А нічим. Кастелян ще сказав: «Жаль мені його, бо й княгиня Ганна за нього просить, але чого не можу! того не можу...»
А княгиня Ганна ще тут?..
Нехай їй бог віддячить. То добра жінка. Вона ще тут, бо Юрандівна захворіла, а княгиня любить її, як свою дитину.
Боже ти мій! То й Дануську напала хвороба? Що ж у неї таке?
Хіба я знаю!.. Княгиня каже, що її хтось наврочив.
Певно, Ліхтенштейн! Ніхто інший, тільки Ліхтенштейн — собачий виродок!
Може, й він. Але що ти йому зробиш? Нічого!
—Через те всі й забули за мене, що вона захворіла...
Сказавши це, Збишко почав ходити широким кроком по кімнаті, потім схопив Мацькову руку, поцілував її і мовив:
—Хай вам бог заплатить за все, бо через мене помрете, та коли вже ви їздили аж до Пруссії, то поки остаточно не заслабли, зробіть для мене ще одну річ. Підіть до кастеляна й попросіть, щоб він пустив мене на рицарське слово хоч на дванадцять тижнів. Потім я повернусь, і Нехай мені голову відрубає, але ж так не може бути, щоб ми без ніякої помсти загинули. Знаєте що?.. Я поїду до Мальборга і зразу пошлю Ліхтенштейнові виклик. Інакше воно й не може бути. Або йому смерть, або мені!
Мацько почав терти лоба.
Піти то я піду, але чи погодиться кастелян?
Я дам рицарське слово. На дванадцять тижнів — більше мені не треба...
Що там казати: на дванадцять тижнів! А коли тебе поранять та не повернешся, що подумають?..
Рачки прилізу. Але не бійтеся! І знаєте, може, на той час приїде король з Русі, то можна буде його попросити про помилування.
—Це правда,— сказав Мацько. Але за хвилину додав:
Кастелян сказав мені ще й так: «Ми забули за вашого небожа в зв'язку з смертю королеви, але тепер нехай воно вже все скінчиться».
Та, дасть він згоду! — відповів з надією Збишко.— Він же знає, що шляхтич слова додержить, а чи мені зараз голову зітнуть, чи після свята Михайла, йому однаково.
—Що ж, піду до нього ще сьогодні.
—Сьогодні йдіть до Амилея і полежте трохи. Нехай він вам якогось там зілля до рани прикладе, а до кастеляна завтра підете.
Ну, то з богом!
З богом!
Вони обнялися, і Мацько повернувся до дверей, але затримався коло порога і наморщив чоло, немов щось раптом пригадав.
—Ага, та ти ж іще рицарського паса не маєш:
скаже тобі Ліхтенштейн, що з непасованим не буде битися — що ти йому зробиш?
Збишко зажурився, але тільки на хвилину, потім сказав:
—А як же буває на війні? Хіба там неодмінно тільки пасований пасованого вибирає?
—Війна — то війна, а герць — інша річ...
—Правда... але... заждіть... Треба придумати... Ага, от бачите! Є вихід. Мене опереже рицарським пасом князь Януш. Коли княгиня з Дануською його попросять, то опереже. А я по дорозі в Мазовію викличу на бій також сина Миколая з Длуголясу.
—За що?
—За те, що Миколай — той, що ото при княгині і котрого Обухом називають, сказав на Данусю «курдупіль».
Мацько глянув на нього здивовано, а Збишко, видно, хотівши краще пояснити, в чому річ, вів далі:
—Бачите, цього я йому подарувати не можу, але й з Миколаєм битися не можу, бо йому вже, мабуть, років з вісімдесят.
На це Мацько сказав:
—Слухай, хлопче, шкода мені твоєї голови, але розуму не шкода, бо ти дурний, як цап.
— А чого ви сердитесь?
Мацько нічого не відповів і хотів вийти, але Збишко підбіг до нього:
—А як же там Дануська? Чи вже одужала? Не гнівайтесь за казна-що. Ми ж так довго не бачились.
І знов поцілував старого в руку, а той здвигнув плечима, але відповів уже лагідніше:
—Юрандівна здорова, тільки її ще з кімнати не випускають. Бувай здоров.
Збишко залишився сам, але немов відроджений душею й тілом. Любо йому було, подумати, що проживе ще місяців зо три, поїде в далекі краї, відшукає Ліхтенштейна й битиметься з ним на смерть. Лише на думку про це груди його сповнились радістю. Добре хоч би з дванадцять тижнів відчувати під собою коня, їздити по білому світі, битися й не загинути без помсти. А потім— хай буде, що має бути. Адже за цей час може повернутися з Русі король і дарувати йому провину, може вибухнути та війна, яку всі вже давно передбачали,— може, й сам кастелян, через три місяці побачивши переможця пихатого Ліхтенштейна, скаже: «Рушай собі тепер у бори та ліси!» Бо Збишко ясно відчував, що, крім хрестоносця, ніхто на нього не мав зла і що й сам суворий краківський кастелян просто змушений був ухвалити йому смертний вирок. І надія його все зростала, бо вже не мав сумніву, що йому тих трьох місяців не відмовлять. Навпаки, гадав, що дадуть ще більше, бо щоб шляхтич заприсягся рицарським словом і його не додержав, такого старому панові з Тенчина навіть на думку не спаде.
Отож коли Мацько на другий день надвечір прийшов до в'язниці, Збишко, що ледве міг всидіти на місці, підбіг до нього й запитав:
— Дав згоду?
Мацько сів на тапчані, бо не міг від слабості стояти, з хвилину важко дихав і, нарешті, промовив: