— Чи, радше, спілкувалися досі, — додав Юнатан. — Бо тепер ніхто не може ні пробратися у Шипшинову Долину, ні вибратися звідти, крім Софіїних голубів.
— Чому? — спитав я.
— Бо Шипшинова Долина вже не вільна земля, — сказав Юнатан. — Вона опинилася в руках ворога. — Він глянув на мене так, що я зрозумів, як йому не хочеться лякати мене. — І ніхто не знає, що буде з нею далі, — додав він.
Мені стало страшно. Я ходив собі скрізь так спокійно, думав, що в Нангіялі нема ніяких небезпек, а тепер аж увесь похолов.
— Що ж то за ворог? — спитав я.
— Його звати Тенгіл, — сказав Юнатан таким тоном, що те ім’я прозвучало гидко й зловісно.
— А де він живе? — знов спитав я.
Тоді Юнатан розповів мені про Карманяку — землю, що лежала вище, серед верховин Прадавніх Гір за Прадавньою Річкою. Там володарював Тенгіл, жорстокий, мов дракон.
Я злякався ще дужче, але не хотів показати цього.
— Чому ж він не сидить собі в своїх Прадавніх Горах? — спитав я. — Навіщо йому нищити Нангіялу?
— У тім-то й річ. Якби хтось пояснив, навіщо, то пояснив би й багато чого іншого. Я не знаю, чого йому треба руйнувати все навколо. Але це правда. Він не дає людям долин жити так, як вони жили. І йому потрібні раби.
Юнатан замовк і знову глянув на свої замащені руки. Потім промурмотів собі під ніс, але так, що я почув його:
— Аби в того нелюда не було ще й Катли!
Катла! Не знаю чому, але це ім’я здалося мені ще страшнішим за все, що Юнатан розповів. І я спитав його:
— Що це за Катла?
Проте Юнатан похитав головою:
— Ні, Хрущику, я знаю, що ти вже й так наляканий. Про Катлу я тобі не розповім, бо ти не заснеш.
Натомість він розповів мені дивні речі про Софію.
— Вона очолює нашу таємну боротьбу з Тенгілом, — сказав Юнатан. — Розумієш, ми боремось проти нього, щоб допомогти Шипшиновій Долині. Хоч доводиться боротись таємно.
— Але чому цю боротьбу очолює саме Софія?
— Тому, що вона сильна й розважна, — пояснив Юнатан. — А ще тому, що вона нічого не боїться.
— І ти ж нічого не боїшся, Юнатане, — сказав я. Він трохи подумав, а тоді мовив:
— Так, я теж не боюся.
О, як би я хотів бути таким відважним, як Софія і Юнатан! А я був такий наляканий, що в мене всі думки вилетіли з голови.
— А про те, що робить Софія, і про її голубів, які переносять таємні звістки через гори, всі знають? — спитав я.
— Тільки ті, про кого ми певні, що на них можна покластися, — відповів Юнатан. — Та між ними виявився зрадник, і через нього може загинути все!
Очі його знов потемніли, і він похмуро сказав:
— Віоланта летіла з таємним листом від Софії, коли її підстрелено. Якщо той лист потрапить до рук Тенгіла, багато хто в Шипшиновій Долині буде рокований на смерть.
А я подумав: як це підло — підстрілити голуба, білого й невинного, навіть коли він летить із таємним листом.
Раптом я згадав, що лежить у нашій скрині. І спитав Юнатана, навіщо ми тримаємо ті таємні повідомлення у себе вдома, адже це небезпечно.
— Так, небезпечно, — відповів він. — Хоч іще небезпечніше тримати їх у Софії. Якби у Вишневу Долину прийшли Тенгілові розвідники, то найперше вони кинулися б шукати їх у неї, а не в її садівника.
Якраз і добре, пояснив Юнатан, що ніхто, крім Софії, не знає до пуття, хто він, власне, такий. Що він не тільки садівник, а й найближчий її помічник у боротьбі з Тенгілом.
— Софія сама так вирішила, — сказав Юнатан. — Вона хоче, щоб у Вишневій Долині про це ніхто більше не знав. Тому й ти повинен заприсягтися, що мовчатимеш доти, доки Софія оголосить про це сама.
Я заприсягнувся, що швидше помру, ніж зраджу комусь те, що сьогодні почув.
Ми поснідали в Софії, а тоді поїхали додому.
Того ранку не лише ми були в дорозі. Ще хтось вирушив із дому — ми зустріли його на стежці, тільки-но виїхали з Тюльпанового двору. Того рудобородого, як же його звати — здається, Губерт?
— Он як, ви були в Софії, — сказав він. — І що ж ви там робили?
— Пололи їй грядки, — відповів Юнатан, показуючи свої замащені пальці. — А ви їдете на полювання? — й собі спитав він, бо Губерт тримав перед собою в сідлі лука.
— Так, хочу вполювати кілька диких кролів, — відповів той.
Я згадав про наших кролів удома і зрадів, коли Губерт поїхав своєю дорогою, — краще його не бачити.
— А хто такий цей Губерт? — спитав я. —Він тобі подобається?
Юнатан хвильку подумав.
— У всій Вишневій Долині він найкраще стріляє з лука.
І більше нічого не сказав. Він підострожив коня, і ми поїхали далі.