Перша заповідь рукопашника, якої вчать у будь–якій більш–менш пристойній секції: потрапивши у конфліктну ситуацію, намагайся уникнути прямого зіткнення і вирішити питання вербальними методами.
Де там:
— Що ти там базариш, дядю, бабло давай!
Я неподалік собаку вигулював. Був у мене тоді пес, кавказька вівчарка, Атос — розумний та сильний, як бик.
— Мужики, — підхожу, — несолідно виходить: десятеро на одного.
— Йди звідси нах… мерщій зі своїм Барбосом, — гарчить один, здоровий, як штангіст, і ножа–викидуху з кишені тягне.
Що саме зробив тоді Полковник, і зі скількох уламків збирали потім штангістові кістки хірурги, точно не скажу, але раптом ніж полетів далеко вбік і рука здорованя хруснула раз та ще раз, як торішній сухий хмиз.
Є і друга заповідь: якщо від сутички ухилитися не вдалося, слід працювати на ураження – рішуче, швидко, жорстко. Реальний бій – не спортивний поєдинок: не треба намагатися перемогти когось одного, краще завдати відчутної шкоди багатьом.
Випускаю Атоса, і відразу найближчого – ребром долоні знизу догори в корінь носа. Наступного – щосили носаком черевика під колінну чашечку, долоню човником і – під борлак. А Полковник кидає в різні боки гопів, як ведмідь Балу – бандерлогів. Хтось заверещав – пес взявся до справи.
Ми не погналися, хіба що Атоса прийшлося кликати двічі.
Так і познайомилися. А тих чуваків я на районі більше ніколи не бачив: точно, залетні.
Полковник нічого не питав, запам’ятав номер зеленої «шкоди» з першого разу, а за п’ять хвилин перетелефонував і коротко повідомив:
— Приватна детективна аґенція «Інспектор Лестрейд».
І поцікавився:
— Проблеми?
— Поки що – ні.
— Якщо раптом виникнуть – дзвони, — запропонував він і дав відбій.
Ну, не штукарі? Ще б «Патер Браун» чи «Місіс Марпл» свою лавочку назвали. Поки я розмірковував, що мені далі робити, з ванної вийшов мокрий Ріхард і спитав, чи я піду купатися.
Гаряча вода не принесла мені звичайного умиротворення. Я стояв під душем і напружував свої мозкові гігабайти на предмет — хто ці люди, на що ладні наважитись, чого їм від нас треба і чи задіяні лише ті, що були в зеленій іномарці.
І ще: чи не варто вже сказати Ріхардові про усі дива останніх днів.
Та й, нарешті: що робити з «жучками». Можна їх зняти та викинути чи приліпити на якогось бродячого пса, але чи не зарано давати знати «інспекторам», що ми помітили їхню присутність?
А потім мені спало на думку: можливо, нам слід звернутися до Державного архіву? Не виключено, в них є якісь данні про місця дислокації на Київщині під час війни військової частини, де служив пан барон?
Поки я витирався та підтирав підлогу за нами обома, хазяйновитий німець вирішив не гаяти часу: на сковорідці смажилася яєчня з беконом, парувала кава, червоніли щойно порізані помідори.
— Ну, ти – господар першого сорту , — похвалив я.
— Мені Лотта теж так завжди каже, — гордо повідомив німець.
— Хто це – Лотта?
— Моя наречена, вона у нашій фірмі офіс–менеджером працює, — блаженно закотив очі майже барон.
— Гарна?
— Ось вона, — витяг з портмоне і простяг мені кольорову фотку Ріхард. Чесно кажучи, не мій тип: рудувата, лупата, вкрита ластовинням.
— Викапана Ізольда Золотокудра, — я зробив захоплений вигляд, і закоханому полестивши, і трішечки його здивувавши своїм знанням давнього германського епосу. Труби, мій вірний Оліфан, рубай, знов–таки вірний Бальмунг! Або – Дюрнадаль!
— Перекусимо та поїдемо в одне місце, — навмисно неконкретно кажу Ріхардові.
— Куди? – цікавиться він, не втаємничений у шпигунські цяцьки, що ними нашпигована хата.
— Не кудикай – закудикаєш. Прикмета є така: питати куди – не можна, фарту не буде. В одне місце у нашій справі.
… «Шкодники» чатували вже на виїзді з двору.
— На метро швидше буде, — повів я Ріхарда повз наш припорошений копачівським пилом всюдихід у бік станції «Позняки». Аж надто мені цікаво: що пани приватні детективи робитимуть?
Ще жодного разу вони не показалися з–за своїх затонованих вікон. Але ж не в’їдуть вони на своєму авто до станції метро? Роблю вигляд, що у мене розв’язався шнурок, а сам зиркаю з–під пахви: один вийшов з машини.
У мене жетончики напоготові: поки наш топтун ставав у чергу до каси (звик, видно, на машині кататись – ані жетонів, ані проїзного), ми пройшли турнікет, сіли у потяг і поїхали. Я бачив у вікно, як він біг до вагону: ага, почекає тебе машиніст; дзуськи, дорогенький!
Зате я його розгледів: такий собі нівроку хлоп років під тридцять у недешевому літньому костюмі, що не кидається у вічі.
Люди, які користуються виключно авто, дуже швидко втрачають навички їзди в громадському транспорті. Не вірите? Значить, ви не з таких. А мій кум, на початку 90–х – голова величезного кооперативу, тоді двічі втрапив у метро в халепи.
У часи, коли фінансову систему новонародженої держави підтримував пам’ятний усім купонокарбованець, який народом уперто йменувався «фантик», а керівники Київського метрополітену вже відмінили у його назві словосполучення «імені Леніна», але ще не винайшли пластмасового жетона, на станціях метро у касах продавали талончики на проїзд, які пасажири віддавали м’ясистим тітонькам з будок біля турнікетів, і лише після того йшли на ескалатор.
Кум одного разу вирішив злитися з народом і проїхати пару зупинок підземкою. Про надважливу функцію тітки у синьому однострої він, звісно, не підозрював і навів паніку на пасажирів, всіх розпитуючи, де закомпостирувати талончик.
Кілька років по тому, називаючись вже президентом комерційної фірми, він взимку поїхав купатися на Гідропарк (що робить щодня, не зважаючи на сезон). Оскільки прямував він з ділових переговорів, в машині, крім нього та водія, сидів головний бухгалтер фірми Валерій Володимирович Соєв. Про цього достойника я ще принагідно згадаю. Приїхали. Шофер і каже: «Альфредовичу, може, поки ви купатиметеся, я заїду на техстанцію, гальма зроблю…
Вмовив та поїхав. А коли кум з бухгалтером вже поверталися та вийшли на перон метро на Гідропарку, повз них чомусь проїхав порожній потяг.
— Чого це він не зупиняється? – здивувався кум.