», — подумав я собі. Але Лаґранж почав мені розтлумачувати, мовляв, можливо, якщо вони звернулися до мене у цій справі, то лише тому, що моя доповідь для пруссаків не має великої ваги, тому вони й дали доручення дрібноті, аби просто дізнатися, що й як, та щоб сумління було чисте, й мають намір мене згодом ліквідувати.
— Неправда, німцям потрібна моя доповідь, — заперечив я, — мені за неї пообіцяли значну суму.
— Хто пообіцяв? — спитав Лаґранж, але почувши мою відповідь, мовляв, то був Дмітрій, посміхнувся: — Це ж росіяни, Симоніні, що тут ще скажеш. Хіба їм важко пообіцяти щось від імені німців? Але ви все-таки поїдьте до Мюнхена, нам-бо теж цікаво, що вони там поробляють. Але не забувайте, що Ґодше — підступний негідник. Інакше він би цим не займався.
Я б не сказав, що Лаґранж був поблажливий до мене, та, може, до когорти жалюгідних людей він зараховував і високі чини, а отже, й себе особисто. Хай там як, та коли мені добре платять, я не діткливий до образ.
Гадаю, я вже розповідав у своєму щоденнику, яке враження на мене справила та мюнхенська пивниця, в якій баварці, юрблячись навколо довжелезних table d'hôte, упираючись одне одному в коліна, смакуючи масними сосисками, посьорбують пиво з кухлів завбільшки з чан, чоловіки й жінки разом, жінки галасливіші, сміхотливіші й вульгарніші за чоловіків. Безсумнівно, нижча раса; мені коштувало неабияких зусиль після надзвичайно виснажливої дороги пробути ті кілька днів на землі тевтонів.
І саме у пивниці призначив мені зустріч Ґодше — здається, мій німецький шпигун просто народився для того, щоб ритися у такому оточенні: за його нахабно-елегантним убранням, що ховало вовчу подобу, виднілася особа, котра перебивалася випадковим заробітком.
Кострубатою французькою він почав розпитувати мене про мої джерела, але я викрутився, змінивши тему, натякнувши на моє ґарібальдійське минуле, і чоловік був приємно здивований, бо він, мовляв, пише роман про події в Італії у 1860-х роках. Його вже було майже завершено. Книга називатиметься «Біарріц», за об'ємом вона буде чималенькою, але події розгортатимуться не лише в Італії, дію буде перенесено у Сибір, Варшаву, навіть у Біарріц тощо. Він навіть залюбки розповідав про свій твір, вважаючи, що завершує Сікстинську капелу у царині прозових романів. Я не розумів анічогісінько з подій, якими він переймався, та, як видається, основою твору буде невідступна загроза трьох зловісних сил, які таємно керують світом, тобто масонів, католиків, зокрема єзуїтів, та євреїв, останні з яких, проникаючи до лав інших двох, намагаються похитнути ще у самісінькому зародку чистоту роду тевтонців-протестантів.
Він розлого переповідав фокуси масонів-мацціанців, потім переносив дію до Варшави, де вони влаштовували змову проти росіян, укупі з нігілістами — триклятим поріддям, так само як і інші, яких в усі часи породжували слов'яни. Та неабиякого значення автор надавав їхній системі вербування, яка була надзвичайно подібною до системи, яку використовували баварські ілюмінати та масони «Альта Вендіти», коли кожен член спільноти вербує ще дев'ятьох, які не повинні знати один одного. Отож він знову повернувся до подій, які відбувались в Італії, слідуючи за наступом п'ємонтців на Королівство обох Сицилій, безладдям страждань, зрад, наруг над шляхетними панянками, подорожами а-ля Рокамболь надзвичайно хоробрих ірландських легітимістів, усіх, як один, у каптурах зі шпагами, таємними посланнями, захованими під хвостами у кобил боягуза-карбонарія графа Караччоло, який ґвалтував дівчину, ірландку-легітимістку, перснями-викривальниками з окисленого зеленого золота та зі зміями, які обплелися навколо червоного корала, спробою викрадення сина Наполеона III, драмою, яка трапилась у Кастельфідардо, де проливалася німецька кров за понтифікат, який там кинувся у боротьбу проти welsche Feigheit. Ґодше висловився німецькою, можливо, щоб я не образився, але мені й моїх незначних знань у цій мові стало, аби втямити, що йдеться про боягузтво, яке зазвичай властиве латинським народам. Наразі історія ще більш заплутувалася, а ми ще навіть не дійшли до середини першого тому.
Поволі-поволі, що більше Ґодше розповідав, то більше сяяли його очі, трішки схожі на свинячі, з рота капали краплі слини, він гигикав сам до себе, згадуючи про деякі витівки, які він особисто вважав надзвичайними, і, як мені видавалось, прагнув, аби я з перших рук переповів йому плітки про Чалдіні, Ламармору та інших п'ємонтських генералів і, звісно, про те, що відбувалося серед ґарібальдійців. Проте, позаяк у його колах було заведено платити за інформацію, я не мав наміру задарма віддавати йому цікавинки, які стосувалися подій в Італії. Однак про те, що я знав, краще було мовчати.
Я відзначив, що цей чоловік іде хибним шляхом: не можна створювати небезпеку, яка має тисячу личин, адже подоба зла має бути лише одна, інакше читач стає неуважним. Якщо хочеш викрити євреїв, то й веди мову лише про них і залиш у спокої ірландців, неаполітанських принців, п'ємонтських генералів, польських патріотів та російських нігілістів. Хто за двома зайцями женеться, жодного не спіймає. Як можна так розпорошуватись? Тим паче, що, як на мене, єдиною його нав'язливою думкою були євреї й лише євреї; для мене то й на краще, адже у безцінному документі, який я хочу йому запропонувати, йдеться саме про євреїв.
Ґодше зізнався, що пише свій роман не заради грошей чи сподіваючись на якусь земну славу, а задля того, аби визволити німецький рід з єврейських тенет.
— Нам слід згадати слова Лютера, який говорив, що євреї — лихі, ядучі, підступні аж до мозку кісток, вони століттями були нашою карою, нашою чумою, зокрема й за його часів також. Це саме він назвав їх «підступними зміями, отруйними, мстивими, жорстокими вбивцями, бісовими дітьми, які кусають і шкодять нишком, бо не можуть зробити цього відкрито». Й єдиними ліками проти них є «schärfe Barmherzigkeit» — саме так висловився Ґодше, не спромігшись перекласти вислів, але я здогадався, що він, певно, означає «пекуче милосердя»: так писав Лютер про безсердечність. Треба було спалювати синагоги або ж засипати їх таким шаром землі, щоб ніхто й ніколи більше не побачив жодного їхнього каменя, знищувати їхні домівки й зганяти євреїв у хлів, як циган, повідбирати у них усі їхні тексти з талмудів, у яких євреїв навчають лише брехні, прокльонів та лайок, завадити їм займатися лихварством, конфіскувати все золото, яке вони мають, включно з коштовностями, й дати у руки їхнім парубкам лопати та сокири, а дівчатам — веретена та кудельця, бо, розтлумачував Ґодше, Arbeit macht frei — «лише робота звільняє». За Лютером, остаточне вирішення проблеми — вигнати євреїв з Німеччини, як скажених псів.
— Ніхто, — мовив Ґодше, — принаймні до сьогодні, не приділяв уваги словам Лютера. Одначе справа в тім, що ще з давніх-давен неєвропейські народи вважали нечистими — гляньте на негра, якого й сьогодні цілком справедливо називають «тварюкою». І досі немає чітких критеріїв, за якими б визначалися вищі раси. Сьогодні ми знаємо, що найгуманнішими є білі, а найрозвиненішими серед білої раси — германці. Але наявність євреїв обертається невідступною загрозою схрещування рас. Погляньте на грецькі статуї: яка чистота рис, яка витонченість стану, й не випадково така краса ототожнювалася з чеснотами: приваблива людина обов'язково вважалася хороброю, як нерідко трапляється і в наших, тевтонських, легендах. А тепер уявіть, як цих Аполлонів змінять семітські риси: засмагла шкіра, похмурий погляд, ніс, як у хижака, хирляве тіло. Гомер саме так характеризував Терсита, якого вважав утіленням підступності. Християнські перекази (згадаймо, що, врешті, її засновником був Павло — єврей з Азії, якого в наші дні ми б назвали турком) переконали нас, що ми всі походимо від Адама. Е ні, відділившись від первородної тварюки, люди пішли різними шляхами. Тож ми маємо повернутися туди, де ці шляхи розходяться, а отже, до справжніх національних коренів нашого народу, а не до божевільних французьких lumières з їхнім космополітизмом, égalité та братерством у всьому світі! Це — дух нового часу. Те, що зараз називають у Європі народне Рісорджименто, є закликом до первісної чистоти рас. Ось лише назва й мета стосуються виключно германського роду, а те, що в Італії відродження колишньої краси пов'язане з вашим кривоногим Ґарібальді, вашим коротуном королем та карликом Кавуром — то від цього аж смішно. Навіть римляни були єврейського поріддя.
— Римляни?
— Чи ж ви Вергілія не читали? У нього батько був троянець, отже, азіат, тож це семітське переселення знищило дух древніх італійських народів, адже гляньте, що сталося з кельтами: зазнавши римського впливу, вони перетворилися на французів, а отже, на ще один латинський народ. І лише германцям удалося зберегти чистоту та незараженість крові й зламати міць Рима. Врешті, вищість арійської раси над єврейською, а значить, і латинською, видно з досягнень германців у різноманітних видах мистецтва. Бах, Моцарт, Бетховен, Вагнер народилися аж ніяк не в Італії і не у Франції.