Спільне ж і в нас, і в них те, що мудрецеві ніхто, крім нього самого, не потрібен. І все-таки, хоч і задовольняється самим собою, він зовсім не проти того, щоб мати друга, сусіда, товариша. Але гарненько поміркуй, в якому розумінні він задовольняється собою. Хай, скажімо, якась хвороба чи ворог позбавлять його руки, хай випадково позбудеться ока чи навіть обох очей,- йому достатньо буде того, що зосталося: скалічілий, без якоїсь частини тіла, він буде таким же веселим, яким був при неторкнутому тілі. Не страждає, зазнавши втрат, хоч і волів би залишитись неушкодженим. Мудрець, отже, задовольняється самим собою не в тому розумінні, що хоче бути без друга, а що може без нього обійтись; «може» - тобто не втратить душевної рівноваги, коли зостанеться без нього. Втім, він ніколи не лишатиметься без друзів, бо ж від нього самого залежить, наскільки скоро знайде нового друга. Втратить, приміром, свою статую Фідій - тут же вирізьбить іншу. Так і мудрець: він і дружбу заводити вмілець - замість утраченого друга придбає іншого. Питаєш, як він так швидко міг би зробити це? Відповім, але домовимось, що цим я одразу сплачу свій борг, аби, коли йдеться про нинішній лист, ми були поквитовані. Гекатон мовить: «Я вкажу тобі приворотний напій без жодних засобів, без зілля, без чаклунських примовлянь: «Люби - й тебе полюблять». Велику насолоду дає нам, однак, не лише давня, випробувана часом дружба, але початок та плекання нової. Чим різниться приємність хлібороба, коли він сіє і коли він жне, тим і мудреця - коли він здобуває собі друга і коли вже його здобув собі. Філософ Аттал полюбляв говорити, що приємніше домагатися дружби, аніж нею втішатися, як і маляреві приємніше малювати картину, ніж бачити її вже намальованою. Ота невсипуща в якійсь роботі пильність має в собі велику насолоду, що живиться тією ж таки роботою. Не відчуває такого задоволення той, хто вже зробив останній мазок: він утішається плодом свого мистецтва; малюючи - втішався самим мистецтвом. Підлітковий вік багатший плодами, але дитинство - солодше.
Та повернімося до головного у нашій бесіді. Мудрець, хоч і задовольняється самим собою, хоче мати друга, принаймні для того, аби дружба не була тільки словом, аби не марнувалась така велика чеснота, і то не з тим, щоб, як пише Епікур у цьому ж листі, «мати когось, хто б доглянув за ним у хворобі, порятував у в'язниці чи у вбогості», навпаки,- щоб самому було ким опікуватись у хворобі, щоб було кого звільнити з ворожого оточення. Погані думки у того, хто шукає дружби, виходячи лише зі своїх потреб(3). Така дружба як прийшла, так і відійде. Ти завів друга з тим, аби він визволив тебе із кайданів? Лиш задзвенять вони - втече твій друг. Це, власне, така дружба, яку в народі називають принагідною. З ким ти подружився з корисливих міркувань, той подобатиметься доти, поки матимеш од нього користь. Ось звідки ті юрми, що облягають щасливців, а безлюддя - довкола тих, кого повергла доля: друзі тікають відтіля, де випробовується дружба(4). Ось звідки стільки ганебних прикладів того, як одні покидають друзів через страх, інші через страх їх зраджують. Який початок, такий неодмінно й кінець. Хто став другом заради вигоди, той і перестане бути другом заради вигоди. Якщо приводом для дружби буде ще щось, окрім самої дружби, то завжди трапиться привід, щоб розірвати ту дружбу. Для чого я шукаю собі друга? Аби було за кого вмерти, кого супроводжувати на вигнання, за кого заступитися, кого врятувати, пожертвувавши життям. А те, про що пишеш, то не дружба, а торгівля, яка передбачає лише вигоду і тільки нею керується. Чимось, без сумніву, нагадує дружбу й пристрасть закоханих. Можна б навіть сказати, що це шалена дружба. Чи буває таке, щоб хтось любив заради зиску, заради честолюбства, заради слави?.. Ні. Любов сама по собі, нехтуючи всім іншим, запалює серця жагою прекрасного в надії на взаємність у ласках. То як це? Хіба з чистіших, ніжі навіть у дружбі, спонукань може виникнути ганебна пристрасть? - «Не про те,- скажеш,- ідеться: цікавимося, чи дружби слід прагнути заради неї самої, чи з інших міркувань». Ось це й потрібно довести насамперед. Бо якщо вона гідна того, щоб до неї стреміти заради неї самої, то її може шукати навіть мудрець, який ні в кому, окрім себе, не має потреби.- «А як її шукатиме?» - Як чогось прекрасного, не розраховуючи на зиск, не лякаючись перемінної долі. Робити дружбу запорукою особистого щастя - це принижувати її гідність. : Мудрець задовольняється собою. Цю думку, мій
Луцілію, здебільшого розуміють неправильно: мудреця звідусіль усувають, заганяють його, так би мовити, у власну шкаралупу. Отож мусимо визначити, що стоїть за цим висловом, яке його значення, який обсяг. Мудрець задовольняється собою для того, щоб жити блаженно, а не щоб жити взагалі. Для того, щоб жити, йому потрібно чимало різних засобів, для того, щоб жити блаженно,- лише здорову, піднесену, байдужу до витівок фортуни душу. Хочу вказати тобі ще й на розмежування, яке робить Хрісіпп. Він каже, що філософ ні в чому не терпить нестачі, хоч і потребує багатьох речей; дурень же навпаки: нічого не потребує, бо й нічим користуватись не вміє, зате нестачу терпить в усьому. Мудрецеві потрібні руки, очі й багато дечого, що необхідне на кожному кроці, нестачі ж не терпить ні в чому. Бо терпіти нестачу - це вже пов'язане з необхідністю. Мудрець же не має необхідності ні в чому. Отже, хоча він задовольняється самим собою, йому потрібні друзі. Він бажає мати їх якомога більше. Та не для того, щоб жити блаженно: без них він теж буде жити блаженно. Найвище благо не шукає засобів іззовні: його плекають удома; все воно - із себе самого. Як тільки хоч якусь його частинку почнеш шукати осторонь, то вже ти залежатимеш від фортуни.- «А що робитиме мудрець, коли, скажімо, потрапивши у в'язницю, чи забрівши між чужий народ, чи затримавшись у плаванні, а чи опинившись на пустельному березі, він залишиться без друзів?» - Робитиме те, що й Юпітер у ту пору, коли світ розсиплеться(5), боги зіллються воєдино, природа трохи перерве свою працю; а сам він спочине, оддавшись своїм думкам. Щось таке, кажу, робить і мудрець: замикається в собі, живе з самим собою. І все-таки, поки він на свій розсуд може ладнати свої справи, то, хоч і задовольняється самим собою, приводить у дім дружину; хоч і задовольняється самим собою, дає життя своїм дітям; хоч і задовольняється самим собою, все ж не жив би, коли б йому довелося жити без жодної коло себе людини. Не власна користь, а природна потреба схиляє до дружби; до неї, як і до інших речей, чуємо вроджений потяг. Подібно до того, як існує нехіть до самотності й потяг до товаришування, подібно до того, як сама природа єднає людину з людиною, так і тут є щось таке, що спонукає нас постійно прагнути дружби. Та хоч мудрець, як ніхто інший, прив'язаний до друзів, хоч і ставить їх нарівні з собою, а то й над собою, все ж найвище благо визначає межами своєї душі; скаже, як колись сказав Стільпон, кого картає у своєму листі Епікур. Так ось той Стільпон, коли впало його рідне місто, коли він утратив дітей, дружину й коли з суцільної пожежі вийшов один, але, як і досі, щасливий, то на питання Деметрія(6) (за безліч зруйнованих міст його прозвали Поліоркетом), чи втратив він що-не-будь, той самий Стільпон мовив: «Моє добро - зі мною». Ось тобі мужній, несхитний чоловік! Саму перемогу ворога переміг. «Я не втратив,- одповів,- нічого». І переможець засумнівався у своїй перемозі. «Усе моє -- зі мною». Тобто справедливість, доброчесність, розсудливість. Ось що значить не вважати благом те, що можуть у нас відняти. Подивляємо деяких тварин, які без шкоди для свого тіла можуть пройти крізь полум'я. А що ж казати про людину, яка з-під руїн, із-під заліза та з-під вогню виходить цілою, непошкодженою! Бачиш, наскільки легше подолати весь народ, аніж одну людину. Ось тут Стільпон сходиться із стоїком, бо й він виносить своє благо неторкнутим крізь повергнені у прах міста. Він-бо задовольняється самим собою - таку межу кладе своєму щастю. Але не думай, що лиш ми одні виголошуємо гарні слова: у самого Епікура, хоч він і дорікає Стіль-понові, є подібна думка, якою теж не знехтуй, дарма що я вже виплатив свій нинішній борг. «Для кого,- каже він,- не видається аж надто достатнім те, чим він володіє, той почуватиметься вбогим, хоч би став повелителем усього світу». Або, якщо волієш (бо ж не слів треба триматись, а думки): «Хто не вважає себе найщасливішим, той буде нещасним, хоч би й повелівав усім світом». А щоб ти пересвідчився, що такий погляд підказаний здоровим глуздом, а значить, природою, то знайдеш його і в комічного поета:
Не чуєшся щасливцем - то й не будеш ним .
Справді, хіба має значення, на якому східці стоїш, якщо він видається тобі поганим? - А якщо,- запитаєш,- назве себе блаженним, скажімо, той, хто розбагатів нечесним шляхом, той, у кого більше господарів, ніж рабів, то я маю вірити йому на слово?» - Бери до уваги не те, що він говорить, а що відчуває, до того ж - що відчуває не впродовж одного дня, а постійно. Тому не бійся, що така дорогоцінна річ - блаженство - стане набутком негідника. Тільки мудрець задоволений своєю долею(8); глупота ж, ненастанно вередуючи, не перестає з'їдати сама себе.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Так-так. Я не відступаю від своєї думки: уникай багатьох, уникай кількох, уникай навіть одного. Не бачу такого, з ким я дозволив би тобі спілкуватися. Подумай лишень, якої ти в мене заслужив оцінки: насмілююсь тебе довірити тобі самому! Кажуть, що Кратет(1), учень того самого Стільпона, про якого я згадував у попередньому листі, побачивши юнака, який прогулювався одинцем десь на відлюдді, запитав його, що він там робить сам-один. «Бесідую,- відповів,- сам з собою». На те Кратет: «Бережись, прошу, і будь пильний: ти можеш бесідувати з поганою людиною». Звикли ж ми пильнувати пригноблених тугою або страхом, щоб вони не використали самотності собі ж на шкоду. Нерозсудливих не слід залишати наодинці з собою: саме тоді їх непокоять лихі думки; саме тоді вони снують небезпечні замисли або проти інших людей, або таки проти себе; саме тоді вони дають волю своїм нечестивим пристрастям; саме тоді душа виставляє все те, що досі приховувала чи то через острах, чи з огляду на сором; саме тоді вона сама під'юджує свою зухвалість, розпалює хіть, розворушує гнівливість. І ще одне: перевага самотності - можливість не обмовитись ні словом, не боятися свідка - ота єдина її перевага обертається проти дурня: він сам себе зраджує. Тож подумай, яку надію покладаю на тебе, радше, чого від тебе чекаю (адже надія - це примарне добро): не знаходжу нікого кращого тобі до товариства, окрім тебе самого. Пригадую, з яким піднесенням ти говорив, якої сили були сповнені твої слова. Тут же я сам себе привітав, мовивши: «Ця людина - непересічна: прагне порятунку». Так і далі говори, так живи. Хай ніщо тебе не пригноблює. Хоч і подякуєш богам за прихильність до давніх твоїх бажань, проси їх знову, та про інше: щоб ясним був твій розум, здоровим дух, а тоді - й тіло. Та й чому б тобі не благати про це частіше? Сміливіше звертайся до богів: ти ж не чуже в них випрошуєш. Але - такий вже мій звичай - хочу послати тобі з цим листом ще й даруночок. Чистою правдою є вислів, що я натрапив на нього в Атенодора(2): «Знай,- пише він,- що лиш тоді будеш вільний від будь-яких пристрастей, коли прохатимеш у богів лиш того, про що можна прохати вголос, прилюдно». А нині, глянь, до якого безглуздя доходять люди! Потай нашіптують богам щонайганебніші свої бажання. А тільки-но хтось нагострить вухо - замовкають. Богові розказують те, що приховують од людей! Гляди ж, аби ця настанова не знадобилась і для твого здоров'я: «Так живи з людьми, мовби тебе бачив бог; так говори з богом, мовби тебе чули люди».
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Розмовляв зі мною твій друг, хорошої вдачі юнак. Уже з перших слів я міг судити про його розум, про хист, та й про успіхи, яких він осягнув. Справив на мене гарне і, гадаю, правдиве враження. Говорив без підготовки - я ж перестрінув його несподівано. Поки зосереджувався на розмові, з соромливістю (а це добра ознака в юнака) ледве що міг упоратися: зайшовся рум'янцем, що виплив наче з глибини душі. Таке, думаю, траплятиметься з ним і тоді, коли, зміцнівши й позбувшись усіх своїх пороків, зможе називатися мудрецем. Бо, хоч би якої мудрості сягнув, не полишать його природні хиби тіла чи душі: що стремить у нашому єстві від самого народження, те мистецтвом можна хіба що пригладити, але не викоренити. Одних, навіть із найстійкіших, тільки-но стануть промовляти перед народом, раптово кидає в піт, мовби хтозна як натрудились чи напражилися на сонці; в інших тремтять коліна, у ще когось зуб не потрапляє на зуб, заплітається язик, дерев'яніють губи. І цього не виб'єш із себе ні наукою, ані досвідом, бо то вже сила природи, яка дає про себе знати, нагадуючи навіть найміцнішим про їхню слабість. Тоді-то, знаю, раптово червоніють вельми поважні мужі. Але найчастіше заходяться рум'янцем юнаки: у них гарячіша кров, чутливіше обличчя. А втім, узятись рум'янцем може й гартований воїн, і сивоголовий старець. Дехто стає найнебезпечнішим якраз тоді, коли почервоніє: здається, що й уся соромливість вихлюпнулась із душі разом із тим рум'янцем. Сулла(1) був особливо несамовитим, коли в лице йому вдаряла кров. Обличчя Помпея - то одна чутливість: не було випадку, щоб не червонів перед багатьма, не кажучи вже про якесь зібрання. Фабіан, пам'ятаю, почервонів, коли став перед сенатом як свідок, і той рум'янець, аж дивно було, дуже йому личив. Причиною тут не слабодухість, а новизна чи то якихось речей, чи обставин, і та новизна хай і не потрясає, та все-таки зворушує недосвідчених, та ще й схильних червоніти внаслідок певної природи свого тіла. Люди ж бувають то спокійної крові, то збудженої, рухливої, що готова будь-коли вдарити в обличчя. І тут, ще раз кажу, не зарадить ніяка мудрість: мусила б хіба самій природі повелівати, якби спроможна була викоренити геть усі пороки. Що пов'язане з народженням та будовою тіла, все те, хоч би як довго й наполегливо вдосконалювався наш дух, цупко нас триматиметься. Не уникнеш тих речей, ані зумисне їх не викличеш. Актори, що наслідують різні пристрасті, зображують страх чи сум'яття, представляють смуток, намагаються відтворити й зніяковіння - похнюплюють чоло, притишують голос, потуплюють у землю очі, одного лиш рум'янця не можуть із себе витиснути: його ні зігнати з обличчя не можемо, ані ним запалати, коли хочемо. Мудрість тут - не дорадниця, не помічниця, бо йдеться про щось цілком незалежне, що без нашої волі приходить, без неї - відходить.
Уже й на кінцівку лист напрошується. Ось тобі - корисна й помічна порада, яку варто б закарбувати у пам'яті, в душі: «Потрібно вибрати якусь одну зразкову людину й постійно її мати перед очима, щоб жити так, начеб та людина бачила наше життя, все робити саме так, начеб вона спостерігала за кожним нашим учинком». А радить це, мій Луцілію, Епікур. Приставляє до нас охоронця, наставника, й недаремно: чимало б уникнули ми похибок, якби, готові схибити, знали, що матимемо свідка того вчинку. Тож нехай наша душа має когось такого, кому б виявляла шану, чиїм велінням очищувала б найпотаємніші свої сховки. Щасливий же той, хто здатний вдосконалювати когось не тільки живим спілкуванням, присутністю, а самою думкою про себе - коли інший про нього думає! Щасливий і той, хто так уміє когось поважати, що на один лише спогад про нього наводить лад і порядок у своїй душі! Хто настільки може шанувати іншого - буде й сам у скорому часі шанований. Вибери, скажімо, Катона.
А якщо він видасться тобі надто суворим, то бери за зразок мужа лагіднішої вдачі - Лелія. Одне слово, вибирай того, хто подобався б тобі й способом свого життя, і мовою, і навіть обличчям, у якому віддзеркалюється душа. Сам же собі вказуй на нього - як на опікуна, як на приклад. Кажу-бо: потрібен хтось такий, хто мимоволі б виправляв наші звичаї - криве лиш правилом вирівнюють.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Всюди, куди не гляну, бачу докази своєї старості. Якось я побував у своїй підміській садибі і, вгледівши там близький до руїни будинок, поцікавився витратами на його відбудову. Мій управитель відповідає на те, що в цьому не його вина, що він робить усе потрібне; дворище, однак,- старе. А це ж те саме дворище, яке виросло в мене на очах. Що ж то чекає мене, коли й те каміння, при мені закладене, вивітрюється?.. Злий на управителя, хапаюся за перший-ліпший привід до гніву. «Платани ці,- кажу,- явно занедбані: на них же й листочка нема; а галуззя... яке засохле і вузлувате! Які порепані й понурі стовбури! Цього б не трапилось, коли б їх обкопував хтось, поливав».. Він же присягається моїм генієм(1), що робив усе як треба, що не занедбує у своїх обов'язках жодної дрібниці; платани, однак,- старі. А ті дерева (хай це буде між нами) я сам колись садив, сам милувався, як вони в перший лист зодягались... Потім, озирнувшись на двері, я аж скрикнув: «Гей, а це хто такий на порозі? Хто цей недогарок, що наче й справді зібрався на той світ? Звідкіля він тут? Що за радість спроваджувати сюди чужого мерця?» А він на це: «Не впізнаєш мене? Я ж Феліціо, син твого управителя Філосіта, твій улюбленець, якому ти так часто дарував забавки». Що за маячня! Мусив же він ще хлопчиною бути моїм улюбленцем! А тепер... от саме зуби випадають.
Так ось, завдяки моїй підміській садибі, зринає переді мною, куди не гляну, моя старість. Обнімімо ж її, покохаймо! Багата втіхами й вона, якщо лише знаєш, як нею користуватись. Плоди найсмачніші, коли минаються. Дитинство найжаданіше, коли покидає нас. Того, хто заприязнився з вином, найбільше вабить останній келих, який довершує сп'яніння. Свою найбільшу радість усяка насолода відтягує насамкінець. Найприємнішим є вік похилий, який ще не дуже стрімко спішить до небуття. «Певну насолоду, гадаю, знає навіть той вік, що торкнувся вже своєї останньої межі. Замість утіх принаймні втішаємося тим, що не відчуваємо в них жодної потреби. Як солодко усвідомити, що всі пристрасті, впокорені, вже позаду! «Важко, проте,- відмовиш,- мати перед очима образ смерті».- Передусім вона повинна бути перед очима як літньої людини, так і юнака: чей же не викликають нас відси за списком. До того ж ніхто не є вже настільки старим, щоб не мав права сподіватись хоча б ще на один день. А день - це крок життя. Весь наш вік складається з частин. Він містить у собі немов ряд кілець, де кожне мале кільце оточується щораз більшим. Є, отже, кільце, яке обіймає й охоплює всі інші: воно простирається від дня народження аж до останнього дня. Є таке, що замикає дитячі роки. Є й інше, що своїм обводом в'яже ціле дитинство. Потім, є кожен рік зокрема, який містить у собі всі пори; у повторному чергуванні цих пір спливає життя. Місяць оперізується вужчим колом. Найкоротший обіг робить день, але й він іде від початку до кінця -- від сходу й до заходу сонця. Тому Геракліт, якого нарекли Темним за темність його мови, сказав: «Кожен день рівний всякому іншому». Слова, які всяк розуміє по-своєму. Один вважає, що дні рівні між собою годинами, й не помиляється. Бо якщо день - це проміжок часу, що включає двадцять чотири години, то, виходить, що й дні мусять бути рівними: ніч бере собі те, що втрачає день. Інший стверджує, що один день рівний усім іншим дням на підставі подібності: нічого ж такого не буває навіть у найдовший обіг часу, чого б ти не знайшов у межах одного дня - світла й темряви. У чергуванні колових змін, що відбуваються в світі, ці проміжки світла й темряви стають численнішими, а не іншими, хоча кожен з них постійно то коротший, то довший. Тому-то кожен день слід укладати так, немовби він замикав ряд, перетинаючи і довершуючи все життя. Пакувій(2), зробивши собі із Сірії провінцію, перейняв і тамтешні звичаї: щоденно вшановував себе похоронним бенкетом, після якого відносили його до спальні під музику, оплески й оклики гультяїв: Bebiōtai, bebiōtai(3). Не було дня, щоб він не влаштовував собі, скажу так, виносу свого тіла. Так ось те, що він робив, усвідомлюючи свій пересит, робімо й ми, усвідомлюючи свою чесність, і, йдучи на сон, задоволені й веселі, повторюймо:
Вже поза мною життя. Вже відміряно суджену стежку(4) .
Якщо бог додасть до цього ще и завтрашній день(5),- приймімо його, радісні. Бо лише той по-справжньому щасливий і задоволений своєю долею, хто без тривоги виглядає завтрашню днину, хто сказав собі: «Вже поза мною життя», і щоденно встає, наче по новий зиск.
Але мушу згортати й цього листа. «Як це? - здивуєшся.- Так і прийде він до мене без жодного прибутку?» - Не лякайся: дещо приносить він із собою. Але чому «дещо»? - Багато. Бо чи буває щось цінніше, ніж слова, які я доручаю цьому листу донести тобі? «Погано жити в путах необхідності, але жити в тій необхідності немає жодної необхідності».- Запитаєш, чому немає необхідності? Бо звідусіль відкрито нам багато шляхів до свободи, коротких, легких. Завдячуйте провидінню, що ніхто не може бути затриманим при житті. Маємо змогу потоптати навіть саму необхідність.- «Але ж то,- заперечиш мені,- Епікурові слова. Послуговуєшся чужим?» - Що правдиве, те - моє. Буду й надалі наводити тобі Епікура, щоб ті, які, сліпо тримаючись слів, зважають лише на те, хто говорить, а не що говорить, знали: все, бездоганно сказане,- спільне надбання.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Знаю, тобі не позичати мужності: ще й не озброївшись рятівними настановами, що долають усякі знегоди, ти вже готовий був ставити чоло ударам долі, тим паче - опісля, коли зіткнувся з нею і відчув свої сили. А в їхній надійності можна пересвідчитись лише тоді, коли звідусіль грозитимуть незчисленні труднощі, а деколи - й у вічі зазирнуть. Так пізнається справжня мужність, що не підлягає нічиїй владі: вогнем вона випробовується. Не стане до поєдинку сповнений завзяття атлет, який не знає, що таке синці. Лише той, хто відчув на губах смак своєї крові, чиї зуби тріщали під кулаком, хто, підбитий ногою супротивника, витримав його розгонистий тягар, а впавши тілом, не впав духом, хто хоч би скільки разів був повергнутий, стільки ж разів завзятіше схоплювався на ноги,- лише той, кажу, стає до бою з великою надією на перемогу. Отож, аби продовжити наше порівняння, додам: не раз уже фортуна брала гору над тобою, але ти не піддався - вивільнювався з тих лещат і боровся ще хоробріше. Та й не диво: мужність, лиш коли на неї посягають, мужніє. І все-таки, коли вважатимеш за потрібне, запозич у мене ще один спосіб, який може стати тобі у пригоді.
Значно більше, Луцілію, є такого, що нас лякає, аніж направду гнітить: частенько не дійсність, а лиш уява є причиною наших страждань. Не вживаю тут мови стоїків - говоритиму по-простому. Марним, не вартим уваги вважаємо все те, що витискує нам із грудей зітхання та стогони. Але облишмо ті голосні, хоча - бачать боги! - правдиві слова. Одне тобі раджу: не будь нещасним передчасно: біди, що їх жахаєшся, начебто вони ось-ось мали навалитись на тебе, можливо, ніколи й не прийдуть - наразі таки напевно ще не прийшли. Дещо мучить нас більше, ніж повинно б мучити, дещо - скоріше, ніж повинно, а дещо мучить, хоча взагалі не повинно мучити. Або збільшуємо біль, або надумуємо його, або випереджуємо. Щодо першого з наведених тверджень, то тут ще не дійшли згоди, усе ще точиться суперечка, тож наразі відкладемо його. Що, скажімо, я вважатиму легким, ти назвеш його вкрай важким. Знаю таких, хто сміється під бичем, як і таких, хто плаче від поличника. Згодом побачимо, чи все те, що йменуємо стражданням, сильне своєю власною силою чи нашою слабкістю. Наразі ось що прошу: скільки б разів, оточивши тебе, не бідкались над тобою твої близькі - он, мовляв, який нещасний! - ти дослухайся не до того, що чуєш, а до того, що сам відчуваєш; терпляче розваж і себе ж запитай (хто ж бо краще від тебе знає твій стан?): «Чому вони мене оплакують? Чому тремтять, бояться навіть мого доторку, мовби та біда була ще й заразливою? Та чи то дійсно біда, чи більше розголосу про неї?» Ще раз виразно запитай самого себе: «Може, без причини мучуся і згризаю себе, вважаючи бідою те, що насправді й не біда?» - «А звідки,- запитаєш,- знати мені, чи справжні мої страждання, чи надумані?» - Ось тобі щодо цього правило: мучить нас або теперішнє, або майбутнє, або одне й друге нараз. Щодо теперішнього, то судити тут неважко: тільки б тіло твоє було вільне й здорове, тільки б душу не вражала жодна кривда. Тепер подумаймо, що таке майбутнє. Так ось: нинішній день не має з ним жодного зв'язку.- «Але ж воно таки прийде, те майбутнє».- Спочатку поміркуй, чи маєш достатні підстави вважати, що трапиться біда. Здебільшого нас мучать підозріння; піддурює нас та, що звичайно завершує війни, чутка - та, яка ще скоріше покінчує з кожним із нас зокрема. Так воно є, мій Луцілію: ми спішимо піддатися чужій думці; навіть не намагаємося з'ясувати, що, власне, наводить на нас острах, не пробуємо прогнати його з душі, навпаки,- тремтимо й пускаємось навтьоки, наче ті,(1), кого змусила поспіхом покинути табір збита сполоханою чередою курява, або ті, кого нажахала хтозна-ким пущена нісенітниця. Не знаю, чому саме надумані страхи так нас тривожать. А втім, що діється насправді, те має свої окреслені межі. Що ж напливає з невідомості, те заполонює нас домислами, живить таку вигадливу на химерні припущення, скаламучену страхом душу(1). Отож із усіх страхів найшкідливішим, найнепоправнішим є раптовий, сліпий страх: усі інші нехтують думкою, він - розумом. Але поміркуймо над нашим питанням дещо глибше. Хай та чи інша біда справді ймовірна. Та хіба це значить, що вона неминуча? Скільки-то трапляється такого, на що ми ніколи й не сподівалися! Скільки сподіваного так і не збулося! Навіть якщо вона таки прийде, та біда, то що ж то за дивна приємність - смакувати її наперед? Не пізно буде плакати й тоді, коли вона застукає до дверей. А тим часом - сподівайся на краще.(1) Що виграєш? - Час! Чимало може трапитись такого, що стане між тобою і вже цілком близькою небезпекою: вона то затримується, то минає, то звалюється на голову комусь іншому. Іноді пожежа давала вихід для втечі; будинок, розсипаючись у звалище, обережно покладав когось обіч; меч, що вже торкався шиї, знову було вкладено до піхов, а засуджений на смерть переживав свого ката. Та й сама лиха доля не може похвалитися постійністю. Біда, кажу, може прийти, а може й не прийти; а поки її нема, розраховуй на краще. Деколи, хоч не видно жодних ознак, які вістували б лихо, ми їх самі вигадуємо: то якесь двозначне слово тлумачимо в несприятливий для нас спосіб, то перебільшуємо чиюсь образу - думаємо не про те, наскільки хтось розгніваний тією образою, а про те, скільки його гнів може заподіяти нам зла. Одне слово, якщо боятись усього, що може статися, то наше життя втрачає свій сенс, а нещастя - свої межі. Ось тут хай стане тобі в пригоді розсудливість;, тут, зібравши всю силу духу, відкинь навіть очевидний страх, а не зможеш, то вибий пороком порок: надією вгамуй страх. І хоч би якою була певність, що біди, яких боїмося, таки прийдуть, ще певнішим є те, що всі наші страхи можуть розвіятись, а сподівання - одурити нас. Отож клади на вагу і страхи, й сподівання; коли не бачитимеш ясно, що переважає,- вирішуй на свою користь: вір у те, що миліше тобі»«,Якщо страх набере більше голосів, ти все-таки схиляйся до сподіванки, а тривоги - відкинь. Подумай, як багато людей, хоч і не знають ніякої біди, хоч не грозить вона їм ні завтра, ні післязавтра, мучаться, не знаходять собі місця! І справді, варто лише підштовхнути когось, уже він не зупиниться, не гляне тверезо на свій страх. Ніхто не скаже: «Стривай! Таж цю чутку міг понести якийсь пустомолот! Сам же й придумав або повірив подібному до себе!» Мов листя за вітром, так ми пориваємося за чутками, лякаємося чогось сумнівного, мовби то було щось очевидне, і настільки втрачаємо відчуття міри, що й тінь підозри обертається для нас жахом.
А зрештою мені соромно вести з тобою таку бесіду й частувати тебе подібними ліками. Хтось там потішає себе: «Може, цього й не трапиться». А ти кажи так: «А що, коли трапиться? Побачимо, хто візьме гору. Можливо, це піде мені на користь, і ця смерть прославить моє життя». Цикута(2) звеличила Сократа. Вибий із правиці Катона меч, яким він виборов для себе свободу,-- і ти віднімеш у нього найкращу частку його слави. Щось надто довго я тебе вмовляю, хоч ти потребуєш не вмовляння, а лиш нагадування. Стежка, якою тебе проваджу, не розбігається з тією, що її призначила тобі сама природа: ти народжений для того, аби здійснювати настанови, про які мовиться. От і примножуй, поліпшуй своє природне багатство.
Щоб закінчити листа, прикладу свою печатку - доручу передати тобі ще якийсь небуденний вислів. «Глупота ще й тим нещасна, що постійно починає жити». Добре подумай, найкращий з-поміж людей Луцілію, що означають ті слова, і зрозумієш, наскільки нікчемною є легковажність тих, хто щодня закладає підвалини нового життя, хто й на порозі смерті снує якісь задуми. Глянь на кожного зокрема - побачиш старців, які, відклавши геть усе, готуються до державних посад, до подорожей, до торгових справ. А що буває ганебнішим, аніж старець, який починає жити?.. Я не додав би імені того, хто сказав ті слова, якби вони не були дещо рідше вживані, ніж інші, загальновідомі висловлювання Епікура, що їх і хвалити люблю, і присвоювати собі дозволяю.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Погоджуюся: вже від природи нам притаманна любов до свого тіла; весь час охороняємо його - теж погоджуюся. Не заперечую, що його треба плекати, але щоб служити йому - те заперечу. Для багатьох стане слугою той, хто слугуватиме своєму тілу, хто буде надто трястися над ним і все підпорядковуватиме лише йому. Ми ж повинні поводитись не так, начебто жили заради тіла, а так, начеб не могли жити без нього. Надмірна любов до тіла непокоїть нас різними страхами, пригнічує турботами, наражає на приниження. Хто надто дорожить своїм тілом, той дешево цінить чесність. Дбаймо про тіло якнайпильніше, але, коли того вимагатиме чи то розум, чи гідність, чи обов'язок, то не завагаймося кинути його у вогонь.
А тим часом, наскільки це можливо, уникаймо не лише небезпек, але й найменших невигод, подавшись у затишок, не забуваймо думати над тим, у який спосіб можна розвіяти наші страхи. А вони, якщо не помиляюсь, бувають троякі: боїмося вбогості, боїмося хвороб, боїмося насильства з боку тих, у кого більша влада. Та з усього названого ніщо нас так не вражає, як чужа могутність, що висне над нами, мов та скеля. Вона звалюється на нас із великим гуркотом та заколотом. Зате природні лиха, про які я згадав,- убогість і хвороба - наближаються тихою ходою і не наганяють страху нам у душу ні крізь наші вуха, ані крізь очі. У третього лиха - пишний супровід. Воно виступає у брязкоті заліза, в полум'ї смолоскипів, у дзвоні ланцюгів, у гарчанні готових кинутись на людські нутрощі хижаків. То хіба не спливуть тут на думку і в'язниці, й хрести, й диби, й гаки, й паля, що, пройнявши людину, вістрям виходить їй через рот, і скеровані врізнобіч, аби розірвати людське тіло, колісниці, й намочена в смолі, зшита з палахтливої тканини туніка,- одне слово, всі можливі винаходи жорстокості(1). То чи варто дивуватися, що найбільший жах охоплює людину саме перед тією багатоликою, оснащеною такими грізними засобами напастю? Як ото кат, що більше виставить нелюдських знарядь, то більшого осягає,- бо ж навіть самий їх вигляд ламає того, хто б міг витерпіти спричинені ними муки,- так і з усіх загроз найуспішніше пригнічує і поневолює нашу душу саме та, котрій є що показати. Нітрохи не менші й інші біди - кажу про голод і спрагу, про нагноювання у грудях і гарячку, що випалює самі нутрощі,- але вони приховані, не мають чим погрожувати, їм нічого виставляти напоказ. Що ж до згаданої напасті, то тут, як у великій війні: все вирішує сам вигляд та широта приготування.
Тож намагаймось утриматися від будь-якої неприязні. Інколи потрібно остерігатися простолюду; іноді,- якщо державний лад віддає майже всю владу в руки сенату,- найвпливовіших у ньому людей; а часом - кожного з тих, хто покликаний здійснювати владу над самим же народом. Усіх їх зробити своїми друзями - справа нелегка; достатньо, щоб вони не були тобі ворогами. Тому-то мудрець ніколи не викликатиме гніву можновладців, навіть уникатиме його, як мореплавець - негоди. Прямуючи до Сіцілії(2), ти переплив протоку. Необачний керманич, злегковаживши погрозами південного вітру (а це ж він, той вітер, збурює Сіцілійське море(3), запінює його вирами), завертає не до лівого берега, а пливе вздовж того, де піниться
крутежами Харібда. Але котрий обережний, той розпитає досвідчених, що знають місця, де там яка течія, яку погоду віщують хмари, і тримається оподаль від тих горезвісних своїми водокрутами берегів. Те саме робить мудрець: уникає небезпечних можновладців, але передусім дбає про те, щоб уникати їх непомітно. Безпека, власне, в якійсь мірі й полягає в тому, що шукати її треба не навпрямець, не відкрито: тікати від чогось - значить його засуджувати. То як же нам забезпечитись од простолюду? І Насамперед - не жадаймо того, чого й люд жадає: суперництво не веде до злагоди. Потім - не володіймо нічим таким, що заздрісник міг би вирвати у нас з великою для себе користю. Хай на твоєму тілі буде якомога менше здобичі для напасника. Ніхто- принаймі мало хто,- не проливає людську кров заради самої крові. Довкіл набагато більше зависників, аніж ненависників. Голяка і розбійник не чіпає. Вбогому затишно навіть на небезпечній дорозі(4). Врешті, за давньою настановою, треба уникати трьох речей: ненависті, заздрості, зневаги. Як цього домогтися? Одна лише мудрість покаже стежку. Тут нелегко дотримати міри: слід остерігатися, щоб, тікаючи від заздрості, не здобутися на зневагу; а не бажаючи взяти когось під ноги,- не видатися таким, що й народжений для того, аби його топтали. У багатьох не бракувало причин для страхів через те, що вони самі могли бути острахом для інших. Тримаймось, отже, осторонь: зневага й заздрість - однаково шкідливі. Значить, філософія має бути нашим сховком. Не кажу вже для добрих, але й для тих людей, котрі ще не пройнялися злом, вона - мов знак святості. Красномовність у суспільних справах, як і будь-яка інша, покликана збуджувати пристрасті люду, має своїх ворогів. Філософія, навпаки, лагідна, віддана своїй справі, тому й не може викликати зневагу, її шанують люди різних занять, навіть найгірші з них. Зіпсуття ніколи не набере аж такої сили, ніколи так не озброїться у змові проти всіх чеснот, щоб ім'я філософії перестало бути шанованим і священним. А втім, самою філософією треба займатися спокійно і скромно.- «Як це так? - запитаєш.- На твою думку, скромно віддавався філософії Катон, що самою своєю промовою у сенаті приборкав громадянську війну? Катон, який сам-один кинувся між війська двох розлютованих вождів(5), Катон, який став водночас і проти Помпея, і проти Цезаря, хоч усі інші римляни нападали то на одного з них, то на другого?» - Можна б іще посперечатися, чи варто було мудрецеві втручатися тоді у суспільні справи.- «Чого домагаєшся, Марку Катоне? Таж не про свободу йдеться: її давно вже не стало. Питання лиш у тому, кого матиме своїм повелителем Рим - Помпея чи Цезаря. А що тобі до тієї суперечки? Ні одна, ні друга сторона не є твоєю: мова лише про вибір повелителя. То яка тобі різниця, хто візьме гору? Може перемогти кращий, але хто б із тих двох не переміг, той таки напевно не буде зразком чесноти».-/Я торкнувся лиш тієї ролі, яку Катон відіграв уже наостанку. Але й попередні роки були не з тих, які давали б можливість мудрецеві займатися справами республіки, що стала здобиччю грабіжників. На що ж інше, окрім вигуків та гнівних слів, міг спромогтися Катон, коли люд, ухопивши його, тягнув, обпльованого, геть за межі форуму, чи коли прямо таки з сенату його вели до в'язниці(8)?.. Потім ми ще повернемося до того, чи мудрецеві слід займатися державними справами. А тим часом відсилаю тебе до стоїків, які, відсторонені від суспільних справ, усе ж нічим не ображали тих, хто при владі, а лиш відійшли, аби вдосконалювати своє життя і створювати правові засади для людського роду. Мудрець не порушуватиме усталених звичаїв, не привертатиме загальної уваги небувалим способом життя.- «То що? Варто триматись тієї засади - і буду в безпеці?» - Не можу тобі обіцяти цього у більшій мірі, аніж поміркованій людині обіцяю здоров'я. Трапляється, що й у затоці тоне корабель,- що вже казати про відкрите море! Наскільки ймовірніші небезпеки для того, хто постійно в дії, у напрузі, якщо й дозвілля не захищає від пригод? Гинуть іноді й невинні (хто перечитиме?), але винні - таки частіше. Мистецтвом бою володів той, кого й крізь панцир досягло вістря. Взагалі ж, розумний бере до уваги задум, а не наслідок. Початок залежить від нас; щодо завершення вирішує фортуна, але над собою я не визнаю її суду.- «Все ж вона чимало може нашкодити, чималою бідою вдарити!» - Розбійник, порішивши мене, буде моїм убивцею, а не суддею. Ти вже сягаєш рукою по щоденний прибуток. Нині платитиму тобі золотом. А що мова зайшла про золото, то ось тобі порада, як домогтися того, щоб і користуватись, і володіти ним ти міг любіше. «Той найбільше втішається багатством, хто найменше відчуває в ньому потребу». Поцікавишся, чиї то слова? Я вже звик (знай мою щирість) хвалити чуже: це слова Епікура, або Метродора, або ще когось із тієї майстерні. Та хіба так важливо, хто сказав? Усім сказав. Хто відчуває потребу в багатстві, той боїться за нього. Хто тремтить над своїм майном, той не може втішатися ним, а хто прагне ще й додавати що-небудь до нього, той, пам'ятаючи про відсотки, забуває з нього користати: отримує рахунки, вичовгує торгову площу, гортає календар - із господаря стає управителем.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Був у наших предків, ще й нині не занедбаний, звичай починати листа словами: «Якщо ти здоровий, то добре; я - здоровий». Ми ж із повним правом могли б казати: «Якщо ти присвячуєшся філософії, то добре». В ній-бо - справжнє здоров'я; без неї - хвора душа. Та навіть тіло, хоч як його зміцни, то це - міць божевільного або нестямного. Тому дбай передусім про те перше, справжнє здоров'я, а потім - це вже недорого коштуватиме - повертайся до другого, якщо дійсно хочеш бути здоровим. Безглузде, мій Луцілію, те заняття, та й не личить воно освіченій людині - плекання м'язів рук, укріплення шиї, зміцнення боків. Хоч як відгодовуй себе, хоч як обростай м'язами, однак ніколи ні вагою, ані силами не дорівняєш добірному бикові. А ще зваж на те, що надмірна вага тіла пригнічує дух, позбавляє його рухливості. Тому, як тільки можеш, обмежуй своє тіло, вивільнюючи місце для духу. Скільки-то клопотів у тих, хто завзято плекає своє тіло! Передусім виснажливі вправи, від яких наші душевні сили наче вичерпуються,- ми неспроможні зосередитись на тонших заняттях. Крім того, великий надмір поживи притуплює розум. Подумай, врешті, про тих найнижчої проби рабів, про тих горе-наставників, які проводять час між олією та вином(1), людей, які задоволені днем лише тоді, коли добре спітніли, коли замість того, що стекло з них потом, вони влили у своє порожнє нутро черговий, ще місткіший кухоль напою. Але ж пити і спливати потом - заняття хворих на живіт!
А тим часом є легкі й короткочасні вправи, які одразу ж роблять тіло пружним, а крім того,- на це слід особливо зважити - заощаджують час. Можна, скажімо, бігати, рухати руками з якимсь тягарем, стрибати, чи то піднімаючи тіло вгору, чи посилаючи його вперед, можна й підстрибувати, так би мовити, на зразок саліїв(2), або, кажучи по-простому, валіїв(3). От і вибирай будь-яку з цих вправ, яка з часом стане для тебе легкою і звичною. Але, що б ти не робив, якнайскоріше повертайся від тіла до душі. її вправляй і днями, й ночами. Не треба великих затрат, щоб її живити. А ще, коли вправляєш душу, на заваді не стане ні холод, ні спека, ні сама старість. Дбай же про те своє майно, що з віком стає не гіршим, а кращим. Не велю тобі, одначе, повсякчас хилитися над книжкою чи табличками: душі теж потрібно дати якусь перерву. Але не з тим, щоб вона розслабилась, а лише перепочила. Прогулянка на лектиці, до речі, й тіло тобі розрухає, і заняттям не перешкодить: можеш читати, можеш диктувати, можеш розмовляти, слухати. Та й піша прогулянка не заважає тобі віддатись будь-якому з тих занять.
Не раджу тобі нехтувати напруженням голосу. Липі не піднімай його, а потім не понижуй ступенями й визначеними ладами. А може, хочеш оволодіти ще й мистецтвом прогулянки? Тоді довірся тим, кого голод спонукав до чудернацьких наук: один із них розмірюватиме твій крок, інший приглядатиметься, як під час їжі рухаються твої щелепи, одне слово, настільки просунуться ті наставники, наскільки потуратимеш їхньому зухвальству своєю терпеливістю та легковір'ям.- «То що? Виходить,' починати треба з крику, з найбільшого напруження голосу?» - У стан збудження входимо поступово, і це настільки природно, що й при сварці спочатку перекидаються словами, а тоді вже починають галасувати. Ніхто ж бо, тільки-но розкривши рота, не закликає у свідки римський народ. Тож висловлюй своє обурення відповідно до душевного пориву: то бурхливіше, то погідніше, наскільки тебе спонукає сила твого голосу. Коли ж переходитимеш до природного його звучання, то хай влягається він помірно й скромно, а не падає раптово, обриваючись. Хай прямує, так би мовити, Серединною стежкою, а не розгулює по-простацькому, за звичаєм неуків. Одне слово, докладай зусиль не для того, щоб удосконалювати голос, а щоб голосом удосконалювати слухачів.
Так я звільнив тебе від чималого тягаря. До того добродійства матимеш іще й грецький даруночок. Ось тобі чудова настанова: «Життя нерозумних людей безпросвітне і сповнене страху, бо все воно поривається у майбутнє».- Хочеш знати, чиї то слова? Того самого, кому належать попередні. Ну, а про яких нерозумних, гадаєш, іде мова? Про Бабу? Про Ісіона(4)?.. Помиляєшся: про нас же йдеться - про тих, кого сліпа жадоба стрімголов жене навздогін за шкідливими, бо вочевидь нездатні наситити нас, речами про тих, хто давно б уже вдовольнився, якби взагалі був спроможний вдовольнитися чимось, про тих, хто й гадки не має, як приємно нічого не прагнути, хто й не підозрює, яка то розкіш,- будучи повністю задоволеним достатнім для прожитку, ні в чому не залежати від фортуни. Тож хоча б іноді подумай, мій Луцілію, як багато ти вже осягнув. А коли побачиш, скільки людей тебе випереджує, то озирнись, аби глянути й на тих, хто за тобою(5). І, якщо хочеш бути вдячний богам і своєму життю, зваж на те, яку велику юрбу ти залишив позаду. А що тобі інші? Ти ж себе самого випередив! Поклади межу, поза яку, навіть коли б міг, не захочеш ступити. Ось тоді й розпрощаєшся з усіма тими підступними насолодами, яких краще сподіватись, ніж їх осягнути. Бо й справді, коли б у них було щось тривке, то ними хоч інколи можна б насититись, але вони, скільки з них не черпай, лише розпалюють спрагу. Тож геть усі ті пишні приготування! Та й пощо маю жадати від фортуни, щоб дала те, що готує мені непевний жереб у майбутньому, якщо можу зажадати від себе самого - не мати взагалі ніяких жадань? І чого тут жадати?.. Чи візьмусь до нагромадження, забувши про марноту людського життя?.. Та ось же він, останній день! Ну, хай не останній - поряд з останнім.
Бувай здоров!
Сенека вітає свого Луцілія!
Знаю, Луцілію, ти не сумніваєшся в тому, що ніхто не може жити блаженно, ба, принаймні стерпно, коли не оволодіватиме мудрістю, як і в тому, що довершена мудрість забезпечує блаженне життя, а її початки - стерпне. Але й те, що не викликає в тебе сумнівів, потрібно зміцнювати щоденними роздумами, глибше вкарбовувати в душу. Важче дотримуватися гарних намірів, аніж просто ставити їх перед собою. У наполегливих, постійних заняттях мусимо гартувати свій дух, поки добра воля не стане, врешті, доброзвичайністю. Втім, ти вже не
потребуєш моїх довгих повчань та доказів. Я ж бачу, як багато ти осягнув. Знаю, звідки походить те, що пишеш: воно не надумане, не прикрашене. А попри те скажу відверто, що думаю: я покладаю надію на тебе, але ще не впевнений у тобі. Хотів би, щоб і ти чинив так само: чи маєш підстави ось так нашвидку, без вагань повірити собі? Глибоко зазирни сам у себе, приглянься з усіх боків, добре з'ясуй кожну подробицю, але передусім те, в чому ти домігся успіхів: у філософії чи в самому житті. Бо ж філософія - не таке собі, для людної площі вигадане штукарство; не у словах - у ділі її вияв. Та й не з тим до неї звертаються, аби мило провести день, аби не нудьгувалось на дозвіллі. Ні! Філософія ліпить, вивершує нашу душу, впорядковує життя, керує нашими діями, вказує, чим треба займатися, що - відкинути; сидить за кермом і дбає, щоб не пливли наосліп ті, хто шукає дороги серед непевних хвиль. Занедбавши її, ніхто б не міг жити без ляку, без турбот. Нема ж години, з якою б не траплялося безліч такого, що вимагає поради. А хіба не філософія - перша порадниця? Дехто скаже: «Що мені з тієї філософії, коли існує приречення(1)? Яка з неї користь, коли всім керує божество? Чим вона допоможе, коли повеліває випадок? Адже призначеного не зміниш, а на невизначене й засобу нема. Отож, або заздалегідь передбачивши мої наміри, божество вирішило за мене, що маю робити, або випадковість просто посміється з мого наміру».- Хай якесь одне з цих міркувань буде справедливим, хай навіть усі,- філософії, Луцілію, не можемо занедбувати. Чи то приречення в'яже нас своїм невблаганним законом, чи все довкіл установлено на розсуд божества, а чи випадок безладно обертає людськими справами,- нашим захистом повинна бути філософія. Вона закликатиме, щоб ми корились божеству, щоб ставили чоло фортуні; вона навчить тебе йти за божеством, перетерпіти будь-який випадок. Але тут не пора міркувати над тим, на що може спромогтись людина, коли при владі стає провидіння, чи коли ряд приречень тягне її, опутавши ланцюгом, або ж коли гору бере щось раптове, несподіване,- ще раз повертаючись до сказаного, прошу й закликаю тебе: не дозволь, щоб ослабнув, охолов твій душевний порив! Підтримай його, доклади зусиль, щоб той порив став звичним станом твоєї душі!
Але, наскільки знаю тебе, ти вже від початку озираєш цей лист, аби побачити, з яким дарунком він прийшов до тебе. Пошукай - знайдеш. Тим разом теж не подивую тебе щедрістю: все ще з чужого черпаю. Але чому з чужого? Все, що гарно сказане, з чиїх уст не пішло б воно,- також моє. От хоча б такі Епікурові слова: «Якщо житимеш, пристосовуючись до природи, то ніколи не будеш убогим, а якщо до людської думки, то ніколи не будеш багатим». Адже природа потребує незначного, людська думка - незмірного. Хай ти посядеш усе те, чим володіло безліч вельмож, хай фортуна вивершить твоє майно далеко за досяжну для приватної людини межу, хай осипле тебе золотом, зодягне у пурпур, хай осягнеш з її сприянням такої заможності й пишноти, що геть усю землю встелиш мармуром і не лише володітимеш таким багатством, а й топтатимеш його; хай на додачу придбаєш іще статуї, картини й усе інше, що кожне мистецтво прагне витворити для чужої розкоші,- все це лише навчить тебе жадати ще чогось більшого. Природні бажання мають свої межі; котрі ж од хибної думки, ті не мають на чому зупинитися: хибне не має межі. Хто йде дорогою, той до чогось таки дійде; блуд - нескінченний. Тому облиш марноту. А коли хочеш знати, чи твоє бажання природне, чи сліпе, то поміркуй, чи може воно на чомусь зупинитися. Якщо, чимало дороги пройшовши, побачиш, що до мети ще й оком не сягнути, то знай: твоє бажання - неприродне.
Бувай здоров!