— Після моєї смерті?
— Якщо скоро вмрете, то після вашої смерті, але
перш достойно вас поховаю; а коли господь дасть вам здоров'я, то залишитесь у Богданці. Мені княгиня обіцяла, що там я рицарського паса від князя дістану. Інакше Ліхтенштейн не схотів би зі мною битись.
—Значить, потім вирушиш до Мальборга?
—До Мальборга чи й на край світу, аби тільки Ліхтенштейна спіткати.
—З цим я згодний. Твоя смерть або його!
Вже я вам його рукавиці й паса до Богданця привезу — не турбуйтеся!
Тільки остерігайся віроломства. У них з цим ділом просто.
Поклонюся князю Янушеві, щоб послав до магістра за охоронною грамотою. Зараз мир. Поїду за тією грамотою до Мальборга, а там завжди ціле збіговисько рицарів-гостей. Отож — першого Ліхтенштейна, а потім дивитимусь, котрі з павиними чубами, то тих і буду одного по одному викликати. Їй-богу! Як бог мені поможе, то заразом і обітницю виконаю.
Говорячи так, Збишко усміхався, причому обличчя в нього було зовсім як у того хлопчика, що запевняє, які то він подвиги вчинить, коли виросте.
—Ого! — сказав Мацько, хитаючи головою.— Якби ти переміг трьох рицарів знатного роду, то не тільки обітницю виконав би, а й здобичі у них набрав би стільки, що дай боже!
—Та що там трьох!— вигукнув Збишко.— Я вже у в'язниці сказав собі, що не скупуватиму для Данусі. Скільки пальців на обох руках, а не трьох!
Мацько здвигнув плечима.
Дивуйтеся або й не вірте,— сказав Збишко,— а я таки з Мальборга до Юранда із Спихова поїду. Як же йому не поклонитись, коли він — Данусин батько? І з ним будемо на хелминських німців у наскоки ходити. Самі ж ви казали, що більшого страховища для німців нема в усій Мазовії.
А коли він не віддасть за тебе Дануськи?
Чого б йому не віддати? Він своєї помсти шукає, а я своєї. Кого ж він кращого знайде? Зрештою, коли княгиня дала згоду на заручини, то й він не буде противитись.
Я тільки про одне думаю,—сказав Мацько,—що ти всіх людей з Богданця забереш, щоб мати почет, як належить рицареві, а земля залишиться без рук. Поки житиму, то не дам, а після моєї смерті — знаю, що забереш.
Бог мені поможе набрати почет, та й Янко ж із Тульчі, родич, не поскупиться.
Раптом відчинилися двері, і, немов на доказ, що бог поможе Збишкові набрати почет, увійшло два чоловіки — обидва чорняві, кремезні, в жовтих, схожих на єврейські, каптанах, в червоних фесках і широченних штанях. Ставши в дверях, вони почали прикладати пальці до лоба, до вуст, до грудей і заразом кланятись аж до землі.
Що воно за опудала? — спитав Мацько.— Хто ви такі?
Ваші невільники,— відповіли ламаною польською мовою прибулі.
— Як так? Звідки? Хто вас сюди прислав?
Прислав нас пан Завіша в дар молодому рицареві, щоб ми були його невільниками.
О, дай боже! На двох хлопів більше! — вигукнув з радості Мацько.— А з якого народу?
Ми турки.
Турки? — перепитав Збишко.— Значить, матиму двох турків у почті. Ви бачили коли-небудь турків?
Підійшовши до них, він почав обмацувати й оглядати їх, немов якісь заморські створіння. А Мацько сказав:
—Бачити не бачив, але чув, що в пана з Гарбова є слуги турки, яких він забрав, як воював коло Дунаю в війську римського імператора Сігізмунда. То це що ж виходить, що ви, псявіри, погани?
—Пан наказав нам охреститись, — мовив один з невільників.
—А відкупитися не мали за що?
—Ми здалека, з азіятського берега, з Брусси. Збишко, який завжди жадібно слухав усякі розповіді про війну, а особливо ті, де йшлося про подвиги преславного Завіші з Гарбова, почав розпитувати їх, яким чином вони потрапили в неволю. Але в їх розповідях не було нічого незвичайного: три роки тому Завіша напав на їх загін з кількох десятків чоловік у глибокому яру, частину побив, частину полонив і багатьох потім роздарував. Збишко й Мацько дуже зраділи з цього подарунка, тим більш, що в ті часи трудно було роздобути людей і вони становили справжню маєтність.
Незабаром прийшов і сам Завіша з Повалою та Пашком Злодієм з Біскупиць. Тому що всі вони брали участь в порятунку Збишка й раді були, що їм пощастило досягти цього, кожен з них приніс йому якийсь подарунок на прощання й на пам'ять. Щедрий рицар з Тачева дав йому кінську попону, широку, гарну, обшиту спереду золотою торочкою. Пашко дав угорський меч, який коштував кілька гривень. Потім прийшли Лис з Торговиська, Фарурей і Кшон з Козіхглув з Мартином з Вроцімовиць, а останнім прийшов Зиндрам з Машковиць — кожен з повними руками.
Збишко вітав їх, розчулений, вдвоє щасливий і з дарів, і тому, що найславетніші в королівстві рицарі так приязно ставляться до нього. А вони розпитували його про від'їзд та про Мацькове здоров'я, радячи йому, як люди досвідчені, хоч і молоді, всілякі масті й цілющі ліки до ран.
Але Мацько полишав на їхнє піклування тільки Збишка, бо сам збирався на той світ. Трудно жити з залізякою під ребрами. Скаржився він ще й на те, що весь час плює кров'ю та їсти не може. Кварта облущених горіхів, два кільця ковбаси та миска яєчні — от і вся його їжа на день. Отець Цибек кілька разів пускав йому кров, гадаючи, що таким способом відтягне йому від серця гарячку та поверне хіть до їди, але й те не помогло.
Проте він так зрадів подарунками для племінника, що в той час почував себе краще, і коли купець Амилей наказав для вшанування таких славетних гостей принести барило вина, сів разом з ними до чарки. Стали розмовляти про порятунок Збишка та про його заручини з Дануською. Рицарі не сумнівалися, що Юранд із Спихова не противитиметься волі княгині, особливо коли Збишко помститься за смерть її матері та здобуде обіцяні павині чуби,
От тільки щодо Ліхтенштейна,— сказав Завіша,— то не знаю, чи захоче він з тобою битись, бо він же чернець, а до того ще й один із старост Ордену. Казали люди з його почту, що як діждеться, то навіть великим магістром стане.
Якщо відмовиться битись, то втратить честь,— озвався Лис з Торговиська.
Ні,—відповів Завіша,— бо він не світський рицар, а ченцям заборонено ставати на герць.
А проте часто буває, що стають.
Через те що закони в Ордені занепали. Дають вони всілякі обітниці, але вславились тим, що, на спокусу всьому християнському світові, раз у раз їх ламають. А до бою на смерть хрестоносець, а тим більш комтур, може не стати.
Ну, тоді ти його спіткаєш хіба на війні.
Коли ж кажуть, що війни не буде,— сказав Збишко,— бо хрестоносці тепер бояться нашого народу.
Зиндрам з Машковиць відказав на це:
—Не довго він буде, цей мир. Не може бути з вовком згоди, бо він чужим живе.