Засуджені будете на вічні муки і один, і другий, коли за неї забудете,— сказав абат,— і я перший вас проклену. Кривди вашої я не хочу, бо ви моя рідня, і тому я придумав спосіб, щоб те, що по мені зостанеться, було і Ягенчине, і ваше — розумієте?
Дав би бог, щоб воно так сталося! — відповів Мацько.— Господи милосердний! Пішки пішов би до гробу королеви в Кракові і на Лису Гору, щоб поклонитись дереву животворного хреста господнього.
Абатові сподобалось, з якою щирістю говорив Мацько. Він усміхнувся і сказав:
—Дівка має право вибирати, бо й гарна, і придане добре, і рід знатний! Що для неї Чтан чи Вільк, коли й воєводин син їй не така вже цяця. Але коли б, приміром, я кого-небудь їй посватав, то за того пішла б, бо любить мене і знає, що я їй нічого поганого не пораджу...
— Добре буде тому, кого ви за неї засватаєте,—: сказав Мацько.
Але абат звернувся до Збишка:
А ти що скажеш?
Я думаю так само, як і дядько... Добродушне обличчя абата прояснилося ще більше;
він ляснув долонею Збишка по лопатці, аж загуло в ванькирі, й запитав:
Чому ти біля костьолу ні Чтана, ні Вілька до Ягенки не допустив?.. Га?..
Щоб не думали, що я їх боюсь, та й ви щоб так не думали.
І свяченої води їй подав?
Подав.
Абат ударив його другий раз:
Ну... то бери її!
Бери її! — як лупа, озвався Мацько.
Збишко підгорнув під сітку волосся і спокійно відповів:
Як же я буду її брати, коли я перед олтарем у Тинці Данусі Юрандівні дав обітницю?
Обіцяв павині чуби, то їх і шукай, а Ягенку зараз бери.
Ні,— відповів Збишко,— потім, коли вона мене повила покривалом, то я обіцяв, що візьму її за жінку.
Обличчя абата почало наливатися кров'ю, вуха посиніли, а очі полізли на лоб. Він наблизився до Збишка і промовив приглушеним голосом:
—Твої обітниці — полова, а я — вітер, розумієш?
От!
І так сильно дмухнув йому на голову, що аж понтлик злетів, а волосся безладно розсипалось по плечах і спині. Збишко зсунув брови і, дивлячись абатові прямо в очі, сказав:
—В моїй обітниці моя честь, а сторож моєї честі — я сам!
Почувши це, незвиклий до опору абат аж задихнувся, і йому на якийсь час одібрало мову. Настало зловісне мовчання, яке нарешті порушив Мацько:
—Збишку! — вигукнув він.— Опам'ятайся! Що з тобою!
Тимчасом абат підняв руку і, вказуючи на юнака, закричав:
—Що з ним? Я знаю, що з ним: в нього душа не рицарська і не шляхетська, а заяча. Те з ним, що він боїться Чтана й Вілька!
Збишко ні на мить не втратив спокою і відповів: — Овва! Я порозбивав їм голови в Кшесні.
—Бійся бога! —вигукнув Мацько.
Абат, вирячивши очі, якийсь час дивився на Збишка. Гнів боровся в ньому з подивом, а разом з тим його природний гострий розум підказував йому, що те побиття Вілька і Чтана він може використати для своїх замірів.
Трохи охолонувши, він гукнув до Збишка:
Чому ж ти нічого не казав?
Бо мені було соромно. Я думав, що вони мене викличуть, як личить рицарям, на герць кінним чи пішим, але то розбишаки, а не рицарі. Перший Вільк оддер дошку від стола, а Чтан другу — і до мене! То що ж я мав робити? Теж ухопив ослона... ну... і знаєте...
Чи вони ж хоч живі? — спитав Мацько.
Живі, тільки памороки забив їм. Але ще при мені почали дихати.
Абат слухав, тер лоба, потім зненацька скочив із скрині, на якій сів був, щоб краще подумати, і вигукнув:
Зажди-но! Тепер я тобі ось що скажу!
А що ви скажете? — спитав Збишко.
Те скажу, що коли ти бився за Ягенку і розвалював за неї людям голови, то ти насправді її рицар, а не чийсь інший, і мусиш її брати.
Сказавши це, він узявся в боки й переможно подивився на Збишка, але той тільки усміхнувся і сказав:
—Еге, я добре знав, чого ви хотіли мене на них напустити, тільки це вам зовсім не вдалося.
— Чому не вдалося?.. Кажи!