— А що, Зосю, чи хочеш ти грамоти вчитися?
Зося жваво відповів: "Хочу".
— А ти, Ватю, теж хочеш учитися грамоти?
— Теж хочу, — запинаючись, одповів Ватя.
— От бачите, Парасковіє Тарасівно, а ви спиняєте їхню охоту!
— Та Бог із вами, Карле Осиповичу, я вже не спиняю. Тілько треба обміркувати, як те все доладу зробити.
— То правда, — сказав Ничипір Федорович. — Ось що, Карле Осиповичу, ви живете в місті і через вашу професію зустрічаєтеся зо всякого стану людьми. Чи не трапиться вам часом семінарист, хоч і не дуже вчений, та аби не завзятий, — поєднайте його до наших дітей..
— З великою радістю шукатиму такого чоловіка. Є в мене один знайомий семінарист, великий майстер хемічні досліди робити. Цей, щоправда, не підходить, але я в нього розпитаюся.
— Будьте ласкаві, Карле Осиповичу, от ми їх і посадимо за тму-мну, моїх голубчиків, — сказав Ничипір Федорович, пригортаючи до себе дітей.
Про цих дітей, майбутніх героїв моєї повісти, повинен би я більше оповісти, та не знаю, що можна особливого сказати про пятилітніх хлопчиків. Діти, як діти — гарнесенькі, повновиді, румяні, як недостигла черешня, та й годі. Хіба тілько те, що одне на одного схожі, як дві черешнині, що ледве зарумянилися.
Сказавши одне одному на добраніч, Карло Осипович сів у свою "біду" та поїхав до міста, Ничипір Федорович, поблагословивши дітей "на сон грядущий", пішов у свою пасіку, а Парасковія Тарасівна, поклавши дітей спати й проказавши молитви на сон грядущим, запалила каганець і теж лягла спати.
Звичаєм своїм Парасковія Тарасівна на [15] серпня вирушила до Києва, а повернувшися з Києва, по-між іграшками й святими речами — як от шапочки Івана Многострадального, перстні Варвари Великомучениці — та силою всякої всячини, кипарисових образків, майстерно оздоблених фольгою, та інших рідкостей, показала дітям іграшки, яких досі ніколи їм не привозила. З зовнішнього вигляду вони не скидалися на іграшки, а просто були то дві дощечки, обгорнені шкурою. Якжеж діти здизувалися, коли розгорнули дощечки й побачили там зелені товсті аркуші паперу, покарбовані червоним і чорним чорнилом. Їх радощам та здивуванню й краю не було! Невинні створіння! Не знаєте ви, яке лихо заховалося в тих різнокольорових закорлючках! Це джерело ваших сліз, найбільший ворог вашої дитячої солодкої свободи, одне слово — це граматка.
Дожидаючи 1 жовтня, Парасковія Тарасівна сама почала їх помалу вчити розуміти таємничі знаки і за кожну вивчену літеру платила солодким київським бубличком. І, на немале її здивування, вже за кілька день діти читали всю абетку. Та правда й те, що й наволока з бубликами вже спорожніла, і це примусило Парасковію Тарасівну припинити науку. — Та до того ж — гадала вона — близько вже й Покрова, то нехай же вони, мої голубята, хоч малий ще час на волі погуляють.
Ясний обрій юної свободи моїх героїв вкривали хмари. Гроза швидко надходила і нарешті, саме на Покрову в годині девятій вранці, вдарила громом "біди" Карла Осиповича й появою самого Карла Осиповича, а за ним — о, жах! — появою чогось довжелезного, в заялозеному халаті, в старій куцій фризовій шинелі (певно, на виріст шитій). Це й був ніхто інший, як сам світильник [науки], або, простіше мовлячи, вчитель, що його викопав Карло Осипович у брудних семінарських авдиторіях.
Степан Мартинович Левицький — особа причетна до цієї повісти. Отже, годиться і про його персону сказати декілька слів.
Він був один із багатьох синів найубогішого з усіх на світі дияконів, отця диякона Мартина Левицького, не памятаю добре, з Глемязова чи з Ірклієва, памятаю тілько, що з золотоноського повіту.
Дивні й незрозумілі присуди долі людської. Хоч би й такий, можна сказати, дикий присуд: Ничипорові Федоровичу, людині заможній, не послати за всі його молитви й єдиного, мовляв, чада, а з убогих найубогішому дияконові завалити дітьми й без них тісну хату. І то, ніби на сміх, — одне від одного дурніше й бридкіше. От, наприклад, хоч би й цей, що стоїть тепер перед очима Ничипора Федоровича, навчитель. Неподобно довга суха постать з такими ж незграбними кістлявими руками. Обличчя опойкового кольору з величезним носом, з довгим загостреним підборіддям, що виступає вперед, з чималими звислими вухами, і до всього того з розпухлою нижньою губою, так що ліній рота не можна було визначити; трудно б визначити й обрис очей, бо вони запливли від снів. Внутрішні прикмети Степана Мартиновича були в повній гармонії з зовнішніми. Так, наприклад, спитав його одного разу професор на іспиті: "А ти, Степо, скажи, що памятаєш. Я й тим задовольнюся". І Степа, подумавши чимало, сказав: "Я памятаю, що була пожежа за Трубайлом та ще потім в Андрушах". — "Ну, добре, Степо, добре! З тебе й того досить". Він ніколи не просився на свята додому, бо добре знав, що свята обминають їх напівзруйновану хату, а проводив свята в тих самих холодних брудних класах, де перед тим проводив і велику чотиридесятницю. Трапилося якось, що кілька товаришів зосталося на свята в семінарії. Як добрі діти, послали вони батькам письменні привітання з святами, просячи наприкінці кучеряво написаного посланія прислати їм на свята потроху всячини. За прикладом братії надумався й Степа скомпонувати посланіє до своїх убогих батьків "словеси такими":
"Найдорожчі батьки!
"Висилаючи цього листа з північного города, богоспасаємого Переяслава, я остаюся ваш син..." і, подумавши, додав: "я вітаю вас з наступними святами і бажаю, щоб ви задля Різдва Христового прислали хоч ворочок пшона та шматок сала, із ласощів — хоч шкапові чоботи та...". Тут він знову задумався, а лукавий приятель його Лука Нестеровський підкрався, вихопив недокінченого листа, показав усій братії, — і почалася кумедія. З того часу інакше його й не звали, як "пожежа у шкапових чоботях". А він на те ані слова, так мовчки й одбув.
Поки рекомендував Карло Осипович свого protg Ничипорові Федоровичу, наймичка Марина уважно придивлялася новій особі і, розглянувши його добре, штовхнула злегка Парасковію Тарасівну й пошепки спитала, показуючи очима на Степана Мартиновича:
— Чи воно живе?
— Живе, — відповіла Парасковія Тарасівна й вийшла з світлиці, а за нею й Марина.
— Ви мою просьбу таки переборщили, Карле Осиповичу! Я ж просив вас рекомендувати для дітей наших учителя тілько не завзятого, а ви привезли якогось діда.
— Нічого кращого й бути не може на те, щоб навчити абетки малих дітей, Ничипоре Федоровичу, — казав Карло Осипович. — На це потрібен тілько автомат, що говорить, та й годі. А де ви знайдете, дозвольте вам сказати, щось краще за цей екземпляр? Це ж просто золото для ваших маленьких.
— Та хай буде по-вашому! То ми сьогодні договоримося, а з завтрішнього дня й почнемо з Богом.
— А чому ж не сьогодні? — спитав Карло Осипович.
— А то тому — не гнівайтеся, будь ласка — що горбатого тілько могила й виправить. Що з вами не роби, а як породилися ви німцем, так і в могилу теж підете німцем.
— А ви що ж, підете в могилу турчином чи французом?
— Я то інша річ. Я, хвалити Бога, живу вдома, а ви, Карле Осиповичу, в чужій країні, тож не повинні ви забувати, що в нас сьогодні велике свято, а в нашій парафії ще й храм.
— То ви, значить, їдете молитися Богу. Добре діло. Я привезу його вам завтра вранці. А щодо платні, то ми вже з ним умовилися: карбованець у місяць, і два гарнці пшона, а після закінчення граматки халат хоч абиякий та пару чобіт. Згода?
— Та з радістю!
І вони попрощалися.
Другого дня, себто 2 жовтня, зявився Степа вже сам один на хутір. Прочитавши, як годиться, молитву, взявся він за справу. І з тої пори щодня Божого, яка б не була погода — чи дощ, чи сніг, вранці й увечері ні на що не зважаючи, міряв наш педант шлях із хутора й на хутір, не прискорюючи і не вкорочуючи ходи, наче заведена машина. А що діти були тямущі, то вивчення граматки швидко посувалося вперед, і Ничипір Федорович, на велике задоволення своє, побачив на ділі слушність міркувань Карла Осиповича й багато разів дякував йому за "машину". І дивна річ. Діти, до того жваві, що не те, що Парасковія Тарасівна, а й сам Ничипір Федорович не міг їх утихомирити, ледве зявлявся вчитель на подвірї, ставали такі ж мовчазні й нерухомі, як і він сам, і підчас лєкції сиділи, наче зачаровані, не сміючи навіть мухи з носа зігнати. А вони ж підчас науки й слова зайвого від учителя не чули! Це, мабуть, і була причина їхнього зачарування.
На 1 грудня, себто за два місяці, вивчено було граматку до останньої літери, навіть і — "іже хощет спастися". Перепитавши учнів своїх з останньої лєкції, Степа урочисто встав, взяв їх за руки і, підвівши до Ничипора Федоровича, сказав:
— Граматку скінчили. Проекзаменуйте!
— Я без усякого екзамену вірю. Але що ми робитимемо далі, любий наш Степане Мартиновичу? Чи невозьметеся ви до свят показати їм світську грамоту.
— Можу показати; можна почати хоч би й сьогодні, аби тілько абетка була.
— Ні, сьогодні й завтра нехай погуляють, а почнемо післязавтра.
— Добре, — сказав Степа, взяв кашкет і пошкандибав до міста. На обличчі його помітно було неначе задоволення з себе. Прийшовши до міста, він зявився в аптеку і, побачивши Карла Осиповича, сказав повагом: "совершив!".
Карло Осипович по-дружньому стиснув йому кістляву руку, дякуючи за прислугу, і запросив його зостатися на обід, забувши, що Степан Мартинович ніколи ні з ким разом не обідав, — навіть у спільній їдальні накладав він звичайно галушок у миску і відходив у куток.
Попрощавшися з Карлом Осиповичем, вийшов він на майдан, тримаючи в руці одержані два карбованці (халат, чоботи та інше він уже раніше дістав). Ходячи базаром, він спинявся, розглядався навкруги себе й знову починав машерувати по базарі. Пройшовши через базар, він машинально потюпав за Трубайло, озирнувся навколо, завернув на золотоноську дорогу і, поволі пересовуючи ноги, зник за Богдановою могилою.
Немало здивувалися на хуторі, коли призначеного дня навчитель не зявився; не могли ніяк додуматися, що б то воно значило? Надвечір приїхав на хутір Карло Осипович. Спитали його, але й він не міг нічого певного сказати. Він тілько здивувався такій неакуратності.
Карло Осипович розпитував [про Степу] в семінарії, але там забули, як його й зовуть. Тілько один школяр вигукнув: "та це, мабуть, пожежа в шкапових чоботях!" Вся авдиторія голосно зареготала. Карло Осипович, звичайно, з тим і вийшов.
Нарешті 6 грудня вранці рано зявився Степан Мартинович на хуторі, просячи вибачення за прогул.