— Можу лише сказати про те, що мене найбільше вражає. Якщо припустити отруту, то слід чекати завжди тих самих симптомів.
— А вони не завжди були такими самими? Мені здалося, що завжди. Період досить типовий, фаза збудження й агресивності, фаза маячіння, найчастіше про переслідування, фаза втечі: з Неаполя або з життя. Втікали, хто як міг, — машиною, літаком, навіть пішки. І засоби — скло, бритва, мотузок, постріл у рот, йод…
Мені здалося, що він хоче похвалитися своєю пам’яттю.
— Так, ці ознаки були подібні, але якщо уважно дослідити біографію кожної жертви, виявиться несподіване…
— Ну, ну?
— Взагалі вид смерті не залежить від вдачі людини, яка вмирає. Незалежно від вдачі помирають в автокатастрофі, від раку, запалення легенів. Є й винятки, наприклад, професійна смерть льотчика-випробовувача… але, як правило, між способом життя і смертю залежності немає.
— Одним словом, смерть щодо індивідуальності не специфічна. Гаразд. А далі що?
— А тут — специфічна.
— Слухайте, це вже якась демонологія! Як це зрозуміти?
— Буквально. Добрий плавець потопає. Альпініст розбивається. Автоманіяк гине в лобовому зіткненні на дорозі.
— Стривайте! Той автоманіяк — Тітц?
— Так. Мав три машини. Дві спортивні. Вбився у “порціє”. Слухайте далі: боязкий гине при втечі…
— Хто це?
— Осборн. Загинув, коли кинув машину, вдаючи шляхового робітника.
— Ви нічого не казали про його боягузтво!
— Вибачте. Скорочений варіант, який я вам виклав, багато чого обминає. Осборн працював у системі страхування, сам був застрахований, його знали як такого, що ухиляється від будь-якого ризику. Відчувши загрозу, він сів писати в поліцію, але злякався, спалив листа й утік. Адамс, чоловік ексцентричний, загинув, як і жив, — незвично. Відважний репортер тримався до кінця, поставивши крапку пострілом…
— А це не було втечею?
— Не думаю. Він мав завдання летіти в Лондон. Якоїсь хвилини він не витримав і перетяв собі жили, але потім зробив перев’язку й полетів виконувати завдання. Застрелився, бо не міг його виконати. Певно, був дуже гордий. Не знаю, який би мав бути Свіфтів кінець, але замолоду Свіфт був звичайний слабак, блудний син, замки з піску, ексцеси. Завжди потребував когось сильнішого — жінки, приятеля. Все це було продемонстровано в Неаполі.
Наморщивши чоло й підперши пальцем підборіддя, Барт незрячим поглядом втупився в простір.
— Ну, в принципі це пояснюється. Регресія… повернення до попереднього періоду життя. Я не фахівець, але галюциногени, мабуть, викликають… а що кажуть токсикологи? Психіатри?
— Певні аналогії з ЛСД, але ЛСД не діє так індивідуально. Коли я знайомився з життям тих людей, склалося враження, що ніхто з них, втративши глузд, не відійшов від свого єства, навпаки, їхня натура виявилась у якомусь карикатурному збільшенні. Ощадний ставав скнарою, педант… той антиквар цілий день різав валізу паперів на тоненькі смужки… це справжні поклади. Якщо хочете, я залишу вам папери, й ви самі побачите.
— Я буду вам дуже вдячний. Отже, чинник “ікс” — отрута особистості? Це істотно… але навряд чи таким шляхом можна дійти до розгадки. Психоаналіз може з’ясувати, як діє цей чинник, але не як він потрапляє в жертву.
Барт сидів, опустивши голову, нахилившись уперед і дивлячись на пальці, переплетені на коліні. Раптом він глянув мені в очі.
— Чи можна поставити вам особисте запитання?
Я кивнув.
— Що відбувалося з вами під час симуляції? Як ви себе почували? Весь час упевнено?
— Ні. Взагалі було неприємно — в Америці я уявляв собі все це інакше. Неприємно не тому, що користувався речами померлого, до цього я швидко звик. Вважали, що я найбільше підходжу для цієї операції з огляду на мою професію…
— Так? — брови його піднялися.
— Всім іншим вона видається цікавою, але насправді це рутина, нудьга, ще раз рутина й короткі моменти збудження.
— Ага, майже те саме, що в Неаполі, еге ж?
— Авжеж. Зокрема нас тренують для самоконтролю. Прилади можуть помилитися, й тоді останнім покажчиком є людина.
— Отже, нудьга й рутина. А коли ж у Неаполі було збудження? Коли й де?
— Коли боявся.
— Ви боялися?
— Боявся, принаймні двічі. Це дало мені певне задоволення.
Я вимовив це через силу. Барт не зводив з мене погляду.
— Вам подобається боятися?
— Не можу ані стверджувати, ані заперечувати. Добре, коли можливості людини збігаються з її бажаннями. А я завжди прагнув того, чого не міг. Існує безліч відтінків ризику, але мене не приваблює ризик банальний, такий, скажімо, як рулетка. Цей страх безплідний… натомість те, чого не можна визначити, передбачити, окреслити, мене завжди захоплювало.
— Тому ви стали астронавтом?
— Не знаю. Може, й тому. Нас вважають кмітливими шимпанзе, якими на відстані керує земний комп’ютер. Програма й план. Найвищий лад — це тавро цивілізації, а його противага — ось, — показав я на газету з великим фото римських сходів на першій сторінці. Я проти цього. Але якщо навіть так є, то на Марсі ми мали бути самі. Я з самого початку знав, що моя фізична вада висітиме наді мною дамокловим мечем, бо шість тижнів у році, коли цвітуть трави, я ні на що не здатний. Щоправда, я розраховував на відсутність трав на Марсі… це цілком певно, та й моє керівництво так вважало. Але врешті той катар таки зіпхнув мене на запасну позицію, де в мене не було шансів.
— Полетіти на Марс?
— Так.
— Але ви зосталися в резерві?
— Ні.