Що мені її врода? Краще вже візьми її, коли виросте, за жінку, якщо вона багатого комеса дочка.
На обличчі Збишка засяяла молода, добра усмішка.
—І так може бути. Не треба мені ні іншої пані серця, ні іншої жінки! Коли ваші кості вже ослабнуть, ви будете ще бавити наших дітей, а своїх онуків.
Мацько в свою чергу усміхнувся й відповів, уже зовсім добродушно:
—Гради! Гради! То нехай же їх буде, як граду. На старість радість, а після смерті спасіння. Дай, господи, щоб так воно й було!
Княгиня Данута, Мацько і Збишко бували вже й раніш у Тинці, але в почті були придворні, котрі бачили його вперше. Отож вони здивовано споглядали величне абатство, його зубчасті мури, що йшли вздовж скель над урвищами, будівлі, що стояли на узбіччях гори та всередині огорожі. Все це громадилось, височіло і виблискувало під золотим промінням сонця. З тих мурів та будівель, призначених для різного вжитку, з садів, що розкинулись попід горою, та з старанно оброблених полів, що видні були з високості, можна було одразу побачити стародавнє невичерпне багатство, до якого не звикли і з якого мусили дивуватися люди з бідної Мазовії. Існували, правда, старовинні й багаті бенедиктинські абатства і в інших місцях країни, наприклад, в Любуші на Одері, в Плоцьку, в Великопольщі і Могильні та в інших місцях, але жодне з них не могло зрівнятися з тинецьким, володіння якого перевищували не одне удільне князівство, а прибуткам його могли позаздрити навіть тодішні королі.
Через те серед придворних зростало здивування, а декотрі просто не хотіли вірити своїм очам. Тимчасом княгиня, щоб скоротити час у дорозі та зацікавити придворних панн, стала просити одного з ченців, щоб розказав старовинну і страшну історію про Вальгера
Вдалого, яку їй розповідали в Кракові, хоч і не дуже докладно.
Почувши це, панни стовпились у тісний гурт біля княгині і йшли помалу під гору, подібні у вранішньому промінні сонця до рухливих квітів.
Нехай про Вальгера розкаже брат Гідульф, якому він колись уночі з'являвся,— сказав один з ченців, поглядаючи на другого, вже підстаркуватого чоловіка, який, трохи згорбившись, ішов поруч з Миколаєм з Длуголясу.
Невже ви бачили його власними очима, святий отче? — спитала княгиня.
Бачив,— похмуро відповів чернець,— бо бувають такі часи, коли з божої волі він може виходити з пекла й показуватись на світ.
—Коли ж то буває?
Чернець глянув на двох своїх товаришів і замовк, бо існувало повір'я, ніби дух Вальгера з'являється тоді, коли добрі звичаї в монастирі підупадають, а ченці більш, ніж будь-коли, дбають про світський добробут та втіхи.
Саме про це жоден чернець і не хотів сказати, але тому, що привид віщує також війну та інші лиха, брат Гідульф, трохи помовчавши, сказав:
—Поява його не віщує нічого доброго.
Не хотіла б я його бачити, —сказала княгиня, хрестячись —Але чому ж він у пеклі, коли, як я чула, тільки помстився за свою тяжку кривду?
Нехай би він і все життя був доброчесний,— суворо відказав чернець,— однак був би приречений на вічні муки, бо жив за часів поганських і не був святим хрещенням обмитий від первородного гріха.
Почувши це, княгиня болісно звела брови, бо згадала, що й батько її, якого вона любила всією душею, також помер у поганських забобонах, отож мав мучитись у пеклі всю вічність.
—Ми слухаємо,— сказала вона по хвилі мовчання. І брат Гідульф почав розповідати?
—Жив за поганських часів могутній граф, якого за надзвичайну вроду звали Вальгером Вдалим. Увесь той край, куди тільки сягало око, належав йому, а в походи вїн водив, крім піших вояків, по сотні вершників, бо всі землевласники на захід аж до Ополля, а на схід до Сандоміра, були його васалами. Незліченні були череди його худоби, а в Тинці в нього була повна вежа грошей, як-от тепер у хрестоносців у Мальборзі.
—Знаю, є у них така вежа, — докинула княгиня Данута.
— І був він як велетень,— вів далі чернець,— дуби з корінням виривав, а вродою, грою на лютні та співами ніхто в усьому світі змагатися з ним не міг. Одного разу, коли він був при дворі французького короля, закохалася в нього королівна Гельгунда, яку батько на славу божу хотів у черниці віддати, і втекла з ним до Тинця, де вони й жили невінчані, бо жодний ксьондз не хотів дати їм християнського шлюбу. В той час жив у Віслиці Віслав Вродливий з роду короля Попеля. Коли Вальгера Вдалого не було вдома, він спустошував тинецьке графство. Вальгер переміг його в бою і привів у неволю до Тинця, не знаючи, що кожна жінка, побачивши Віслава, готова була задля своєї хтивості зректися батька, матері й чоловіка. Так сталося і з Гельгундою. Вона придумала для Вальгера такі кайдани, що він, велетень, який виривав дуби, не міг тих кайданів розірвати, і віддала його Віславові, а той одвіз графа до Віслиці, Але Ринга, сестра Віслава, почувши, як Вальгер співає в підземеллі, одразу закохалася в нього і звільнила з підземелля. Тоді Вальгер посік мечем Віслава і Гельгунду, тіла їхні викинув крукам на поживу, а сам з Рингою повернувся до Тинця.
—Хіба він не слушно вчинив? — спитала княгиня. Брат Гідульф відповів:
— Якби він був охрестився та віддав Тинець бенедиктинцям, може б, йому бог гріхи простив, але тому, що він так не зробив, його земля поглинула.
Хіба бенедиктинці тоді вже були в цьому королівстві?
Бенедиктинців у королівстві тоді ще не було, бо жили тут самі погани.
То як же він міг охреститись або Тинець віддати?
Таки не міг, і саме через те покараний на вічні муки,— переконано відповів чернець.
Звісно, що так! Він правильно каже! — озвалося кілька голосів.
Тимчасом вони підійшли до головної монастирської брами, в якій княгиню чекав абат на чолі особистого почту з ченців і шляхти. В монастирях завжди бувало багато світських людей: «економів», «адвокатів», «прокураторів» та різних монастирських службовців. Багато землян і навіть заможних рицарів також користувались неосяжними монастирськими землями за винятковим тоді в Польщі ленним правом. Вони, як «васали», охоче перебували при дворі «сюзерена», де при головному олтарі можна було легко дістати даровизну, пільги та всілякі добродіяння, що залежали часто від дрібної послуги, вдало сказаного слова або від доброго настрою могутнього абата. Майбутні урочистості в столиці привабили багато таких васалів з далеких місцевостей, і ті, яким через велике стовпище трудно було знайти пристановище в Кракові, містилися в Тинці. Через те abbas centum villarum міг привітати княгиню з почтом ще більшим, ніж звичайно.
Це був чоловік високого зросту, з розумним, худорлявим обличчям, з виголеною на маківці головою, облямованою коло скронь і потилиці віночком сивіючого волосся. На чолі у нього був рубець від рани, мабуть, заподіяної йому за молодих рицарських літ. Його проникливі очі гордо дивилися з-під чорних брів. Одягнений він був, як і інші ченці, в сутану, але поверх неї був накинутий чорний, підбитий пурпуром плащ, а на шиї золотий ланцюг, на кінці якого висів також золотий, всіяний самоцвітами хрест — ознака абатського сану. Вся його зовнішність виявляла людину горду, звиклу до влади й певну себе.
Проте княгиню він привітав чемно і навіть запобігливо, бо пам'ятав, що її чоловік походить з того самого роду мазовецьких князів, з якого вийшли королі Владислав і Казимір, а по жіночій лінії — і нині царююча королева, владарка одної з найбільших у світі держав. Він переступив поріг брами, низько схилив голову, а далі, благословивши Ганну Дануту і весь її двір малим золотим ковчежцем, який тримав у правій руці, заговорив:
— Вітаю тебе, милостива пані, на порозі убогої чернецької оселі. Нехай святий Бенедикт Нурсійський, святий Мавр, святий Боніфацій і святий Бенедикт Аніанський, а також і Ян Толомейський — наші покровителі, що в вічному блаженстві пробувають, обдарують тебе здоров'ям і щастям та благословляють тебе по сім разів щоденно в усі дні життя твого.
— Хіба б глухі були, коли б не почули слів такого великого абата, — чемно відказала княгиня,— тим більш, що ми прийшли на месу і в цей час віддамо себе під їхню опіку.
Сказавши це, вона простягнула абатові руку, а він, галантно ставши на одне коліно, по-рицарському її поцілував. Потім вони разом увійшли в браму. З месою, очевидно, чекали, бо в ту ж мить задзвонили великі й малі дзвони; сурмачі під дверима костьолу гучно затрубили в сурми, литаврщики вдарили в величезні, обтягнуті шкурою, литаври з червоної міді. На княгиню, що народилась не в християнській країні, кожен костьол і досі справляв велике враження, а цей, тинецький, справив ще більше, бо величністю мало який міг з ним зрівнятися. Морок стояв у глибині храму, тільки перед головним олтарем миготіли вогники різноманітних лампад впереміжку з багатьма свічками, що осявали позолоту й різьблення. Чернець у ризах вийшов з олтаря, вклонився княгині й почав месу. Клуби густого запашного диму враз закрили вівтар і ксьондза й повільно попливли вгору, збільшуючи таємничу урочистість костьолу. Ганна Данута відкинула назад голову і, розпростерши руки, почала щиро молитись. А коли заграв рідкісний в ті часи по костьолах орган і його звуки то потрясали весь купол величним громом, то виповняли ангельськими голосами, то розсипались ніби солов'їним співом, княгиня звела очі вгору, і на обличчі її разом з побожністю і страхом відбилося безмежне раювання. Коли б хто спостеріг її в ту хвилину, йому могло б здатися, що то якась свята дивиться в німому захваті на відкрите перед нею небо.
Так молилась народжена в поганстві дочка Кейстута, яка в повсякденному житті, як і всі тогочасні люди, просто й невимушено згадувала ім'я боже, але в храмі всемогутнього з дитячим страхом і покорою зводила очі до таємничої й незмірної величі.
Так само побожно, хоч і з меншим страхом, молився весь її двір. Збишко стояв навколішках серед мазурів перед гратами, за які пройшли тільки придворні з княгинею, і віддав себе на волю божу. Вряди-годи він поглядав на Данусю, що сиділа коло княгині з приплющеними очима, і думав, що таки варто було стати рицарем такої дівчини, але ж він дав їй неабияку обітницю. Аж тепер, коли випите в корчмі пиво й вино вже вивітрилося з голови, він дуже затурбувався, яким же способом виконає ту обітницю. Війни не було. Правда, в приграничній заворусі легко було натрапити на якогось збройного німця і або йому кістки потрощити або самому головою наложити. Так він і казав Мацькові. «Ото тільки,— думав він,— що не кожен німець носить павині або струсьові чуби на шоломі». З-поміж німецьких гостей хіба тільки якісь графи, а з самих хрестоносців хіба комтур 2, та й то не кожен. Якщо війни не буде, то може минути чимало років, поки він здобуде свої три гребені; до того ж, він подумав, що не має досі рицарського паса, отож може викликати на герць тільки не пасованих. Правда, він сподівався дістати з королівських рук рицарського паса на турнірах, що мають бути під час хрестин, бо давно вже його заробив, але що ж буде потім? Поїде до Юранда із Спихова, помагатиме йому, переб'є, скільки йому пощастить, кнехтів, і на тому край.
Але ж кнехти хрестоносців то ж не рицарі з павиним пір'ям на шоломі.
В тривозі й непевності, розуміючи, що без особливої ласки божої небагато здобуде, Збишко почав молитися:
«Дай, Ісусе, війну з хрестоносцями й німцями, що є ворогами цього королівства і всіх народів, які славлять нашою мовою святе ім'я твоє. Нас благослови, а їх знищ, бо вони радніше владареві пекла служать, аніж тобі, а проти нас запеклість у серці носять, найбільш за те, що король з королевою охрестили Литву, не дають їм змоги слуг твоїх християнських нищити. За ту злобу їх покарай.
А я, грішний Збишко, каюся перед тобою і від п'ятьох ран твоїх допомоги благаю, аби мені трьох знатних німців з павиними чубами на шоломах якнайшвидше послав і милосердністю своєю побити їх на смерть дозволив. І то через те, що я тії чуби панні Данусі, Юрандовій дочці, а твоїй слузі, обіцяв і своєю рицарською честю заприсягнувся.
А що понад те при вбитих знайду, з того правдиво десяту частину на твою святу церкву віддам, аби й ти, солодкий Ісусе, пожиток і славу від мене мав та щоб знав, що я щирим серцем, а не так собі обіцяв. І як усе це правда, так допоможи мені. Амінь!»
В міру того, як він молився, серце його від побожності все більше мліло, і він додав нову обітницю: що як викупить з застави Богданець, віддасть також на костьол весь віск, який бджоли нанесуть у борті за цілий рік. Сподівався, що старий Мацько тому противитись не буде, а Ісус особливо радий буде за віск на свічки і, хотівши його швидше дістати, тим швидше йому допоможе. Ця думка здалась йому такою слушною, що радість сповнила йому всю душу: тепер він був майже певний, що молитва його дійде до бога і що війна незабаром настане, а коли б і не настала, то він свого й так докаже. Він відчув у собі таку силу, що в ту хвилину готовий був сам один кинутись на цілий загін. Подумав навіть, що коли він збільшив обітницю богові, то не вадило б і Данусі ще німців зо два докинути! його, поривав на це юнацький запал, проте розважливість перемогла, бо побоявся, що надмірною жадібністю набридне богові.