Але Мацько з Богданця, видно, не був хвалько, бо відповів скромно:
— Котрі тільки-но з чужих країв прибули, ті сміливо на нас кидались, але спробувавши раз та другий, вже були не такі завзяті. Бо наш народ стійкий, і за ту стійкість нам часто дорікали: «Гордуєте смертю,— кажуть, — а сарацинам помагаєте, через те бог вас покарає!» А в нас завзяття ще більше росло, бо то ж неправда! Король з королевою Литву охрестили, і кожен там Ісуса Христа визнає, хоч не кожен уміє. Адже відомо, що й наш милостивий король, коли в кафедральному соборі в Плоцьку ідола на землю скинули, наказав йому недогарка поставити, так що ксьондзам довелося йому розтлумачити, що так робити негоже. А що ж посполитий чоловік? Не один так собі міркує: «Звелів князь охреститись — я охрестився, звелів Христу поклони бити — б'ю, але чого ж я маю старим поганським ідолам крихти сиру шкодувати чи печеної ріпи їм не кинути, або піни з пива не злити? Як не зроблю цього, то мої коні поздихають, корови запаршивіють, молоко кров'ю візьметься, або в жнива трапиться якась шкода». І багато з них так і роблять, через що їх і запідозрюють. Але вони роблять так через несвідомість та через те, що бояться ідолів. Було тим ідолам колись добре. Мали вони свої гаї, великі будівлі-нуми та коні для їзди, і десятину брали. А тепер гаї повирубувані, їсти нема чого, по містах дзвони дзвонять, отож уся та нечиста сила позашивалась у найгустіші бори та з нудьги там і виє. Піде литвин у ліс, а там у сосняку то один, то другий його за кожух сіпає і каже: «Дай!» Декотрі дають, але є й сміливі хлопи — нічого не дають і ще й ідолів тих хапають. Насипав один пряженого гороху в воловий міхур, то в нього одразу тринадцять чортів улізло. А він заткнув їх рябиновим кілочком та й приніс у Вільну на продаж францисканським ксьондзам, і вони охоче дали йому двадцять скойців, аби ворогів імені Христового знищити. Я сам бачив того міхура. Від нього тхнуло таким огидним смородом, що людям здалека крутило в носі — таке ото діється тій нечистій силі від свяченої води...
А хто лічив, що їх було тринадцять? — розсудливо спитав купець Гамрот.
Литвин лічив, котрий бачив, як вони влазили в міхур. Що вони там, можна було догадатись тільки з того смороду, а кілочка ніхто не наважився одіткнути.
Що диво, то диво! — вигукнув один із шляхтичів.
Надивився я всякого дива немало. Треба сказати, що литвини — люди хороші, тільки все у них якесь особливе. Кудлаті вони всі, хіба якийсь там князь волосся причісує; печеною ріпою харчуються, над усяке їдло вони її вважають, бо кажуть, що від неї мужності людині прибуває. В нумах своїх разом з худобою та вужами живуть; їдять і п'ють без ніякої міри. Заміжніх жінок за ніщо мають, але дівок вельми шанують і велику силу за ними визнають: нехай тільки дівка натре сушеним зозулинцем живота, і кольки перестають мучити людину.
Не шкода й кольки дістати, коли дівчина гожа! — гукнув кум Ейєртретер.
— Про це спитайте Збишка,— відповів Мацько з Богданця.
Збишко так зареготав, що аж лава під ним ходором заходила.
— Бувають гожі! — сказав він. —А хіба Рингалла не була гарна?
— Що ж то за Рингалла? Шльондра якась, чи що? Кажи!
— Як же це? Ви не чули про Рингаллу? — запитав Мацько.
— Не чули нічогісінько.
— Та це ж сестра князя Вітольда, дружина Генрика, мазовецького князя.
Що ви балакаєте! Якого князя Генрика? Був один мазовецький князь, який так звався, плоцький епіскоп, але ж помер.
Отож він і є. Мав йому прийти з Рима дозвіл на звільнення від заборони брати шлюб; та смерть його раніш звільнила, бо, мабуть, не дуже його вчинок богові до вподоби був. Мене якраз послали з листом від Яська з Олесниці до князя Вітольда, коли від короля приїхав до Рітерсвердера князь Генрик, елект плоцький. Вітольдові на той час війна вже обридла, бо Вільни він не зміг здобути, а королю нашому обридли його рідні брати та їхня розпуста. Король тоді вже бачив, що Вітольд розумніший і примітніший за його братів, і послав до нього епіскопа умовити, щоб він кидав хрестоносців та повертався в підданство, а за це його мали зробити владарем у Литві. Вітольд завжди був охочий до перемін і тому вислухав послів люб'язно. Були там і учти, й турніри. Елект охоче сідав на коня, хоч інші епіскопи того й не похваляли, і в герцях показував свою рицарську силу. А мазовецькі князі зроду всі дужаки, бо відомо, що навіть дівчата з їхнього роду легко ламають підкови. Отож один раз вибив князь із сідла трьох рицарів, другий раз — п'ятьох, аз наших — мене звалив, і під Збишком кінь під час сутички сів на задні ноги. А нагороди князь брав з рук прекрасної Рингалли, перед якою ставав навколішки при повній зброї. І так вони покохались, що на учтах його від неї клірики, які з ним приїхали, за рукава відтягали, а її гамував брат Вітольд. І от князь каже: «Сам собі дам дозвіл на шлюб, а папа мені його, коли не римський, то авіньйонський підтвердить, і шлюб зараз має бути, бо згорю!» Велика то була богозневага, та Вітольд не хотів противитись, щоб королівського посла не образити, — і шлюб відбувся. Потім усі вирушили до Суража, а далі до Слуцька, на великий жаль оцього Збишка, який, за німецьким звичаєм, княгиню Рингаллу обрав собі за пані серця й дав обітницю все життя служити їй...
—Еге ж, — раптом перебив Збишко. — Це правда! Але потім подейкували, ніби княгиня Рингалла, розміркувавши, що не годиться їй бути за єпіскопом (бо він хоч і одружився, проте сану свого зложити не схотів) і що не може бог благословити таке подружжя, отруїла чоловіка. Коли я почув про це, то попросив одного святобожного пустельника під Любліном звільнити мене від тої обітниці.
— Був він справді пустельник,— заперечив, сміючись, Мацько,— але чи був він святобожний, не знаю, бо ми його в п'ятницю в бору надибали, коли він кістки ведмежі сокирою трощив і мозок з них висмоктував, аж у горлі хрипіло.
Але ж пустельник казав, що мозок — не м'ясо, до того ж, він виблагав собі на те дозвіл, бо після мозку дива всілякі уві сні бачить і на другий день до полудня пророкувати може.
Авжеж, авжеж!— відповів Мацько.— А прекрасна Рингалла тепер удова і може тебе на службу покликати.
Даремно б вона кликала, бо я собі іншу пані оберу, якій до смерті служитиму, а потім, і дружину знайду.
— Спершу знайди рицарський пас.
Овва! А хіба не буде турнірів після пологів королеви? Перед тим або після того король не одного рицарським пасом опереже. Я проти кого хочеш на герць стану. Не переміг би мене був і князь, якби мій кінь на задні ноги не сів.
Будуть тут кращі за тебе.
На те земляни з-під Кракова почали гукати:
—Бійся бога! Та тут же перед королевою виступатимуть не такі, як ти, а найславетніші в світі рицарі. Будуть змагатися і Завіша з Гарбова, і Фарурей, і Добко з Олесниці, і Повала з Тачева, і Пашко Злодій з Біскупиць, і Ясько Нашан, і Абданк з Гури, і Анджей з Брохоціц, і Кристин з Острова, і Якуб з Кобилян!.. Куди тобі з ними силою мірятись, коли їхні тут, ні при чеськім і ні при угорськім дворі ніхто перемогти не може. Що ти балакаєш; невже ти дужчий за них? Скільки тобі років?
Вісімнадцятий, — відповів Збишко.
Тоді тебе кожен між пальців роздавить.
Побачимо.
Але Мацько сказав:
Чув я, що король щедро обдаровує тих рицарів, котрі з литовської війни вертаються. Кажіть, хто тутешній: правда це?
Їй-богу, правда! — відповів один із шляхтичів. — Відома в світі щедрість королівська, тільки добитись тепер до нього буде нелегко, бо в Кракові гостей аж кишить, а вони поприїжджали, щоб нашому королю на честь пологів королеви шану скласти або вірність засвідчити. Має бути король угорський, буде, кажуть, і імператор римський, і різних князів та комесів, рицарів — як маку, і кожен з них має надію, що з порожніми руками від короля не одійде. Казали навіть, що сам папа Боніфацій приїде, який також прихильності й допомоги нашого короля проти свого ворога з Авіньйона потребує, Отож у такому тлумі не легко буде до короля, доступитись. Та коли вже чоловік доступиться та в ноги вклониться — того, хто заслужив, король щедро обдарує.
То я і вклонюся, бо того заслужив, а як буде, війна, то й знов піду. Щось там маємо із здобичі, щось князь Вітольд дав у нагороду, то й можна жити, тільки от літа вже мої не молоді, а на старість, коли сила з кості виходить, хотілося б людині мати свій затишний куточок.
Гарно король зустрів тих, що з Литви під проводом Яська з Олесниці повернулись, і всі вони тепер живуть, як у бога за дверима.
От бачите! А я ж з ними не повернувся,— далі воював. Бо мусите знати, що та королева згода з князем Вітольдом дорого коштувала німцям. Князь хитро виманив заложників, а потім і вдарив на німців. Замки поруйнував, попалив, рицарів побив, силу-силенну людей винищив. Хотіли німці мститись разом із Свідригайлом, який утік до них. Був знову великий похід. Сам магістр Кондрат пішов у цей похід з багатьма людьми. Взяли в облогу Вільну, пробували з височенних веж руйнувати замки, пробували зрадою їх узяти, та нічого не вдіяли! А по дорозі назад стільки їх полягло, що й половини не зосталось. Виходили ми ще на бій проти Ульріха з Юнгінгена, магістрового брата, самбійського війта. Але війт так злякався князя, що з плачем утік. І відтоді, як він утік, запанував мир, і місто будується наново. Один преподобний чернець, який міг по розпеченому залізу босий ходити, пророкував, що від цього часу, поки світа-сонця, Вільна збройного німця під своїми мурами не побачить. Але якщо так буде, то чиї ж то руки зробили?
Сказавши це, Мацько з Богданця простягнув поперед себе руки — широкі й надзвичайно могутні. Декотрі з гостей почали кивати головами й підтверджувати:
—Так, так! Правду він каже! Так!
Але дальша розмова була перервана голосним гомоном, що залунав крізь вікна, з яких були вийняті затягнені міхуром рани, бо ніч зайшла тепла й тиха. Здалека чути було бряжчання, людські голоси, пирхання коней і співи. Присутні в корчмі здивувались, бо час уже був пізній і місяць високо підбився в небі. Господар німець вибіг на подвір'я, і не встигли гості вихилити до дна останні кухлі, як він квапливо повернувся й загукав:
—Двір якийсь їде!
За хвилину в дверях з'явився слуга в блакитному кубраку та складаній червоній шапці. Спинився, оглянув присутніх і, побачивши господаря, сказав:
— Витерти столи та світла більше засвітити: княгиня Ганна Данута на відпочинок тут стане.
Сказавши це, він вийшов. У корчмі зчинилась метушня: господар почав гукати на челядь, а гості здивовано поглядали один на одного.
Княгиня Ганна Данута, — сказав один з городян,— це ж Кейстутівна, дружина Януша Мазовецькото. Вона вже два тижні як у Кракові, тільки виїжджала в Затор відвідати князя Вацлава, а тепер оце, мабуть, повертається.
Куме Гамроте, — сказав другий городянин,— ходімо на сіно в стодолу: зависока то для нас компанія.