—Сусід, Зих із Згожелиць. Вже з тиждень їду за вами та розпитую людей по дорозі.
—Матінко моя! Дядьку! Це Зих із Згожелиць! —
вигукнув Збишко.
І вони радісно привіталися. Зих справді був їхній сусід, до того ж чоловік добрий і всіма любимий за
веселу вдачу.
—Ну, як ся маєте? — спитав він, тиснучи Мацькові
руку. — Ще гоп чи вже не гоп?
— Ой, уже не гоп! — відповів Мацько.— Але радий вас бачити. Боже милий! Це я вже наче в Богданці!
— А що з вами таке, бо я чув, що вас німці підстрелили?
Підстрелили, псявіри! Залізяка у мене між ребрами залишилася...
Бійтесь бога! Ну, і що ж? А пробували ви пити ведмеже сало?
Бачите! — сказав Збишко.— Кожен радить ведмеже сало. Аби нам тільки дістатися до Богданця! Зараз же піду з сокирою під борті.
Може, знайдеться у Ягенки, а як ні, то пошлю питати в інших.
Яка Ягенка? Жінка ж ваша звалася Малгохна?— спитав Мацько.
Ого! Де та Малгохна! На святого Михайла третя осінь минає, як Малгохна дуба врізала. Конозиста була баба, царство їй небесне! А Ягенка в неї вдалася, тільки й того, що молода...
Росте дуб коло садочка, Яка мати, така й дочка....
Гоп! Гоп!
...Казав я Малгохні: не лізь на сосну, коли тобі вже півсотні років. Так ні ж бо! Вилізла. А гілка вломилась, і бух! Скажу вам по правді, аж яму в землі вибила, і за три дні й духу пустилася.
Царство їй небесне! — промовив Мацько.— Пам'ятаю, пам'ятаю... Як візьметься бувало в боки та як почне штукарити, то батраки в сіно ховаються. Але до хазяйства була беручка! І то злетіла з сосни?.. Бачите, яке диво!..
Злетіла, як шишка зимою... От було лихо. Вірите? Я після похорону так з жалю впився, що три дні не могли мене добудитися. Думали, що я теж дуба дав. А що вже потім сліз виплакав, то й відром не винести! Але до хазяйства і Ягенка беручка. Все тепер на її шиї.
Я її ледве пам'ятаю. Коли я виїжджав, то не більша була за топорище. Попід конем могла пройти й головою черева не зачепити. Еге! Давно то було, і мусила вирости.
На святої Агнеси минуло п'ятнадцять років; але я її також майже рік не бачив.
А що з вами було? Звідки ви повертаєтесь?
З війни. Чого б ото я вдома сидів, маючи Ягенку? Хоч Мацько був і хворий, але як почув про війну,
одразу ж наставив вуха й запитав:
—Може, були з князем Вітольдом на Ворсклі?
А був,— весело відповів Зих із Згожелиць.— Та не пощастило йому: розбив нас Едигей вщент. Спочатку вони перестріляли наших коней. Татарин тобі не вдарить прямо, як християнський рицар, а стріляє здалека з луків. Ти на нього натиснеш, а він утече, та й знов з лука шиє. Роби з ним, що хочеш! Бачите, рицарі в нашому війську вихвалялися й казали так: «Не будемо навіть списів нахиляти й мечів видобувати, просто витопчемо ту погань кіньми». Отак вони вихвалялися, а тут як почали стріли дзижчати, аж темно зробилося,— та й кінець битві! Ледве один з десятьох живий зостався. Вірите чи ні? Більш як половина війська сімдесятьох литовських і руських князів зосталась на полі бою, а що вже бояр та всяких придворних, або, як вони називають, отроків, то й за два тижні не злічити.-
Чув я,— перебив Мацько,— і наших добровольців-рицарів полягло чимало.
Ага, і навіть дев'ять хрестоносців, бо й вони мусили в Вітольдовім війську бути. А наших також полягло безліч, бо, знаєте, там, де інший остережеться, наш не остерігається. Великий князь найбільше довіряв нашим рицарям і не хотів мати в бою коло себе інших охоронців, крім поляків. Гай-гай! Вони також, як снопи, всі коло нього полягли, а йому нічого! Поліг пан Спитко з Мельштина, і мечник Бернат, і чашник Миколай, і Прокоп, і Пшецлав, і Доброгост, і Ясько з Лазевиць, і Пилик Мазур, і Варш з Міхова, і воєвода Соха, і Ясько з Діброви, і Петрко з Милослав'я, і Щепецький, і Одерський, і Томко Лагода. Хто б їх там усіх полічив! А деяких бачив таких утиканих стрілами, що після смерті схожі були на їжаків,— сміх та й годі!
Він справді засміявся, немов розказував найвеселішу пригоду, і раптом почав співати:
Взнав татарина натуру, Як він здер із мене шкуру!
—Ну, а потім що? — запитав Збишко.
Потім великий князь утік, але одразу ж набрався духу, як то з ним звичайно буває. Він, як той кущ ліщини: чим більше його пригнеш, тим дужче хвисьне. Поскакали ми тоді до Таванського броду охороняти переправу. Підійшла до нас ще купка рицарів з Польщі. Ну, гаразд! Другого дня насунув Едигей з тьмою татар, але вже нічого не міг вдіяти. От було на що подивитись! Тільки він поткнеться до броду, а ми його в морду! Ніяк не міг нічого зробити. Набили ми їх та набрали в полон чимало. Я сам зловив п'ятьох і веду їх з собою в Згожелиці. Побачите вдень, які це псячі морди.
В Кракові казали, що війна може перекинутись і на королівство.
— Думаєте, Едигей такий дурний? Знав він добре, яке у нас рицарство, знав також, що найкращі рицарі залишилися вдома, бо королева була незадоволена, що Вітольд почав війну на свій риск. Е, він хитрий — старий Едигей! Він ще в Тавані змикитив, що князівська сила зростає, і пішов геть, тільки його й бачили!..
— А ви повернулись?
—Повернувся. Там уже нема чого робити. А в Кракові дізнався, що ви трохи раніш за мене виїхали.
— Через те й знали, що це ми? — Знав, що це ви, бо на всіх відпочинках про вас питав.
Потім Зих звернувся до Збишка:
і— Боже ти мій! Та я ж тебе останній раз бачив ще малим, а тепер, хоч і темно, але думаю, що ти хлопець, як тур. І одразу хотів з лука стріляти!.. Видно, що на війні бував.
Мене змалку війна виховувала. Нехай дядько скажуть, чи бракує в мене досвіду.
Не треба мені, щоб дядько про це говорив. Бачив я в Кракові пана з Тачева, то він мені про тебе розповідав... Кажуть, ніби той мазур не хоче дочки за тебе віддати, а я з своєю не був би такий упертий, бо ти мені подобаєшся... Як побачиш мою Ягенку, то забудеш за ту. Там дівка, як дзвін!..
Неправда! Не забуду, хоч би побачив і десять таких, як ваша Ягна.
Я за неї дам в придане Мочидоли, де є млин. Крім того, коли я виїжджав, то на луках випасалося десять добрих кобилиць з лошатами... Ще не один мені за Ягну поклониться, будь певний!