Раптом над його головою зашуміли сосни, він відчув на обличчі дужий подув вітру, що віяв з болота, і одночасно зачув носом важкий дух ведмедя.
Тепер уже не було найменшого сумніву, що йшов Мишко.
Страх зник умить, і Збишко, нахиливши голову, напружив зір і слух. Кроки наближалися, важкі, виразні, ведмежий дух став гостріший; незабаром зачулося сопіння й глухе гарчання.
«Коли б їх не йшло два», подумав Збишко.
Але в ту ж мить він побачив перед собою великий і темний силует звіра, який ішов за вітром і до останньої хвилини не міг його почути носом, тим більше, що увагу його відвертав запах розмащеного по стовбурах меду.
— Сюди, дідусю! — гукнув Збишко, вихиляючись з-за сосни.
Ведмідь коротко рикнув, вражений несподіванкою, але був уже надто близько, щоб рятуватися втечею, тому вмить став на задні лапи, а передні розставив, наче для обіймів. А Збишко цього тільки й чекав: він весь напружився, блискавично, кинувся вперед і всією силою своїх могутніх рук та вагою свого тіла увігнав вила в груди звіра.
Бір здригнувся від моторошного рику. Ведмідь ухопив лапами держака, щоб вирвати вила, але зазубні коло гостряків затримали їх, і, відчувши біль, він закричав ще страшніше. Хотівши дістати Збишка, ведмідь натиснув на вила і ще глибше увігнав їх собі в груди. Збишко, не знаючи, як глибоко увійшли вила, не пускав держака. Людина і звір почали шарпатись і шамотатись. Бір дрижав від шаленого й розпачливого рику.
Збишко не міг дістати сокири, не встромивши загостреного кінця держака в землю. А ведмідь, схопивши держака лапами, шарпав його разом із Збишком, наче розумів, у чому річ, і, незважаючи на біль від кожного поруху глибоко загнаних вил, не давав себе «підперти». Таким чином боротьба тривала, і Збишко розумів, що сили його кінець кінцем вичерпаються. До того ж, він міг упасти, і в такому разі неминуче загинув би, але зібрав усю свою силу, напружив руки, розставив ноги, вигнув хребет, як лук, щоб не перевернутися навзнак, і став повторювати крізь зціплені зуби:
—Мені смерть або тобі!..
Кінець кінцем його пойняв такий гнів, така лють, що він справді в ту мить готовий був загинути, але не пустити звіра. Нарешті, зачепившись ногою за корінь сосни, захитався і був би впав, коли б у ту мить коло нього не з'явилась якась темна постать і не «підперла» ведмедя другими вилами. Одночасно "якийсь голос закричав над самим його вухом":
—Сокирою!..
В запалі боротьби Збишко навіть не подумав, відкіля надійшла йому ця несподівана допомога, а схопив сокиру і страшно рубонув ведмедя. Тепер зламались вила під вагою і останньою конвульсією звіра, що,, немов громом вражений, звалився на землю й почав хропти, але одразу перестав. Настала тиша, в якій тільки чути було важке дихання Збишка, що сперся на сосну, бо ноги під ним підламувались. Аж за хвилину він підвів голову, глянув на постать, що стояла поруч нього, і злякався: може, то була й не людина!
Хто такий? — спитав він тривожно.
Ягенка! — відповів тонкий дівочий голос. Збишко аж онімів від здивування і не вірив своїм
очам. Але сумнів його тривав недовго, бо голос Ягенки озвався знову:
—Я викрешу вогню...
Зачиркало кресало об кремінь, посипались іскри, і при їх миготливому блиску Збишко побачив біле чоло, чорні брови й випнуті губи дівчини, що дмухала на затлілу губку. Аж тепер він подумав, що вона прийшла в цей бір, щоб допомогти йому, що без її вил йому могло бути погано, і відчув до неї таку вдячність, що, не довго думавши, обняв її й поцілував в обидві щоки.
Губка й кресало випали з її рук на землю.
—Облиш! Навіщо? — промовила вона глухим голосом, але не одвертала обличчя, навпаки, ніби ненароком торкнулася губами до губів Збишка.
Він пустив її і сказав:
—Бог тобі віддячить. Коли б не ти, не знаю, що й було б.
А Ягенка, присівши навпочіпки, щоб знайти кресало й губку, почала виправдуватись:
Я боялася за тебе, бо той Бездух також пішов на ведмедя з вилами й сокирою — і ведмідь його роздер. Боронь боже чого, це було б для Мацька велике горе, а він і так ледве дихає... Ну, то я взяла вила та й пішла...
То це ти заходила отам за сосни?
— Я.
А я думав, що якась нечиста сила.
Набралася і я страху, бо тут коло Радзікового болота вночі всякого буває.
Чого ж ти не обізвалася?
Боялася, що ти мене проженеш.
І вона знов почала кресати, а потім поклала на губку трохи сухої конопляної костриці, яка враз зайнялася ясним полум'ям.
— У менеє дві тріски,—сказала вона,— а ти швиденько назбирай сушняку — буде багаття.
За хвилину справді розгорілося веселе вогнище, яке освітило величезну руду тушу ведмедя, що лежав у калюжі крові.
—Здоровий звірюга,— озвався трохи хвастовито Збишко.
—А голова геть чисто розвалена! Ой боже! Сказавши це, вона нахилилась і занурила руку
в ведмежі кудли, щоб довідатись, чи він гладкий, потім підвелася з веселим обличчям:
Буде сала років на два!
А вила поламані, дивись!
Отож і біда, бо що я вдома скажу?
Хіба що?
—Татусь ніколи не пустив би мене в бір, тому я й ждала, поки всі полягають спати.
Через якийсь час вона додала:
—Не кажи, що я була тут, щоб з мене не сміялися.
—Але я тебе до садиби проведу, бо ще вовки по дорозі нападуть, а вил у тебе нема.