Доктор Дюнан займався пошуками препаратів, так званих психотропних депресорів, які у вигляді газу чи пилу вражають мораль і волю живої сили противника. Що ж ми врешті довідалися? Пообіцявши дотримувати таємниці, ми дізналися, що доктор Дюнан уже більше чотирьох років працював над синтезом такого депресора. Виходячи з певної хімічної сполуки, він отримав багато похідних. Одна з них впливала на мозок саме так, як потрібно. Але лише у величезних дозах. Її треба було їсти ложками, щоб з’явилися характерні симптоми: спочатку фаза збудження й агресивності, згодом — депресія з переходом до гострої манії самогубства. В подібних обставинах на потрібний шлях часто виводить випадок. До вихідної сполуки додають різні хімічні групи й вивчають фармакологічну дію похідних. Це може тривати роками, але сполуку з потрібними властивостями можна отримати й відразу. Перша можливість, звичайно, більш вірогідна.
Доктор Дюнан через сильну короткозорість постійно носив окуляри, отож протягом останніх років не раз був клієнтом Прока. Не мігши й кроку ступити без окулярів, мав їх аж три пари. Одною користувався, другу, запасну, носив з собою, а третю тримав дома. Таким обачним він став відтоді, як одного разу розбив окуляри в лабораторії й мусив припинити роботу. Власне, недавно, три тижні тому, з ним трапилося те саме. В інституті Дюнан працював у цілковитій ізоляції. Входячи до лабораторії, він переодягався з голови до п’ят — мав там навіть спеціальне взуття й білизну, а всі свої особисті речі на час занять залишав у вбиральні, відділеній від місця роботи компресійною камерою. Працював у прозорому пластиковому шоломі, куди по спеціальному гнучкому шлангу подавалося повітря. Ні його тіло, ні окуляри не стикалися з речовинами, які він досліджував. Щоб уникнути клопотів, які вже раз мав, Дюнан тепер перед роботою клав запасні окуляри на досить високу полицю з реактивами. Сягнувши за чимось рукою, він зачепив окуляри, й вони впали. Одне скло тріснуло, крім того, він пошкодив і оправу, наступивши на неї. Отож Дюнан заніс окуляри Прокові. Прийшовши по них через два дні, він не впізнав оптика. Змарнілий, той виглядав наче після тяжкої хвороби. Дюнанові сказав, що, мабуть, чимось отруївся, бо вночі почував себе жахливо і мав дивний приступ — ще й зараз хочеться плакати не знати чому! — закінчив він розповідь. Дюнан не надав цим словам особливого значення. Але ремонтом був невдоволений — одне вушко окулярів тиснуло, нове скельце було слабо закріплене нейлоновою прокладкою і за кілька днів випало й розбилося об викладену плиткою підлогу лабораторії. Доктор знову заніс окуляри до оптика. Коли прийшов по них наступного дня, Прок скидався на Лазаря — протягом доби він наче постарів на цілі роки. Дюнан знехотя почав розпитувати подробиці нового “приступу”. Опис нагадував гостру депресію внаслідок хімічно викликаного психозу, надзвичайно схожу з симптомами, які давав препарат X, над яким Дюнан працював віддавна. Але таку сильну реакцію викликала десятиграмова доза порошку — то який же зв’язок був між цим фактом і відданими в ремонт окулярами? Він двічі заносив оптикові запасні окуляри, які звичайно лежали на полиці над бунзенівським пальником. Таж Дюнан припустив, що субстанція X, випаровуючись, могла осідати в мікроскопічних кількостях на запасних окулярах. Він вирішив перевірити. Хімічний аналіз справді виявив на скельцях і металевих шарнірах окулярів сліди сполуки X. Але кількість її” вимірювалася тисячними частинами міліграма. Серед хіміків відома анекдотична історія відкриття ЛСД. Хімік, який працював з цією субстанцією, навіть не підозрював, як, зрештою, ніхто в той час, її галюциногенної дії. Повернувшись додому, він зазнав типового “злету” з видивами й психотичним настроєм, хоча, виходячи з лабораторії, як завжди, старанно помив руки. Але під його нігтями залишилася мізерна кількість ЛСД, і коли він готував собі вечерю, цього вистачило, щоб викликати отруєння.
Доктор Дюнан замислився над тим, що, власне, робить оптик, вставляючи в оправу нові скельця й вирівнюючи дужки? Аби вирівняти пластмасу, він швидко проводить дужкою над газовим пальником. А може, сполука X від нагрівання посилює свою дію в мільйон разів? Дюнан нагрівав проби препарата всіма можливими способами: пальником, спиртівкою, полум’ям свічки, але це не дало якихось результатів. Отож він вирішив поставити так званий перехресний експеримент. Навмисно зігнув дужку окулярів, тоді вкрив її розчином препарату X, таким розведеним, що після висихання на оправі лишилася геть мізерна його кількість, близько однієї мільйонної грама. І втретє поніс окуляри оптикові. Коли прийшов по них, в майстерні була поліція. Оце й уся моя історія, любий пане. Історія без розв’язки, а отже, й без закінчення. Доктор Дюнан припускав, що якийсь чинник в оптичній майстерні викликав зміну препарату X. Відбулась каталітична реакція, яка посилювала його дію чи не в мільйон раз. Але з’ясувати це не вдалося. Ми вмили руки, бо підстави провадити слідство далі зникли, а винних випадало шукати не серед людей, а серед атомів. Злочину не було, бо кількість сполуки X, якою Дюнан покрив окуляри, не може вбити й мухи. Наскільки я знаю, Дюнан чи хтось за його дорученням придбав у пані Прок всю лабораторію й по черзі випробував дію всіх реактивів на препарат X, але намарно.
Пані Прок померла того ж року перед Різдвом. Від своїх людей я чув, щоправда, лише в розмовах, що після її смерті Дюнан на якийсь час перебрався до колишньої майстерні і брав звідти проби всіх речовин, аж до фанери перегородки, пилу шліфувального каменя, фарби зі стін, пилюки з підлоги, чи не всю зиму, але так нічого й не дізнався. Все це я розповідаю, якщо пригадуєте, на прохання інспектора Піньйо. Мені здається, що ваша справа також із цієї парафії. Таке вже діється на нашім світі, відколи його науково вдосконалили. Це все.
На вулицях була страшна тиснява, і ми поверталися до Гаржа цілу годину, майже не розмовляючи. Божевілля, якого зазнав Прок, мало знайомі риси. Бракувало лише фази галюцинацій, але хто знає, що бачив той бідолашний? Дивна річ — до інших жертв я ставився як до елементів головоломки, а Прока було жаль — через Дюнана. Ясно, що йому було замало мишей. Їх не доведеш до самогубства. Потрібно було людини. Не ризикував нічим: побачивши на порозі поліцейського, затулився Францією. І це я міг зрозуміти. Але від слів “Як ви себе почуваєте сьогодні, любий мій Дьюдонне?”, мене чорти брали. Якщо японець з Рима був злочинцем, то ким був Дюнан? Прізвище, мабуть, змінили. Я замислився над тим, чому інспектор Піньйо ознайомив мене з цією історією, не з симпатії ж! Що за цим крилося? Закінчення теж могло бути вигаданим. Якщо так, це могло бути спробою під невинним приводом передати Пентагонові інформацію про нову хімічну зброю. Подумавши над цим припущенням, я визнав його досить імовірним. Це був козир, показаний так спритно, що в разі необхідності все вдалося б заперечити — адже я чув, що не знайшли НІЧОГО, і не мав певності, що це неправда. Коли б я був звичайним приватним детективом, цього запису я не почув би, але астронавт, навіть резервний, асоціювався з НАСА, а НАСА — з Пентагоном. Якщо це вирішили на високому рівні, Піньйо був лише виконавцем, і до ситуації, в якій опинився Барт, їм було байдуже. А його становище було набагато двозначнішим від мого. Він безперечно відчув подих великої політики в цьому акті несподіваної “допомоги”, але не хотів говорити про це зі мною, — тим більше, що й для нього це було несподіванкою. Що його не попередили — я був певен, бо трохи знаю правила гри на такому рівні. Не могли ж його відкликати набік і сказати: “Ми покажемо здаля цьому “амі” певну важливу карту, а він передасть це далі”. Просто так не роблять. Втаємничити лише мене вони теж не могли — бо знали, що Барт пообіцяв мені допомогу свого колективу. Не могли ні обминути його, ні втаємничити в суть справи, тож вибрали найкращий варіант: він попросту почув те, що і я, і сам мусив сушити голову над питанням: “А що ж далі?” Можливо, він уже й шкодував, що так поспішно пішов мені назустріч. Далі я подумав про наслідки цієї історії для слідства. Вони були не найкращі. З італійської серії ми виділили як причини, що зумовлюють випадок, сірчані ванни, вік близько п’ятдесяти, огрядність, самотність, сонце і алергію, а тут був чоловік за шістдесятку, худорлявий, алергії не мав, жив з матір’ю, не купався в сірководні, уникав сонця й не виходив з дому. Більшої різниці й не придумаєш! В напливі великодушності я сказав Бартові, що почуту новину нам слід обдумати кожному окремо, щоб не впливати один на одного, а висновки ми зіставимо ввечері. Він радо погодився. О третій я пішов до саду, де за альтанкою на мене чекав Петрусь. Це була наша таємниця. Він показав мені матеріали для ракети. Першим ступенем мала бути балія. Діти надзвичайно вразливі, тому я не казав, що балія не годиться для стартового двигуна, а намалював йому на піску складові “Сатурна-V” і “IX”. О п’ятій, як ми й домовилися з Бартом, я пішов до бібліотеки. Він мене спантеличив. Почав з того, що коли над препаратом X працювали у Франції, то, мабуть, так було і в інших країнах. Такі роботи, звичайно, ведуться одночасно. Отже, й Італія… Можливо, на справу треба глянути під іншим кутом. Речовина могла з’явитися не обов’язково в державних лабораторіях, а, приміром, у якійсь приватній фірмі. Її міг створити хімік, що має контакти з екстремістами, або, що більш імовірно, певну її кількість просто вкрали. Люди, які заволоділи нею, самі не знають, як її використати з максимальним ефектом. Що ж вони роблять? Експериментують… Але чому їх жертвами стають іноземці певного віку, ревматики і так далі?
І мав на це готову відповідь:
— Поставте себе на місце керівника такої групи. Ви чули про надзвичайну дію цього препарату, але невідомо, яку саме. Моральних перепон не існує — отже, потрібно випробувати це на людях, але на яких? Не на своїх же! І що ж? На будь-кому? Будь-хто є італійцем у колі родини. Перші ж симптоми викликають зміну поведінки, отже, італієць, використаний для дослідів, відразу опиниться у лікаря чи в клініці. Натомість людина самотня може витворяти казна-що, доки навколишні люди не зауважать, зокрема в готелі, де найбільше шанують дивацтва гостей. Чим солідніший готель, тим сильніша ізоляція. У третьорядному пансіонаті господиня пхає носа до кожного порушення порядку, зате в “Хілтоні” можна ходити на голові, не привертаючи нічиєї уваги. Персонал і адміністрація і оком не змигнуть, хіба що аж тоді, коли станеться кримінальне порушення. Іншомовність — додатковий чинник ізоляції. Правда?
— А вік? Алергія, ревматизм, сірка?
— Результат експерименту тим кращий, чим більша різниця в поведінці людей до і після застосування препарата. Молодь непосидюща, сьогодні він у Неаполі, завтра — на Сіцілії, а от літній чоловік, зокрема пацієнт, — об’єкт просто ідеальний. Він рухається, мов за графіком, — від лікаря — до бальнеологічного закладу, з солярію — в готель, отже, вплив отруєння виявиться мов на долоні…
— А стать?
— Це теж не випадковість. Чому лише чоловіки? А, може, тому, що цим засобом збираються вражати лише чоловіків? Це видається мені мало не ключем, бо вказувало б, par excellence, на політичне тло справи. Якщо їм ідеться про відомих політиків — а отже, чоловіків — як ви гадаєте?
— В цьому щось є… - визнав я здивовано. — Ви вважаєте, що, маючи своїх людей у готелях, вони вибрали для себе певну категорію людей, які, цілком можливо, й за своїм віком відповідають політикам, що їх хочуть усунути в один день — готуючи державний переворот. Ви це мали на увазі?
— Я волів би не перебільшувати! Краще не звужувати аж настільки коло спостережень… Що ж, п’ятнадцять чи двадцять років тому це припущення я відкинув би як безглузду сенсацію з роману, але тепер — ви розумієте…
Я розумів і зітхнув, бо перспектива відновлення слідства мені не посміхалася. Якусь мить зважував усі “за” і “проти”.
— Мушу признатися, ви мене вбили… але лишається ще багато нез’ясованого. Чого алергіки? При чому тут облисіння? Та й час — травень — червень… Чи ви й це можете пояснити?
— Ні. Принаймні не тепер. Мені здається, що на все це треба глянути з іншого боку: класифікувати кандидатів у жертви, але не “експериментальні”, а ті — справжні. Придивитися до італійської політичної еліти. Коли б виявилося, що в кількох суттєвих випадках ідеться про алергіків…
— Он як! Розумію. Ну що ж, одним словом, ви знову посилаєте мене до Рима. Боюся, що доведеться їхати, це може бути справді гарячий слід…
- Їхати? Але ж не зараз…
— Завтра, найпізніше — післязавтра, адже такого не скажеш по телефону…
На цьому ми розійшлися. Думаючи у своїй мансарді над концепцією Барта, я визнав її блискучою. Одним махом він висунув імовірну гіпотезу й викрутився з пастки, оскільки справа природним чином поверталася до Італії, оминаючи тим самим питання про французьку історію чинника X. Чи відкрив його Дюнан у лабораторії на рю Амелі чи не відкрив — вже не мало значення. Чим довше я над цим думав, тим більше переконувався, що Бартів постріл міг влучити в ціль. Препарат X існував і діяв. Щодо цього сумнівів немає. Як і щодо того, що такий метод усунення провідних політичних діячів викликав би непередбачене потрясіння — і не лише в Італії.
Ефект був би куди сильніший, ніж при “класичному” державному перевороті І водночас на справу одинадцяти я дивився вже з нехіттю, близькою до огиди. Там, де досі мерехтіла незрозуміла загадка, вимальовувалися обриси такої ж звичної, як і кривавої боротьби за владу. За позірною незвичністю приховувалися політичні вбивства.
Зранку я поїхав на рю Амелі. Хто його знає. Кажу, що поїхав туди, бо близько одинадцятої ішов тротуаром, зупиняючись перед вітринами магазинів. Ще виїжджаючи з Гаржа, був певен, що передумаю в останню мить і поїду до Ейфелевої вежі попрощатися з Парижем. Та цей намір згас, коли я виїхав на бульвари. Мав трохи мороки, поки знайшов рю Амелі, бо цього району я не знав, не відразу вдалося й поставити машину. Дім, у якому мешкав Дьюдонне Прок, я упізнав, ще й не глянувши на номер. На вигляд він був майже такий, як я собі уявляв. Стара, приречена на знесення, кам’яниця з зачиненими вікнами, прикрашена старосвітськими оздобами, якими архітектори минулого століття надавали своєрідності своїм будинкам. Майстерні “Оптика” вже не існувало, опущені жалюзі були замкнені. Повертаючись, я затримався біля магазину з іграшками. Час було подумати про подарунки, адже я не збирався брати участі в поновленому слідстві. Вирішив переказати Ренді Бартову інформацію і повернутися до Штатів. Отож зайшов купити щось для своїх небожів — подарунки були б логічним виправданням моєї вилазки. З полиць у зменшеному вигляді барвисто виблискувала наша цивілізація. Я шукав чогось пам’ятного з дитинства, але на очі траплялася сама електроніка, пускові установки, малесенькі супермени в позах дзюдо й карате. “Дурнику, — сказав я сам собі, - для кого, власне, ти їх купуєш?”
Зупинився на парадних шоломах французьких гвардійців з плюмажами і ляльковій Маріанні — цього в Детройті не було. Навантажений пакунками, я йшов до машини, коли зауважив на розі кондитерську з білими завісками. На вітрині мінився викладений зі смаженого мигдалю Везувій. Він нагадав мені візок торгівця, якого я минав по дорозі з готелю на пляж. Не певний, чи сподобається хлопцям гіркий мигдаль, я все ж зайшов і купив кілька пакуночків. “Цікаво, — подумав собі, - що, власне, тут зі мною попрощався Неаполь”. До машини я йшов поволі, наче ще не зрікся — а чого, власне? Сам не знаю, може, чистоти, яку я досі несвідомо приписував таємниці. Кинув пакунки на заднє сидіння і, тримаючи руку на відчинених дверцятах, попрощався з рю Амелі. Чи міг я ще сумніватись у словах Леклерка, в гіпотезі Барта? Якісь фантастичні, невловимі комбінації згасали в голові, але чи вірив я взагалі хоч мить, що тут замерехтить переді мною щось небувале, що вдасться з’єднати деталі, яких досі ніхто не поєднав, і що в цьому осяянні я дійду до нікому ще не знаної правди?
Тут ще зберігся шматочок старого Парижа, приреченого на забудову гігантами, як квартали площі Дефанс. Мені навіть не хотілося подивитися на Ейфелеву вежу. О цій порі доктор Дюнан, безперечно, працював у лабораторії серед нікелю й порцеляни. Мені навіть здалося, що я бачу його, закутаного в целофановий кокон, з очима, що виблискують над склом дистиляторів. За пластиковим комбінезоном тягнеться гофрований шланг, яким подають повітря. На таке я надивився в наших чудових х’юстонських лабораторіях, цих стерильних нефах ракетних храмів.
Мені перехотілося стояти й роззиратися навкруги, як перед стартом, коли за мить усе має ринути вниз. І мені так зробилося жаль, що я швиденько сів за кермо, але перш ніж повернув ключа, в носі мені засвербіло. Якусь мить я сердито тамував подих, але відразу почав чхати. Над дахами лунав грім, посутеніло, в повітрі висіла злива, а я сякався і чхав, уже сміючись із себе. Квітування трав, покинуте в Італії, наздогнало мене в Парижі, а перед грозою це завжди відчувається сильніше. Я сягнув до скриньки, і гіркі крихти плімазину забили горло; не маючи чогось ліпшого під рукою, я розірвав пакуночок мигдалю й, жуючи його, під зливою рушив до Гаржа. Не дуже поспішав, бо люблю так їздити, на автостраді дощ темним сріблом курився перед фарами, гроза була раптова і коротка. Коли я виходив з машини біля дому, дощ ущух.
Але мені не судилося поїхати того дня. Спускаючись до їдальні до блиску натертими дівчинкою-іспанкою сходами, я посковзнувся і з’їхав донизу. Мене зігнуло вдвоє — нагадала про себе куприкова кістка. Розмовляючи за столом зі старою дамою, я намагався жартувати. Але вона заявила, що я пошкодив собі хребет і на це немає кращого ліку, як сірчаний цвіт — універсальний засіб від захворювання суглобів, який треба насипати за комір. Подякувавши за пораду, я зрозумів, що в такому стані не можу летіти в Рим, і пристав на Бартову пропозицію завезти мене до відомого паризького масажиста: у Франції їх називають “хребетниками”.
Супроводжуваний загальним співчуттям, я сяк-так вибрався до себе нагору і, мов каліка, заліз на ліжко. Знайшов позу, в якій біль зменшився, і заснув. Прокинувся від чхання. У ніздрях було повно ядучого пилу — він ішов з подушки. Я зіскочив з ліжка і скрикнув — забув про поперек. Спочатку подумав був, що це якийсь інсектицид, насипаний надто старанною іспанкою до постелі, але виявилося, що це універсальний засіб від ломоти в кістках, потай принесений сюди милим Петрусем, коли я сидів за столом. Стріпнувши жовтий порошок, я натягнув ковдру на голову й заснув під монотонний стукіт дощу по даху. Вранці я спускався по сходах, наче по обмерзлому трапу китобійного судна, — запізніла обережність.
Масажист, до якого мене привіз Барт, виявився американським негром. Зробивши рентген і закріпивши знімки над процедурним столом, він узявся за мене своїми ручиськами. Біль був різкий, але недовгий. Я сам зліз зі столу й переконався, що справді почуваю себе набагато краще. Полежав у нього ще півгодини, а тоді у найближчому відділенні “Ейр Франс” купив квиток на вечірній літак. Пробував додзвонитись до Ренді, але в готелі його не було, і я попросив переказати йому про мій дзвінок. В Гаржі нагадав собі, що не маю нічого для Петруся, і пообіцяв йому прислати зі Штатів свій шолом. Попрощавшись з усією родиною, поїхав до Орлі. Зайшов до квіткового магазину, щоб послати квіти пані Барт, і сів у залі чекання, обклавшись американськими газетами. Сидів і сидів, а посадки чомусь не оголошували. На справу я дивився вже як на щось минуле. Не знав, за що візьмуся далі, і пробував надати трохи чарівності цій незвіданості, щоправда, без особливого успіху. Тим часом пора відльоту минула, а з гучномовців лунали тільки якісь невиразні вибачення. Зі службової кімнати вийшла стюардеса і з жалем повідомила, що Рим не приймає. Почалася гарячкова метушня, залунали телефонні дзвінки, і з’ясувалося, що Рим не приймає, але виключно американські літаки, “Аліталію” й БЕА, а “Свіссейр”, САС і моя “Ейр Франс” відкладали вильоти. Здається, це була якась вибіркова форма страйку наземної обслуги, та важливою тепер була не так причина страйку, як те, що всі кинулися до кас переоформляти й міняти квитки на інші лінії, літаки яких летіли до Рима. Коли я проштовхався до віконця, всі квитки вже розхапали ті, хто швидше зорієнтувався. Наступний літак “Брітіш Еуропіен Ейрвейз” вилітав завтра страшенно рано — о п’ятій сорок. Але що я мав робити! Перереєстрував квиток на цей рейс БЕА, поклав валізи на візок і поплентався до готелю “Ейр Франс”, у якому ночував, прилетівши з Рима. Там на мене чекала нова несподіванка. Готель до останнього ліжка був забитий пасажирами, що, як і я, не полетіли. Переді мною постала перспектива ночувати в Парижі й схоплюватися близько четвертої ранку, аби встигнути на літак. Нічого не дало б повернення до Гаржа — він розташований на північ від Парижа, а Орлі — на південь. Я протовпився крізь обурений натовп до виходу, щоб спокійно обміркувати становище. Врешті, я міг би відкласти від’їзд ще на один день, але цього мені страшенно не хотілося. Нема гірше, як відкладати. Поки я ламав собі голову, вийшов кіоскер і став розставляти на вітрині журнали. В око впав свіжий номер “Парі-матч”. На чорній обкладинці я побачив чоловіка, повислого в повітрі, мов гімнаст над перекладиною. Штани в нього були на підтяжках, груди закривала дитина з розвіяним від падіння волоссям. Обоє летіли сторчголов, ніби виконували сальто в цирку. Не вірячи власним очам, я підійшов до кіоска. Це були ми з Аннабель. Купив журнал, що починався окремим репортажем з Рима. Над фотографією потрощеного ескалатора, через усю сторінку чорнів великий напис: “Віч-на-віч зі смертю”. Пробіг очима текст. Відшукали Аннабель. На наступній сторінці я побачив її фото з батьками, але мого прізвища не було. Фотографії були зроблені з відеомагнітофона, що фіксує подорож кожної групи пасажирів Лабіринтом. Я про це не подумав — зрештою, мені ж пообіцяли зберегти таємницю. Ще раз проглянув текст. Один з рисунків показував ескалатор, місце вибуху, детонаційний басейн, стрілки вказували, звідки й куди я скочив. На збільшеному фрагменті фотографії з обкладинки між моїми ногами й парапетом виднівся картатий рукав. Підпис повідомляв, що це “відірвана рука терориста”. Залюбки порозмовляв би з журналістом, який це написав. Цікаво, чому він не вказав мого прізвища? Мою особу встановили, оскільки в репортажі я фігурував як астронавт, назвали прізвище Аннабель, “чарівного підлітка”, що чекає листа від свого рятівника. Крім того, між рядками можна було вичитати навіть якийсь натяк на романтичні почуття, що зародились у трагічних обставинах. Мене охопила холодна лють. Круто повернувшись, я грубо проштовхався крізь натовп у холі, увірвався у набитий людьми кабінет директора, де всі говорили одночасно, й перекричав усіх. Експлуатуючи свій героїзм, я кинув на директорський стіл “Парі-матч”. Згадуючи ту сцену, й досі червонію від сорому. Я добився свого. Директор, незвиклий мати справу з такими героїчними астронавтами, капітулював і віддав мені єдиний номер, який залишався в його розпорядженні — божився, що це справді останній, бо присутні накинулись на нього, мов голодні вовки. Хотів піти по валізи, але мене попередили, що номер звільниться об одинадцятій, а була щойно восьма. Залишивши речі в адміністратора, я на три години став у Орлі сам собі паном. Вже пошкодував, що учинив таке, й оскільки з цього могли виникнути ускладнення, коли б серед пасажирів виявився якийсь журналіст, я вирішив до одинадцятої триматися якомога далі від готелю. Йти в кіно мені не хотілося, вечеряти також, тож я вчинив дурницю, якої мало не припустився колись у Квебеку, коли виліт затримав блізерд. Пішов у протилежний бік аеровокзалу до перукаря, щоб він показав на мені всю свою майстерність. Перукар виявився гасконцем, і я небагато розумів з його балаканини, але, згідно зі своїм наміром, погоджувався з кожною його пропозицією, бо інакше мені довелося б залишити крісло. Стрижка й миття голови минули ще так-сяк, але потім він розійшовся. Знайшовши у транзисторі, що стояв перед дзеркалом, мелодію рок-н-рола, він підкрутив гучність, закасав рукави й, притупуючи в такт і пританцьовуючи, взявся за мене по-справжньому. Бив мене по обличчю, смикав за щоки, щипав за підборіддя, шмагав по очах розпареними серветками, час від часу роблячи в цих жахливо гарячих кляпах невеличку дірочку аби я не задихнувся передчасно, щось питав, але я нічого не чув, бо ще перед стрижкою він позатикав мені вуха ватою. Після мого “ca va bien” він знову кидався до шафи по нові пляшечки й мазі. Я просидів у нього цілісіньку годину. Врешті він зачесав мені брови, підрівняв їх, відступивши на крок, скептично оглянув своє творіння, змінив фартух, з окремого сховку вийняв золоту пляшечку, продемонструвавши її мені, -наче шляхетне вино, хлюпнув на пальці зелених драглів і почав втирати мені в тім’я. При цьому він весь час страшенно швидко запевняв, що я можу бути спокійним: облисіння мені вже не загрожує. Енергійно вичесавши мені волосся, він зірвав усі рушники й компреси, витяг вату з вух, дмухнув у кожне з них делікатно і разом з тим інтимно, здійняв навколо мене хмару пудри, вистрелив перед носом серветкою і з гідністю вклонився, задоволений своєю роботою.
Шкіра на моїй голові стяглася, щоки пашіли, одурманений, я встав, дав йому десять франків чайових і вийшов. До часу, коли номер мав бути вільний, залишилося ще півтори години. Я пішов на терасу для проводжаючих, щоб глянути на нічний аеропорт, але збився з дороги. Проводилися якісь ремонтні роботи, частина ескалаторів була відгороджена канатами, й під ними поралися робітники. Заблукавши, я опинився серед натовпу, що поспішав до літаків, — екзотичних військових, черниць у накрохмалених чепчиках, цибатих негрів, очевидно, баскетболістів. Позаду стюардеса котила інвалідський візок з дідусем у темних окулярах і з пухнастим згортком, який раптом скотився з його колін і поскакав до мене. Мавпочка в зеленій камізельці і в шапочці дивилася на мене знизу жвавими чорними оченятами, а я дивився на неї, доки вона не побігла за візком, що віддалявся.
Мелодія рок-н-рола з перукарні причепилася до мене так настирливо, що вчувалася навіть у навколишньому гаморі. Під стіною в неоновому світлі виблискував електронний гральний автомат. Я кинув монетку й кілька хвилин відбивав світлову пляму на екрані, що зображала м’яч, але вона неприємно сліпила очі, і я відійшов, не закінчивши гри. Пасажири знову йшли на посадку, і серед них я побачив павича — він спокійно стояв з опущеним хвостом, хоча його майже штовхали, похитував головою, наче роздумував, кого б то дзьобнути у ногу. Спочатку мавпочка, тепер павич. Може, його хто загубив? Не зумівши протиснутися крізь натовп, я обійшов це місце збоку, але павича вже не побачив.
Згадавши про терасу, я роззирнувся навколо, але коридор, який я вибрав, завів униз, у лабіринти золотарів, кушнірів, контор і магазинчиків; бездумно дивлячись на вітрини, я раптом відчув глибину під плитами, на яких стояв, наче піді мною було замерзле озеро. Так, ніби вокзал мав під собою глухий і темний негатив. Власне кажучи, нічого цього я не бачив і не чув, але знав про цю глибину.
Піднявся ескалатором нагору, але в інше крило, й опинився в залі, заповненому автомобілями. Тісними рядами чекали вантаження гольфові візки, баггі, пляжні машинки, я тиняйся проходами серед нагромадження машин, тішачись сяйвом, що спливало з їхньої блискучої поверхні, ніби флюоресційна фарба. Цей ефект я приписав освітленню й новій емалі. Зупинившись перед золотистим “баггі”, покритим зверху ще якоюсь емаллю, я побачив своє відображення. Жовтий, як китаєць, я тремтів у ньому з обличчям, що витягалося, пухло, а при певному положенні голови мої очі перетворювалися в коричневі ями, з яких виповзали металеві скарабеї; нахилившись, я побачив за своїм відображенням ще одне, більше й темніше. Обернувся. Ззаду не було нікого, але в золотому дзеркалі та постать з’явилася знову, — цікавий оптичний ефект. Зал кінчався замкнутими воротами на роликах, тож я повернувся, як і прийшов, передражнюваний звідусюди безліччю відображень кожного мого руху, зовсім як у кімнаті кривих дзеркал. Ці віддзеркалення чомусь будили тривогу. Я зрозумів чому: мої відображення з’являлись із незначним запізненням, хоча такого не могло бути.
Аби відчепитись від рок-н-рола, що засів у голові, я став насвистувати “Джона Брауна”. Чомусь ніяк не міг втрапити на терасу, тому вийшов надвір боковим виходом. Хоча неподалік світили ліхтарі, навколо панував чисто африканський морок, такий густий, що, здавалося, його можна було помацати. У мене сяйнула думка, чи це не куряча сліпота, чи все в мене гаразд із родопсином, але незабаром я став бачити краще. Мене, очевидно, просто засліпила прогулянка в золотистій галереї — а немолоді очі вже не так швидко пристосовуються до зміни освітлення.
Велику будову за автостоянкою заливало яскраве світло. Серед вишок з прожекторами повзали бульдозери, сунучи пісок, — такий жовтий, що аж очі різало. Над цією нічною Сахарою висіла, мов галактика, плоска хмара денного світла, а чорний простір поза нею раз у раз прошивали сповільнені блискавки — світло машин, що з’їжджали з автостради до аеровокзалу. Ця звична картина видалась мені таємничо-чарівною. Аж тепер мандрівка аеровокзалом набула вагомості очікування. Не номера, хоча я й про це пам’ятав, а чогось важливішого; я раптом наче усідомив, що наближається вирішальна мить. Це, власне, була певність, і як людина, що ніяк не може згадати прізвища, що крутиться на язиці, я не міг второпати одного: чого саме чекаю.
Я пірнув у натовп біля головного входу, точніше — він затягнув мене всередину. Повернувшись до залу, я подумав, що час перекусити чогось нашвидку, але сосиски виявились несмачними, наче з паперу. Я викинув недоїдки разом із фольговою тарілочкою в урну і зайшов до кав’ярні під розкішним павичем. Він розсівся над входом, такий великий, що це не могло бути опудало. Тиждень тому я вже побував під цим павичем разом з Аннабель, доки нас не відшукав її батько. Всередині було кілька чоловік. Узявши каву, я примостився в кутку обличчям до входу, бо відчув на собі чийсь настирливий погляд ззаду, коли я обернувся, — той погляд зник. Те, що зараз на мене ніхто не дивився, здалося навмисним. Під приглушений свист двигунів, що долинав наче з іншого, важливішого світу, я товк ложечкою твердий цукор на дні чашки. На столику поруч лежав журнал з червоною смугою поперек чорної обкладинки, певно “Парі-матч”, але жінка, яка сиділа там з коханцем, прикрила назву торбинкою. Навмисно? Хто ж мене впізнав — збирач автографів чи випадковий репортер? Ніби ненароком я скинув мідну попільничку. Але на брязкіт ніхто не озирнувся. Це зміцнило мої підозри. Не чекаючи, що буде далі, я одним ковтком допив каву і вийшов з бару на вулицю.
Почував себе досить зле. Ноги гуділи, мов порожні труби, у куприк шпигало від недавнього випадку. Годі вже тинятися. Попід мерехтливими вітринами я рушив до ескалатора з великими блакитними літерами ЕЙР ФРАНС. Це найкоротша дорога до готелю. Щоб не ризикувати, я тримавсь за поруччя, бо сталеві краї східців були вичовгані до блиску. На середині підйому я зауважив, що переді мною стоїть жінка з собачкою на руках. Здригнувся, підвів очі й побачив розпущене біляве волосся, таке саме… Повільно повертаючи голову, я наперед знав, хто стоїть за мною. Синювате в неоновому світлі обличчя в чорних окулярах здалося плоским. Майже грубо я протиснувся обіч блондинки вгору по ескалатору. Але просто так я не міг втекти. Зупинившись нагорі, я вдивлявсь у пасажирів, яких ескалатор викидав на майданчик. Блондинка, ковзнувши по мені поглядом, пішла далі. На руці тримала згорнуту шаль з торочками. Ці торочки я прийняв за собачий хвіст. Чоловік виявився огрядним і блідим. Нічого азіатського. Здогадливий на сходах, — згадав собі, - але щоб із запізненням на тиждень? Кепські мої справи, пора спати! По дорозі купив швепсу, запхнув пляшку в кишеню й полегшено глянув на годинник у холі. Номер уже вільний. Гарсон поніс речі попереду, в передпокої поставив меншу валізку на більшу і, отримавши п’ять франків, пішов. В готелі панувала приємна тиша, серед якої свист літака, що зайшов на посадку, видався недоречним. Добре, що я не забув про швепс, мені саме захотілося пити, але не було чим відкрити пляшку, тож я вийшов у коридор, де мав би стояти холодильник, а в ньому мав бути ключ. Мене вразили теплі барви доріжки і стін коридора, і я з повагою подумав про французьких майстрів інтер’єру. Знайшовши холодильник, я відкрив пляшку і вже повертався, коли з-за повороту вийшла Аннабель. У темній сукні, вища, ніж я її запам’ятав, але з тою ж стрічкою у волоссі і з тим же уважним поглядом темних очей; вона йшла назустріч, легко помахуючи перекинутою через плече торбинкою. Я знав і цю торбинку, але востаннє бачив її розпореною. Вона зупинилася навпроти прочинених дверей до мого номера.
— Аннабель, що ти тут робиш? — хотів я запитати, здивований і разом з тим зраділий, але з уст вихопилося лише невиразне “А…”, бо вона увійшла в кімнату, запрошуючи мене кивком голови й поглядом таким значущим, що я став наче вкопаний.
Внутрішні двері лишила напіввідчиненими. Розгубившись, я подумав, що, можливо, вона хоче звіритися мені в якійсь своїй таємниці, клопоті, але, ще не переступивши порога, виразно почув стук обох сандаликів об підлогу і скрипіння ліжка. Ще чуючи цей відзвук, повен праведного обурення, я увійшов до кімнати й задихнувся: в ній нікого не було.
— Аннабель! — гукнув я. Постіль була незаймана. — Аннабель! — Тиша.
У ванній? Я відчинив, почекав на порозі, доки темряву освітить лампа денного світла. Ванна, рушники, умивальник, дзеркало, а в ньому моє обличчя. Повернувся до кімнати, не зважуючись більше кликати. Вона не встигла б сховатися в шафі, але я відчинив її. Порожня. Ноги обм’якли, і я сів у крісло. Ще й досі можу детально описати, як вона йшла, що несла, зрозумів, чому вона здалася мені вищою: була взута в босоніжки на високих каблучках, а в Римі бачив її босою. Пам’ятаю вираз її очей, коли переступала поріг, як глянула на мене, і її волосся ковзнуло через плече при повороті голови. Я чув, як стукнули босоніжки, зухвало скинуті з ніг, як заскрипіло ліжко — ці звуки мене аж шпигонули і все це було лише маною? Галюцинацією?
Я помацав свої коліна, груди, обличчя, наче саме з цього належало починати обстеження, провів обома руками по шорсткій поверхні крісла, встав, пройшовся по кімнаті, стукнув кулаком по відчинених дверцятах шафи. Все було солідне, нерухоме, мертве, виразне і водночас — непевне. Затримавшись перед телевізором, я побачив на матовій опуклості екрана зменшене відображення ліжка і двох жіночих босоніжок, скинутих на килимок. Я з жахом обернувся. Там не було нічого. Біля телевізора стояв телефон. Я підняв трубку. Почув гудок, але не набрав жодного номера. Що, власне, я міг сказати Бартові — що в готелі мені привиділася дівчинка і я боюся бути сам? Поклав трубку, вийняв із валізки несесер, пішов до ванної і раптом застиг над умивальником.
Все, що я робив, відразу знаходило певний відповідник. Хлюпав в обличчя холодною водою, як Прок. Натер скроні одеколоном, як Осборн. Повернувшись до кімнати, я не знав, що мені робити. Зі мною, власне, нічого не діялося. Єдиним правильним рішенням було якнайшвидше лягти в ліжко й заснути. Разом з тим я боявся роздягтися, наче одяг правив за якийсь захисток — принаймні це було зрозуміле. Рухаючись беззвучно, аби не збудити лиха, я скинув штани, черевики й сорочку і занурив голову в подушку, погасивши верхнє світло. Тепер неспокій плинув звідусюди — з неясно окреслених світлом нічної лампи речей. Вимкнув лампу. На мене найшло заціпеніння. Наказав собі дихати повільно й розмірено. У двері хтось постукав. Я навіть не поворухнувся. Постукали ще раз, тоді двері прочинилися, й до кімнати хтось увійшов. Темна на тлі освітленого коридора постать наблизилась до ліжка.
— Месьє…
Я не відізвався. Людина постояла наді мною, поклала щось на столі й тихо вийшла. Замок клацнув, і я лишився сам. Не так одурманений, як розбитий, я сповз з ліжка й засвітив бра. На столі лежала складена телеграма. Непевно тримаючись на ногах, відчуваючи, як калатає в грудях серце, я взяв бланк. Адресована мені, в готель “Ейр Франс”. Глянув на підпис, і мене до кісток пройняв дрож. Я міцно заплющив повіки, тоді розплющив і ще раз прочитав прізвище людини, яка вмерла досить давно, щоб зітліти під землею.