Отже,
Це сталося років двадцять тому, коли Семен Полікарпович Забийворота, бригадир тракторної бригади, видавав заміж онуку свою, Любу.
Усе було у хазяйновитих Забийворіт, як у людей: і кабанчика закололи, і посаг приготували, і самогону вигнали. Ще й «казьонки» підкупили – для «городських», що на саморобну горілочку гидливо губи кривлять. І ансамбль у районному будинку побуту замовили.
Не те, щоб у селі не було своїх музик. Але для гармошки і бубна на весіллі місце і так знайдеться, а для танців і престижу – знадобився ансамбль. Свій ВІА (цікаво, чи знає тепер молодь, що означають ці літери) у клубі був. Але три роздовбані гітари, паяний–перепаяний підсилювач «Поділля» та саморобні барабани оптимізму не вселяли. Хлопці, які грали на тих унікальних інструментах, «знімали» слова англомовних пісень з нечітких магнітофонних записів українськими літерами: «Ам’йовінус, ам’йофайа, йо’дізайя!» — ще й на слух підбирали акорди. У школі, як на гріх, викладали тільки німецьку, і що воно за «йовінус», у селі достеменно не знав ніхто. А побутовики представили реєстр з чітким репертуаром, ще й завірили, що за потреби їхні музколективи можуть зіграти будь–яку пісню.
Сімейний тендерний комітет обрав музикантів з району.
У зазначені дату та час ті приїхали, виставили колонки, барабани «Аматі», підсилювачі «Біґ» та «Реґнет», підключили до них гітари «Мюзіма» та «Орфей–бас» з різними «квакушками» і дуже швидко все налаштували.
Один–єдиний пристрій був у них саморобним – ревербератор. З часів популярності гурту «Машина врємєні» модним стало прикрашати спів ефектом відлуння. Відтворити такий художній засіб міг лише недешевий пристрій – отой ревербератор.
Виділити на нього кошти головбух, дебетно–кредитна душа, навідріз відмовився: що з нього взяти – далека від мистецтва людина! Але далі творити без такої машинки хлопці були вже не спроможні.
Проявивши чудеса винахідливості, вони переобладнали серійний магнітофон «Маяк–202», підмонтувавши до нього ще з півдюжини відтворюючих магнітних головок, і пропускали через нього сигнал з мікрофона.
Виходило так: плівка проходила спочатку через записуючу головку, а потім, вже із записом, через кілька відтворюючих, які по черзі знімали сигнал і передавали його на підсилювач. Виходив бажаний ефект. А на вигляд був цей самопал – звичайним магнітофоном!
…Спочатку все йшло добре: «Ах, ета свадьба», «Зємля в іллюмінаторє», «Гляжусь в тєбя, как в зєркало», «Ярмаркі краскі» і навіть «Паромщік».
Гості вже підпили, молоді цілувалися все частіше, бо їх славили, наречену ще не крали, і час від часу дійство переривалося танцями. Раптом хтось замовив «мєдляк» «Машини врємєні».
Вокально–інструментальні музиканти швиденько підключили свій винахід до мікрофона та підсилювача і завели:
«Я раскрасіл свій дом–дом–дом
В самий празднічний цвєт–цвєт–цвєт:
Напісал я на домє свойом –ом–ом
Бесконєчний рассвєт–єт–єт»
Добряче напідпитку, пильний після прочитання у вчорашній газеті статті «Маки під фанеру» про музикантів–халтурників, що співають під фонограму, Семен Полікарпович Забийворота раптом встав перед ансамблем, замахав руками і щодуху заверещав: «Зупиніться!»
Музиканти слухняно замовкли.
Не зважаючи на те, що бобини з плівкою продовжували крутитись, а музики не було, дідусь нареченої викрив заїжджих трубадурів:
— Ви нас обманюєте! Ви тільки робите вигляд, що граєте і співаєте, а направду грає магнітофон!
— Діду, та ви що? Це спеціальний пристрій – ревербератор! Він відзвук робить!
— Знаю я ваші пристрої! Пристроїлися – людей дурити! Я сам старий естрадист! Мене не обдуриш – бо я у 67–у в оркестрі машинобудівного заводу на мандоліні грав!
Обурені гості готові були і пики шахраям натовкти, і «грала поламати», та ситуацію врятував керівник ансамблю, чолов’яга років тридцяти, схожий на популярного актора театру і кіно Леоніда Філатова. Він тицьнув дідові мікрофон:
— Якщо ви такий «естрадист» — самі перевірте!
— А що? І перевірю! – заявив Семен Полікарпович і заспівав:
— Дві баби посварились за голівку маку…
— Маку–маку–маку, — відгукнулися динаміки.
— Одна баба другій бабі показала… дулю!
— Дулю–дулю–дулю! – пішла селом луна.
— Ух ти! – здивувався перевіряльник ревербераторів.
— Ухти–ухти–ухти! – передражнили його колонки.
— Переконалися, діду? – урезонив старого головний музикант. –Таку бучу здійняли! А ще – естрадист!
Далі гуляли нормально – весело і завзято.
Після того весілля Семена Полікарповича ніхто у селі поза очі інакше, ніж Естрадистом, і не називав.
Добре хоч, що на родину прізвисько не перейшло!
Дід Сашко уважно роздивися фото, повернув його Ріхардові і, дивлячись Кукібному просто в очі, виніс вирок:
— Не наша дівка. Не з нашого села.
Ще й додав як останній вирішальний аргумент:
— Таку я не забув би.
Сільській голова зробив у наш бік жест: мовляв, звиняйте, хлопці, я і радий допомогти, але… Німець сховав картку і хтів було вже йти, та дід цокнув язиком і видав:
— А от хлопа цього я пам’ятаю.
Старий витяг з кишені круглу коробочку від радянських ще цукерок монпансьє, повну домашньої махорки, і почату пачечку аркушиків для ділових записів, — хтось з онуків у офісі натирив – вирішив я, — згорнув ловку (а яку ще зробить дід з Київщини – не файну ж) козячу ніжку, набив її самосадом з кондитерської бляшанки, закурив і додав:
— Дуже добре пам’ятаю! Перший раз він до голови колгоспу приїздив одразу, як почався «новий порядок», десь у серпні сорок першого… Німці ж надурили: обіщали розігнати колгоспи, а самі – залишили. Я тоді вже за конюха був. Малий ще, та що поробиш, як мужиків дорослих немає. А які там коні: усе путяще Совіти до війська мобілізували, залишки німці підчистили — шкапи ледь живі залишилися, а цей прибув, — я так понімаю, рознарядку привіз, — прийшов на конюшню з головою колгоспу, подивився, наче кислицю з’їв, і розпфуйкався: «Пфуй–пфуй, малшік, пферде, — каже, — шлехтові. Треба краще кюммерн!»