Пускай на німця! Хто ти такий? — закричав Збишко, хапаючись за руків'я сокири.
Покинь сокиру! Бога ради, покинь сокиру, кажу, бо з коня скину! — ще грізніше загукав незнайомий.— Образив королівську величність і будеш відданий до суду.
Потім звернувся до людей, що їхали за хрестоносцем, і крикнув:
— До мене!
Тимчасом під'їхав Мацько з стурбованим і зловісним обличчям. Він добре розумів, що Збишко вчинив, як шалений, і що ця справа може мати для нього згубні наслідки, проте готовий був до бою. Весь загін невідомого рицаря і хрестоносця становив не більш як п'ятнадцять чоловік, озброєних частково списами, частково самострілами, так що два одягнені в панцер рицарі могли б з ними битися не без надії на перемогу. Мацько подумав також про те, що коли сутичка може довести до суду, то чи не краще їм уникнути його — пробитися крізь цих людей, а потім десь переховатися, поки минеться буря. Отож він вишкірив зуби, як вовк, готовий укусити, і, пробившись конем між Збитком і незнайомим чоловіком, почав питати, одночасно тримаючись за меч:
—Хто ви такі? Які ваші права?
—Права наші такі,— відповів незнайомий,— що король доручив мені охороняти спокій у цій місцевості, а звуть мене Повала з Тачева.
Почувши це, Мацько і Збишко подивились на рицаря, поховали напіввитягнуті мечі до піхов і посхиляли голови. І не тому, що страх їх пойняв,— посхиляли вони голови перед гучним і добре відомим їм ім'ям, бо Повала з Тачева, шляхтич знаменитого роду й могутній вельможа, який володів величезними просторами земель коло Радома, був разом з тим і одним з найславетніших рицарів у королівстві. Піснярі оспівували його в піснях як взірець честі й мужності нарівні з іменами Завіші з Гарбова, і Фарурея, і Скарбка з Гури, і Добка з Олесниці, і Яська Нашана, і Миколая з Москожова, і Зиндрама з Машковиць. А в той час він до певної міри ще й репрезентував особу короля, отож кинутись на нього — це було однаково, що підкласти голову під сокиру ката.
Тому Мацько, вже охолонувши, озвався сповненим шаноби голосом:
—Честь і поклін вам, пане, та вашій славі й мужності.
— Поклін і вам, пане,— відповів Повала,— хоч волів би познайомитися з вами не в такій тяжкій пригоді.
—Чому ж так?
Повала звернувся до Збишка:
Що ж ти, юначе, наробив? На широкому шляху, під боком у короля, напав на посла! Ти знаєш, що тобі за це буде?
Напав на посла, бо молодий і дурний, через те йому легше на щось наважитись, ніж добре подумати,— сказав Мацько.— Але ви не осудите його суворо, коли я розкажу вам, у чому річ.
Не я його судитиму. Моє діло тільки взяти його в кайдани...
Як же це так? — озвався Мацько, знову похмуро глянувши на гурт людей.
—З королівського наказу.
Після цього запанувало мовчання.
—Але він шляхтич,— промовив нарешті Мацько.
—То нехай присягнеться рицарською честю, що з'явиться на всякий суд.
Присягаюсь честю! — вигукнув Збишко.
—От і добре. Як же вас звуть? Мацько назвав своє ім'я і герб.
Якщо ви належите до двору княгині Янушової, то просіть її, щоб оступилася за вас перед королем.
Ми не належимо до двору. Їдемо з Литви від князя Вітольда. Бодай би ми були ніякого двору не зустріли! Через цю зустріч хлопця й спіткало нещастя.
І Мацько почав розказувати, що сталося в корчмі, говорив про зустріч з двором княгині та про Збиткову обітницю, аж нарешті розгнівався на Збишка, що череї нього вони потрапили в таке скрутне становище, і закричав:
А бодай ти був поліг під Вільною! Що ж ти собі думав, шмаркачу!
Ну,— сказав Збишко,— після того, як дав обітницю, молився Ісусові Христу, щоб німців мені якнайбільше послав, і подарунки йому обіцяв, отож як побачив павине пір'я та плащ з хрестом, якийсь голос одразу заговорив у мені: «Бий німця, бо то чудо!» Ну, я й кинувся, та хто б і не кинувся?
Слухайте, перебив Повала.— Я не зичу вам зла, бо бачу, що цей юнак завинив швидше через молодечу легковажність, ніж через злість. І я радий би зовсім не звертати уваги на його вчинок і їхати собі далі, немов нічого й не сталося. Але міг би зробити так лише в тому разі, коли б оцей комтур обіцяв, що не поскаржиться королю. Просіть його про це, може, він пожаліє підлітка.
Краще піду під суд, ніж хрестоносцеві поклонюся! — вигукнув Збишко. — Це не гідно моєї шляхетської честі.
Повала, з Тачева суворо глянув на нього і сказав:
—Погано робиш. Старші краще за тебе знають, що гідно, а що не гідно рицарської честі. Про мене також люди чули; скажу тобі, що коли б я отаке вчинив, то не посоромився б попросити вибачення за провину.
Збишко засоромився, але, глянувши навкруги, відповів:
Земля тут рівна, аби тільки трохи втоптати. Ніж німця перепрошувати, краще я з ним битимусь чи на коні чи пішим, на смерть або неволю.
Дурню! — перебив його Мацько.— Як же ти будеш битися з послом?! Ні тобі не можна з ним, ні йому з тобою, отаким молокососом!
Потім звернувся до Повали:
—Вибачте, шляхетний пане. Цей хлопчисько до решти розбестився на війні, то нехай краще до німця не говорить, бо ще вилає його. Я говоритиму, я проситиму, а коли б він по закінченні свого посольства захотів зі мною битись, то я готовий.
— То рицар дуже знатного роду, і не з кожним він захоче битися.
—Як так? Хіба я рицарського паса та острогів не ношу? Проти мене навіть князь може вийти.
— То правда, але ви йому цього не кажіть, хіба, може, сам заговорить, бо, боюсь, коли б він на вас не розгнівався. Ну, нехай вам там бог помагає!
—Піду за тебе очима кліпати,— сказав Мацько,— ну, зажди ж!
Сказавши це, він наблизився до хрестоносця, що спинився за кілька кроків і нерухомо сидів на своєму височенному, як верблюд, коні, схожий на вилиту з заліза статую, і байдужісінько слухав попередню розмову. Мацько за довгі роки війни трохи навчився говорити по-німецьки, тому почав тлумачити комтурові його рідною мовою, як воно все сталося, звертаючи провину на молоді літа і палку вдачу юнака, якому здалося, що це сам бог послав йому рицаря з павиним чубом, і нарешті просив простити Збишкові його провину.
Обличчя комтура навіть не ворухнулось. Стрункий і випростаний, з піднятою головою, він дивився на Мацька своїми сталевими очима з такою байдужістю й погордою, немов дивився не на рицаря і навіть не на людину, а на кілок в тину. Власник Богданця спостеріг це, і хоч і далі мовив чемні слова, але в душі його закипав гнів; говорити йому було дедалі трудніше, а на загорілих щоках виступив рум'янець. Видно було, що через ту крижану пиху він насилу стримувався, щоб не заскреготати зубами й не вибухнути страшною люттю.
Повала спостеріг це і, бувши доброю людиною, вирішив допомогти йому. Замолоду, шукаючи при угорському, австрійському, бургундському та чеському дворах рицарських пригод, які широко вславили його ім'я, він також навчився говорити по-німецьки, отож тепер звернувся цією мовою до Мацька примирливим і навмисне жартівливим тоном: