— Краще – інфу, — кажу я.
— З тебе кава, — каже Макс, володар терабайтного монстра, проти якого мій комп – все одно як «Ланос» проти боліда «Формули–1».
— Та хоч зараз, — кажу.
…Усі мої колишні знали: каву я варити вмію. Зранку вона прокидається, а по хаті – трошки пряний, лоскотний, спокусливий духмяний аромат. У ліжко я жінкам кави не подаю: пиття кави взагалі – це ритуал, дійство, свого роду процедура і відправа. Не станеш же ні сіло ні впало запрошувати на каву будь–яку жінку. А якщо вже дійшло до вранішньої кави – заради тебе я підніму свою… гм… краще скажемо так: вистрибну з теплої постелі і приготую каву по–східному, чи по–арабському, по–мексиканському, бразильську традиційну, або, не виключено – японську, яванську, індонезійську ба й карибську каву. Я знаю із сотню способів її приготування, та обиратиму єдиний рецепт — виключно для тебе, під твій характер, на твій смак. І не помилюся, бо ти для мене не абихто, не всяка перша–ліпша, і просинаєшся у моєму ліжку – не просто так. А тому – ти маєш вийти, голубонько, на каву: вже і серветки чепурненькі на столі, і канапки, і фліжаночки чеські, мої улюблені.
І ти вийдеш, якщо тут опинилася не просто так, бо на повагу треба відповідати повагою, а за увагу – дарувати увагу. Інакше – не варто було й приходити.
Секрет кави дуже простий: зерна повинні бути якісними, молоти їх краще безпосередньо перед приготуванням, і в жодному разі не треба поспішати.
— Скільки часу тобі треба на це? – питаю я у Макса.
— Днів зо два.
— Чого ж так довго? – дивуюся.
— А ти думав: клац–клац–клац і готово? – сміється Макс. — Так лише в блокбастерах буває. Ти, наприклад, вмієш ламати захист?
— Та звідки? Я ж журналіст… Статті — ті, так, пишу.
— От бачиш. А людина, яка намагається зламати захист твоєї машини, щось у нашій справі, та петрає. До речі, — самовдоволено підморгнув мій сусіда, — це не так просто – твою машину хакнути, я це точно знаю.
Мій юний Норберт Вінер (не дай Боже порівняти його з Гейтсом – образиться на усе життя) особисто встановлював мені якийсь особливий захист. Тому я спокійний – у мене не стандарт, а, як полюбляли говорити «човники» на початку дев’яностих, ексклюзив.
— То каву тобі сюди принести? – питаю у Макса.
— Ніфіґа. Пиття кави поспіхом – це симулякр якийсь, — удавано ображається юний геній. – Зайду, коли зроблю. Кава – це ритуал, дійство, свого роду процедура та відправа.
Він знайомий з моїми теоріями, як бачите, непогано їх засвоїв і, здається, у цілому поділяє.
— У нас є два шляхи, — повідомляю, повернувшись у хату, Ріхардові. – Можемо два дні сидіти вдома і чекати результатів з архіву, а можемо десь поїхати у нашій справі.
— Як — поїхати? Ми ж сьогодні тільки приїхали, — німець, видно, звик до розміреного життя на своїй фірмі звукозапису: прийшов, відінженерив певну кількість годин, автом туди й назад, сніданок — обід–вечеря – за розкладом. Секс з білявкою Лотхен – строго по п’ятницях. Супермаркет за рогом. Кількість калорій – по таблицях. Шпацирен у парку по суботах.
Витягаю тоді наш реєстр населених пунктів:
– Дивись скільки. Чи не варто зганяти, наприклад, до Іванкова? Там, я чув, непоганий краєзнавчий музей, фотографій окупаційного періоду – море, може, щось і з’ясуємо. У тебе що, вагон часу, аби його гаяти? Ну що, їдемо завтра до Іванкова?
— Ти правий, — погоджується він.
Беру чорний пакет зі сміттям, виходжу у хол біля ліфтів, швиденько кидаю кульок у сміттєпровід і дзвоню до Макса – благо, він живе у сусідній квартирі.
— Нетерплячка, як на … — невдоволено цідить програміст.
— Та ні, не те: дай мені на хвилину Інтернет: не хочу заходити зі своєї машини.
Я швиденько замовляю два квитки на літак: для себе і для Ріхарда, туди — на завтра, назад – на післязавтра, і зовсім не до Іванкова.
…Варто було мені повернутися додому, одразу задзеленчав міський телефон. Дзвонила Віолетта, моя давня симпатія, дочка колишньої співробітниці.
…Це тепер потрапити на будь–який концерт чи виставу – не проблема, аби гроші. Заходите на сайт «Партер» і він не тільки розкаже вам про усі найближчі гастролі, вистави та концерти, а й продемонструє схему залу, де той концерт відбудеться, розділить ряди по цінових зонах і навіть покаже, які місця вже викуплено. Замовляй, що влаштовує, а потім у зручний час привозь гроші і без проблем отримуй свої білети.
А колись дістати квитки було цілою епопеєю, пригодою типу тієї, що відбулася з Язоном, Гераклом та іншими аргонавтами. Що тільки не вигадували меломани й театрали, аби розжитись необхідними квиточками! Заводили знайомства з адміністраторами театрів та концертних залів, розповсюджувачами та білетерами театральних кас, переплачували по три ціни спритним діловарам, волали в день події на ближніх підступах до театру, сподіваючись на поблажливість Фортуни: «В кого є зайвий квиток?» Я вже не кажу про контрамарки – прерогативу якихось недосяжних небожителів.
Так було перед концертами Алли Борисівни (яку ще ніхто не звав Примадонною, а здебільшого по–простому — Алкою чи Пугачихою: від того прості люди відчували її своєю і любили ще більше), а також Антонова, Леонтьєва, Градського, «Землян», «Піснярів», «Машини врємєні» і групи «Цвєти».
А з іноземцями – взагалі окрема історія.
Це тільки «Бітли» самі просилися в турне Радянським Союзом у зеніті слави, і не були допущені в країну розвиненого соціалізму, аби не поширювали тлінний вплав загниваючого суспільства на найпрогресивнішу молодь у світі (ті само відповідальні особи вирішили: хай волають своє сумнівне «Бек ін Ю–ЕС–ЕС–А!» у себе не Ліверпульщині!).
А інші іноземні зірки згадували про Ю–ЕС–ЕС–А лише тоді, коли вдома їхній блиск починав блякнути, збори – падати, ефіри – рідшати, а продаж платівок – уповільнюватись. Та й то, інстанції допускали з–за залізного запинала групи другорядні, якісь доуліфемелі та тіч–іни.
А ми, наприклад, любили групу «Слейд», переписували її на наші «Маяки» та «Юпітери» з платівок, що через Польщу не знати якими шляхами ввозилися до Києва, і через їхню музику пересвідчувалися, що наша нелюбов до штучно–радянських «Самоцвєтів» і «Поющих гітар» (але аж ніяк не до справжніх «Цвєтов» Стаса Наміна та «Піснярів» Вадима Мулявина) має усі підстави.
«Слейд» — кому з молодих тепер ця назва хоч щось говорить?
Наприкінці 70–х ми полюбляли їздити з наметами до урочища Вигурівщина–Троєщина (тепер Троєщина є, а урочища — катма) - на природу. І ще — там майже не діяли глушилки з Лисої Гори (символічно, хіба ні?), які не давали слухати музичні передачі «Голосу з–за бугра».
Так от. Після 9–го чи 10–го класу ми катером (!) заїхали з дівчатами на Вигурівщину–Троєщину і класно відпочивали. Ловили на блешні «Байкал» окунів по 400 г. і краснопчиків на черв’яків — неміряно. Тоді там усе це ще водилося. Варили юшку і споживали її під «Біле міцне».
У нас була потужна «Спідола», налаштована на короткі хвилі (їй не заважала їх ловити навіть присутність мого однокласника — сина полковника КДБ).
І от одного разу ми впіймали передачу «Голосу» — ПРО «СЛЕЙД»!
Що вони патякали! «Слейд», буцімто, давно втратив популярність у США, і взагалі — «відстійна» порівняно з новітніми, група, але, мовляв, оскільки вони, просунуті, знають, що в Ю–ес–ес–а молодь її ще слухає, то ось вам, мовляв, кілька композицій.
Що ж це виходило? Що ми, пацани з Печерська, найкрутішого району Києва, є галімими лохами, а вони, чорти з Мангаттену (чи не Сєва Старгородцев це був?) краще знають, з ким «Слейд» порівнювати: з «Бі Джиз», котрого ми ще ніколи не чули, чи з «Самоцвєтами», якими нас застібали по радіо та ТБ? Вони нахабно плювали в наших кумирів і вважали, що це — демократично.
Пашлі ані на … — вирішили ми, перемкнули на «Маяк» і стали купатися (голяка, але нікому про це не розповідайте) з дівчатами.
Це був перший плювок у нашу віру в західну демократію.
А диска групи «Слейд» я на Петрівці не так давно купив! Вони й досі там продаються.
А де чуваки, які паплюжили наш «Слейд» на хвилях неіснуючих тепер радіостанцій?