Роман
--------------------------------------
Не вважайте за обридливість, але чи не міг би я стати вам у пригоді? Боюсь, інакше ви не порозумієтеся з шановним горилою, що вершить долю цього закладу. Бо ж він говорить тільки по-голландському. І якщо ви не звіритесь на мене, він не здогадається, що вам хочеться випити джину. Ну от, здається, він мене зрозумів. Бачте, кивнув головою, а це, певне, знак, що мої докази переконали його. Він уже йде, навіть поспішає, але з якою розважливою статечністю. Ваше щастя — він не зарикав. Коли він не бажає подавати, йому досить рикнути, і ніхто більш не посміє наполягати. Давати волю своєму настроєві — це привілей великих звірів. А тепер дозвольте відкланятися, радий був вам прислужитися. О, дякую, дякую. Погодився б залюбки, але не хочу набридати. Ви дуже ласкаві. То я поставлю свою склянку біля вашої? Авжеж, правда ваша, — його німота приголомшує. Вона подібна до мовчання, що існує в пралісі, — мовчання грізного, як гармата, набита до самого жерла. Інколи мене дивує, що наш мовчазний друг так уперто зневажає мови цивілізованих країн. Його ж ремесло — частувати в цьому амстердамському барі, бозна-чого названому «Мехіко-Сіті», моряків усіх національностей. А за таких обов'язків його невігластво не дуже доречне, правда? Уявіть собі, що неандерталець потрапив до Вавілонської вежі і змушений там жити. Адже він би нудився: довкола всі чужі. А цей корчмар ніколи не почуває себе вигнанцем, робить знай своє і нічим його не схитнути. В одній з небагатьох фраз, що при мені зірвалася з його вуст, він виголосив таке: «Хочеш — згоджуйся, а ні — геть до дідька». Згоджуватися на чиї слова, геть до дідька кого? Звичайно, наш друг мав на увазі самого себе. Признаюся, мене ваблять такі цілісні натури. Коли з обов'язку свого фаху або з покликання міркуєш про людську природу, іноді відчуваєш тугу за приматами. Ті-бо не мають потайних думок. Наш хазяїн, щиро кажучи, має якісь там потаємні думки, але вельми невиразні. Оскільки він не розуміє того, що мовиться довкола, в його вдачі розвинулась недовірливість. Тому він і тримається з похмурою поважністю, ніби нарешті запідозрив, що не все йде гладенько-рівненько серед людей. За такого його настрою важко заводити з ним розмови, які не торкалися б його фаху. Погляньте, до речі, на задню стіну, бачите, просто над головою в господаря на шпалерах не такий вицвілий прямокутник, ніби там колись висіла картина? І справді, там була картина, і то цікава, справжній шедевр. Отож я був свідком того, як господар дому придбав його й на моїх очах продав. В обох випадках він поводився однаково недовірливо, і цілий тиждень усе обдумував. З цього погляду, слід визнати, життя в людському суспільстві трохи знівечило первісну простоту його вдачі. Завважте, я зовсім не ганю цього чоловіка. Я ладен поважати його цілком обгрунтовану недовірливість і залюбки поділив би її, аби, як бачите, не моя природна товариськість. На жаль, я базіка і легко сходжуся з людьми. І хоча я вмію тримати належну відстань, я не минаю жодної нагоди для знайомства. Коли я жив у Франції, то варто мені було зустріти розумну людину, як я вже починав шукати її товариства. О, бачу, вас здивував цей старосвітський вислів. Признаюся, я кохаюсь у високому штилі і взагалі в красномовстві. Моя химера! Сам себе картаю за неї, повірте! Я ж добре знаю, що схильність людини до тонкої білизни зовсім не говорить про її звичку мити ноги. Справді, вишуканий стиль подібний до шовкового полотна, що нерідко приховує екзему. Я втішаю себе думкою, що зрештою й недоріки не чистіші за нашого братчика, краснословця. О, звісно, не відмовлюся від другої склянки. Ви довго думаєте пробути в Амстердамі? Гарне місто, еге? Уроче? Ось епітет, якого я не чув уже багато років, відтоді як поїхав з Парижа. Але в серця пам'ять міцна, і я не забув нашої прекрасної столиці, не забув набережних Сени. Париж — вертеп, та й годі, пишні декорації, в яких рухаються чотири мільйони маріонеток. За останнім переписом їх, можливо, вже п'ять? Але ж вони плодяться й множаться. Хіба ж це дивина? Мені завше здавалось, що в наших співгромадян дві шалені пристрасті: мислити і блудодіяти. Напропале, так би мовити. Але не осуджуймо їх, не самі вони жирують, уся Європа блудить. Я іноді думаю — а що скажуть про нас майбутні історики? Для характеристики нашого сучасника їм вистачить однієї фрази: він блудив і читав газети, І така характеристика, наважусь сказати, цілком вичерпна. Голландці? О ні, вони не такі сучасні! Але вони своє ще надолужать. От погляньте на них! Що вони роблять? Усі ці пани живуть коштом своїх дам. Проте всі вони, і чоловіки й жінки, вельми буржуазні й приходять сюди з пошани до легенди, про них складеної, або з глупоти. Словом, через надмір або через брак уяви. Час від часу ці сутенери влаштовують різанину або стрілянину, але не думайте, що вони кровожерні. Цього вимагає роль, та й усе, і вони вмирають зі страху, випускаючи останні набої. І все ж таки, по-моєму, ці люди моральніші за тих, хто вбиває, так би мовити, породинному, тихою сапою. Хіба ви не помітили, що наше суспільство якнайкраще надається до такого винищення? Ви, звісно, чули про тих маленьких рибок, що водяться в річках Бразілії: вони тисячами нападають на необачного плавця, за кілька секунд швидкими жадібними ковтками пожирають його, лишається один бездоганно обгризений чистенький кістяк. «Ви хочете мати особисте життя? Як усі люди?» Ви, звісно, кажете: «Так». Як же це сказати: «Ні»? Згодні? То вас і обгризуть: от вам професія, родина, організоване дозвілля. І дрібні зубки вгризаються у ваше тіло аж до кісток. Але я несправедливий. Не про хижаків треба говорити. Зрештою у нас самих так влаштовано: хто кого обгризе. Ну от, принесли нам нарешті джину. За ваше здоров'я! Овва, горила розтулив рота й назвав мене доктором. У цій країні всі доктори або професори. Тут люблять звеличувати людей, з доброти або зі скромності. У голландців принаймні злостивість не стала національною рисою. Між. іншим, я не лікар. Якщо ви хочете знати, я перед тим, як приїхати сюди, був адвокатом. А нині я суддя на покуті. Дозвольте відрекомендуватись: Жан-Батіст Кламанс, до ваших послуг. Радий познайомитися. Ви, мабуть, присвятили себе комерції? Більш-менш? Чудова відповідь! Та ще й мудра — у нас завжди і все «більш чи менш». Тоді дозвольте мені зіграти роль детектива. Ви приблизно мого віку, у вас погляд досвідченого сорокалітнього чоловіка, бувалого в бувальцях, ви більш-менш вишукано вдягнені, як одягаються у Франції, і у вас пещені руки. Отож ви більш чи менш буржуа. Але буржуа рафінований. Помітити старомодний мовний зворот — це, безперечно, показує, що ви людина освічена, бо ви не тільки помічаєте кучерявість стилю, вона і дратує вас. Нарешті, не хочу хвалитися, але я вас таки зацікавив, а це говорить про широту вашого кругозору. Словом, ви більш чи менш... Але все це байдуже. Фах мене цікавить менше, ніж секрети. Дозвольте вам поставити два запитання, але можете не відповідати, якщо вони здадуться вам нескромними. Ви були багаті? Більш-менш? Чудово. Ви не роздавали багатства бідним? Ні? Тоді ви з тих, кого я називаю саддукеями. Ви не дотримувалися заповідей Святого Письма, але, гадаю, через те не дуже виграли. Виграли? То ви знаєте Святе Письмо? Далебі, ви мене цікавите. А от я... Ну, поміркуйте самі. Зростом, широтою плечей і лицем, про яке мені часто говорили, що воно люте, я більше скидаюся на регбіста, еге ж? Але якщо судити з розмови, то доведеться визнати в мені певну витонченість. Пальто на мені благеньке, — мабуть, верблюд, з якого настригли вовну для сукна, зашолудивів і обліз, — зате нігті в мене пещені. Я, як і ви, чоловік досвідчений, а все-таки звіряюся вам цілком беззастережно, повіривши вашому обличчю. Словом, попри мої гарні манери й добірну мову, я завсідник матроських барів у тутешній гавані. Більше не допитуйтесь. Мій фах подвійний, от і все, так само, як моя натура. Адже я вже казав вам, що я адвокат на покуті. В моїй історії просте лише одне: я нічого не маю. Так, я був багатий і нічого не роздавав ближнім. Що це доводить? А те, що я також був саддукеєм... Ого! Чуєте, як завивають сирени в гавані? Буде вночі тума-нисько на Зейдерзе! Ви вже йдете? Перепрошую, коли затримав вас. Ні, вже дозвольте, я заплачу. Ви мій гість у цьому «Мехіко-Сіті», і я дуже радий, що можу вас пригостити. Авжеж, завтра я буду знову тут, як і завжди вечорами, і з вдячністю прийму ваше запрошення. Як вам знайти звідси дорогу... Отже, так... А втім, якщо це вас не обтяжить, я проводжу вас до порту, так найпростіше. Звідти, обійшовши Єврейський квартал, ви легко вийдете на прегарні проспекти, якими бігають зараз трамваї, напхані квітами і гримотливими оркестрами. Ваш готель на одному з тих проспектів, він називається Дамрак. Тільки після вас, прошу. Сам я мешкаю в Єврейському кварталі, принаймні так він називався доти, доки його не розчистили наші брати фашисти. От уже постаралися! Сімдесят п'ять тисяч євреїв вивезли до концтаборів або одразу замордували. Підмели під мітлу. Як не захоплюватися такою завзятістю й терплячою методичністю? Якщо в людини нема вдачі, то треба виробити в собі принаймні методичність. Тут вона, безперечно, зробила чудеса, і я мешкаю в тих місцях, де вчинені найбільші в історії злочини. Можливо, саме це й допомагає мені зрозуміти цього горилу та його недовірливість. Я можу таким чином боротися зі своїм природним нахилом, що невтримно вабить мене до людей. Тепер, коли я бачу нове обличчя, хтось у мені б'є на сполох: «Тихіше! Озирайся на задні колеса! Небезпечно!» Навіть коли в мене виникає симпатія до людини, я тримаюся насторожі. . А чи знаєте ви, на моїй батьківщині, в маленькому сільці під час каральної експедиції німецький офіцер дуже ґречно попросив стару матір самій вибрати, кого з двох її синів розстріляти як заручника. Уявляєте собі, що то — вибрати?
Ось цього? Ні, он того. І дивитись, як його ведуть. Не поглиблюймо питання, але повірте, добродію, будь-які несподіванки можливі. Я знав одного чоловіка, котрий серцем відкидав недовіру. Він був пацифіст, поборник цілковитої, необмеженої волі, любив несхитною любов'ю все людство і всю звірину на землі. Вибрана душа! Так, це вже безперечно. І от під час останніх релігійних воєн у Європі він виїхав жити в село. На порозі своєї хати він написав: «Хай би звідки ви прийшли, завітайте, ласкаво прошу!» І хто ж, по-вашому, відгукнувся на це гостинне запрошення? Фашисти. Вони ввійшли до миротворця, як до себе додому, й випустили йому тельбухи. О, перепрошую, пані! А втім, вона нічого не зрозуміла. Як багато довкола люду, хоча пора пізня, дощ ллє, не перестаючи, вже кілька днів поспіль. На щастя, існує джин, єдиний проблиск у цій пітьмі. Відчуваєте, як він запалює в вас вогонь, золотистий, з мідним полиском? Люблю вечорами тинятися містом і відчувати, як мене зігріває джин. Іноді блукаю цілі ночі, мрію або все розмовляю сам із собою. Ось так, як сьогодні ввечері. Ага, боюсь, що вже заморочив вас. Ні? Дякую, ви дуже ласкаві. Але знаєте, душа переповнена, і тільки-но розтулю рота — слова течуть, течуть. Та ще й ця країна мене надихає. Я люблю цей народ, юрби людей рояться тут на пішоходах, затиснуті на малому просторі між будинками і каналами, оточені туманами, холодною землею і морем, над яким парує, як пара над балією. Люблю цей народ, у голландців двоїста натура: вони тут і воднораз десь далеко. Еге ж! Ось послухайте їхні важкі кроки по лискучій бруківці, погляньте, як вайлувате вони походжають поміж своїми рундуками, де повно золотавих оселедців і коштовностей барви опалого листу; ви, певне, гадаєте, що вони тут цього вечора? Ви помиляєтесь, як і всі, маючи цих славних людей за плем'я синдиків і купців, гадаючи, що вони підраховують свій зиск і свої шанси на вічне життя, а ліриками робляться тільки вряди-годи, коли, насадивши на голови крислаті капелюхи, беруть урок анатомії. О, як ви помиляєтесь! Правда, вони проходять біля нас, і ви погляньте — де їхні голови? В червоному чи зеленому світному тумані, що його розливають неонові вивіски, що рекламують джин і м'ятний лікер. Голландія — це сон, добродію, золотий імлистий сон, імлистіший вдень, золотавіший уночі, але і вночі і вдень цей сон населений Лоенгрінами, ось такими, як ці молодики, що задумливо їдуть на своїх чорних велосипедах з високим кермом, схожих на жалобних лебедів, що невтомно ковзають по всій країні довкола морів, уздовж каналів. А люди поринають у мрії в неоновому серпанку мідного полиску, вони кружляють на одному місці, вони моляться в золотавому ладані туману — їх уже нема з нами. Вони полинули у мріях за тисячі кілометрів — до Яви, до далекого острова. Вони моляться усміхненим індонезійським божкам, що ними оздоблені в них усі вітрини і що витають зараз десь над нашими головами, а потім ухопляться, як тропічні мавпи, за вивіски й дахи, розташовані драбинками, і відразу нагадують цим зажуреним колоністам, що Голландія — це не лише торгова Європа, але й море, море, що веде до Сіпанго і до тих островів, де люди вмирають шаленими і щасливими. Але ж я розходився, виголосив цілу промову на захист. Перепрошую. Що діяти — така звичка, добродію, покликання. Та й хочеться мені, аби ви краще зрозуміли це місто і сутність речей. Адже ми біля самої їхньої сутності. Ви помітили, що концентричні канали Амстердама схожі на пекельні кола? Звісно, пекла міщанського, населеного лихими снами. Коли приїдеш сюди з інших місць і починаєш проходити цими колами, життя, а отже, і його злочини, стають відчутнішими, похмурішими. Ми тут в останньому колі. В колі тих... А, ви й це знаєте? До лиха, все важче стає визначити, хто ви такий. Але тоді ви розумієте, чому я кажу: осереддя світу саме тут, хоча Голландія й розташована на краю суходолу. Людина з тонкою організацією збагне цю чудасію. В кожному разі, для читачів газет і блудяг — це остання межа материка. Вони з'їжджаються сюди з усіх кінців Європи і зупиняються довкола внутрішнього моря, на безбарвному піщаному березі. Вони наслухають сирен і марно шукають у тумані обриси суден, потім знову переходять мостами через канали і під дощем вертаються до себе. Змерзнувши, вони заглядають у «Мехіко-Сіті» і всіма мовами вимагають джину. Там я їх і очікую. Отож до завтра, шановний пане і любий співвітчизнику. Ні, ні, ви тепер легко знайдете дорогу. Я доведу вас до мосту — сам я, бачте, ніколи не ходжу вночі по мосту. Дав таку обітницю. Ну, уявіть собі, що хтось у вас на очах кинувся у воду. Одне з двох: або ви кинетесь рятувати бідолаху, а в холодну пору року це загрожує вам загибеллю, або покинете потопельника напризволяще, і від його тихих сплесків, спроб виплисти вас іноді мучитиме дивна гризота. Ну, на добраніч! Прошу? Ви не знаєте, хто ті дами у вітринах? То втілена мрія, пане, мрія! Мандрівка до Індії, що коштує недорого. Ці кралі пропахли екзотичними прянощами. Ви входите, вони зашморгують завіси, і плавання починається. Боги сходять на оголені тіла, океаном дрейфують острови, несамовиті, увінчані розмаяними на вітрі кучмами високих пальм. Спробуйте.
Що таке суддя на покуті? О, я бачу, ви заінтриговані. Далебі, я це сказав без лукавства і можу розтлумачити. В якомусь розумінні це навіть належить до моїх обов'язків. Але спершу я оповім вам дещо про себе — тоді буде й зрозуміліша моя розповідь. Кілька років тому я був адвокатом у Парижі і, слово честі, адвокатом досить відомим. Певна річ, я вам не назвав свого справжнього імені. Я спеціалізувався на «благородних справах», захищав вдів і сиріт. Не знаю, чому боронити їх благородно, адже є лихі вдовиці й люті сироти. Але досить було, аби від підсудного ледь запахло жертвою, як широкі рукави моєї мантії починали розмаюватись. Та ще й як! Чисто тобі буря. Щира душа! їй-Богу, можна було подумати, що сама богиня правосуддя щоночі сходила на моє ложе. Я певен, вас захопив би точно обраний тон моїх промов на захист, щирість мого хвилювання, переконаність, теплота і стримане обурення. Природа дала мені виграшну зовнішність, шляхетні пози давалися мені легко. Крім того, мене підтримували два щирі почуття. Почуття вдоволеності від того, що я борюся за правду, і несвідома зневага, власне, до суддів. Та зневага, щиро сказати, була не така вже й несвідома. Нині я знаю, що вона мала свої підстави. Але збоку вона видавалася якоюсь пристрастю. Годі заперечувати, що принаймні тепер на суддів у нас сутужно, еге ж? Та я не можу взяти до тями, як це людина наважується виконувати такі дивовижні обов'язки. Судді, одначе, примелькалися мені, і я мирився з їхнім існуванням, як, скажімо, миряться з існуванням сарани. Тільки й того, що навала стрекотливих комах ніколи не приносила мені жодного мідяка, тоді як на прожиття я заробляв собі завдяки суперечкам з цими людьми, яких зневажав. Отож я перебував у таборі справедливості, і цього було досить для мого душевного спокою. Відчуття своєї слушності, втіхи перемогою над супротивником і самоповага — все це, любий пане, потужні пружини, що допомагають вистояти в борні і навіть іти вперед. Позбавте людину цих почуттів, і вона обернеться на скаженого собаку. Скільки злочинів вчинено тільки тому, що винуватець не міг стерпіти думки, що його викрито! Я знав колись одного промисловця. Дружина його була чарівна і викликала загальне захоплення, а він усе-таки зраджував її та ще й просто навіснів від того, що був винний перед нею і що ніхто, навіть він сам, не міг би видати йому свідоцтва про чеснотливість. Що більше виявлялася бездоганність його дружини, то дужче він біснувався. Врешті усвідомлення власної вини стало йому нестерпне. І як, на вашу гадку, він учинив тоді? Перестав її зраджувати? Де там! Він убив її. Так ми з ним і познайомились. Моє становище було куди вигідніше. Я не тільки не ризикував потрапити до табору правопорушників (зокрема, ніяк не міг убити свою дружину, бо був неодружений), а ще й виступав на їхній захист з єдиною умовою, щоб вони були справжніми вбивцями, як ото дикуни бувають справжніми дикунами. Саме моя манера вести захист давала мені велике вдоволення. У своїй професійній діяльності я був воістину бездоганний. Хабарів я не брав, певна річ, до якогось крутійства не опускався ні разу. І, теж рідкісна риса, ніколи не піддобрювався до жодного журналіста, аби він прихильно відгукнувся про мене, ні до чиновника, чия доброзичливість могла б стати мені в пригоді. Десь двічі-тричі мені випадало дістати орден Почесного легіону, але я відмовлявся зі скромною гідністю, знаходячи в цьому істинну свою нагороду. Нарешті, я ніколи не брав грошей з голоти і ніколи не кричав про те по всіх усюдах. Повірте, добродію, я зовсім не хочу хвалитися. Я не мав тут жодної заслуги: мені завше була смішна жадібність, що заступила в нашому суспільстві місце шанолюбства. Я важив вище. Ось побачите: щодо мене це правильний вислів. Самі поміркуйте, чого ще мені було треба? Я тішився власною шляхетністю, а ми ж бо всі добре знаємо, що це неабияке щастя, хоча задля взаємного заспокоєння ми часто вдаємо, ніби ганимо такі почуття, називаючи їх самозакоханістю. Як там хочете, а я таки радів, що природа дала мені властивість так гостро реагувати на горе вдів і сиріт, що зрештою вона розрослася, розповилася і завжди бувала відчутною в моєму житті. Скажімо, я вельми полюбляв допомагати незрячим переходити вулицю. Тільки-но я помічав ціпок, що нерішуче тицявся на краю тротуару, я так і кидався прожогом, іноді на мить випереджаючи чиюсь уже простягнуту милосердну руку, підхоплював сліпця, забирав його від усіх інших благодійників і лагідно, але рішуче вів його переходом через вулицю, обминаючи всілякі перешкоди, й приводив до тихої пристані — на протилежний бік, де ми з ним розходилися, обидва приємно схвильовані. Достоту так само любив я показувати перехожим дорогу, давати прикурити, допомагати тягти важко навантаженого візка, підштовхувати застряглу на бруківці машину, охоче купував газету в члена Армії спасіння чи букетик у старої квіткарки, хоча й знав, що вона краде квіти на монпарнаському цвинтарі. А ще я любив — розповідати про це найважче — подавати милостиню. Один мій приятель, щирий християнин, признавався, що, коли він бачить, як до його дому суне жебрак, йому спершу робиться якось незатишно. А зі мною було куди гірше: я радів! Але годі про це. Побалакаймо краще про мою чемність. Вона була всім відома та ще й незаперечна. Вона завдавала мені великої радості. Якщо мені іноді так таланило вранці, що я міг поступитися місцем в автобусі чи в метро — звісно, тому, хто його заслужив, — підняти якусь річ, яку впустила стара пані, й подати її, привітно посміхаючись, або хоча б відступити таксі якій людині, що поспішає, то весь день був для мене осяяний цим. Признаюсь, я навіть радів страйкам на громадському транспорті, бо в ці дні міг на автобусній зупинці посадовити в свою машину когось із безталанних моїх співгромадян, котрі не знали, як їм дістатися додому. Віддати своє місце в театрі, аби якась парочка могла сісти поруч, прислужитися у залізничному вагоні молодій дівчині, люб'язно закинувши її валізу на сітку, надто для неї високу, — всі ці подвиги я звершував частіше за інших людей, бо сам шукав нагоди, а ще тому, що вони давали мені солодку втіху. Мене вважали за людину щедру, та я такий і був насправді. Я виявляв цю рису і в громадській, і в особистій благодійності. Мені анітрохи не було шкода розлучатися з дарованою річчю або з кругленькою сумою; навпаки, я завше добував з тої філантропії маленькі радощі. І далеко не найменшою з них була меланхолійна думка про марність моїх дарів і про вельми ймовірну невдячність у відповідь. Мені було дуже приємно дарувати, але я терпіти не міг, коли мене силували до цього. Підписні листки з їхніми точними цифрами дратували мене. І я давав за ними з нехіттю. Мені хотілося самому розпоряджатися своїми щедротами.
Звісно, все це дрібниці, але вони допоможуть вам зрозуміти, скільки втіхи я знаходив постійно в житті, а надто в своїй професії. От, приміром, зупинить тебе в коридорі Судової палати дружина обвинуваченого, котрого ти захищав тільки в ім'я справедливості чи з жалю, тобто безкоштовно, почуєш, як ця жінка лепече, що тепер уся їхня родина у вічному боргу перед тобою, а ти відповіси їй, що це цілком природно з твого боку, і кожен на твоєму місці вчинив би так само, запропонуєш їй навіть грошову допомогу на чорний день, а потім, аби урвати всі її щиросердні слова й зберегти правдивий їх резонанс, поцілуєш руку бідолашці і цим завершиш розмову. Ні, то висока втіха, любий пане, недоступна вульгарному шанолюбству. Ти ніби піднімаєшся на вершину шляхетності, яка не потребує ніякого заохочення. Зупинімося на цих високостях. Тепер ви вже розумієте, звичайно, що я хотів сказати, заявивши, що я «важив вище». Я правильно назвав це «вершиною шляхетності», єдиною, на якій я міг жити. Так, я почував себе вільно, тільки коли дерся вгору. Навіть у житейських дрібницях мені завше хотілося бути вищим за інших. Тролейбусу я віддавав перевагу перед вагонами метро, автобусу перед атомобілем, терасам перед антресолями. Я люблю спортивні літаки, коли над головою розпросторюється небо, а на пароплавах завжди обираю для прогулянок верхню палубу. В горах я тікаю від ущелин, видираюсь на плато й перевали. Якщо вже рівнина, то полонина, на менше я не згоден. Аби доля мені судила вибирати собі якесь ремесло, скажімо, токаря чи покрівельника, будьте певні, я обрав би дахи і не побоявся б запаморочення. Трюми, льохи, підземелля, гроти, провалля будять у мені жах. Я навіть зненавидів спелеологів, котрим вистачає нахабства забирати перші сторінки газет, і подвиги цих дослідників були мені огидні. Лізти в провалля завглибшки вісімсот метрів та ще й наражатися на ризик не витягти голови з розпадини у скелі (з «сифона», як кажуть ці дурні) — на таке геройство, видавалось мені, могли піти лише якісь збоченці або психопати. В цьому є щось мерзенне.
Природна тераса заввишки п'ятсот-шістсот метрів над рівнем моря, яке ще бачиш, яке залите світлом, — ось де мені дихалося найлегше, а надто коли я там був сам-один, далеко від людських мурашників. Я дуже добре розумів, чому казання, сміливі пророцтва, вогненні дива відбувалися на верховинах. По-моєму, ніхто не міг віддаватися думам у склепах чи у в'язничних камерах (якщо тільки останні не були розташовані в вежах, звідки розгортається широкий краєвид) — там не роздумували, а пліснявіли. Я розумів тих, хто пішов у ченці, а потім став розстригою через те, що вікно келії виходило не на ясні простори, а на глухий мур. Будьте певні, сам я не пліснявів. Щодень і щогодини я на самоті з собою або на людях видирався на високості, розпалював там яскраві ватри і слухав радісні вітальні крики, що долітали знизу. Так я радів життю і власній своїй досконалості. Фах адвоката, на щастя, цілком вдовольняв мої поривання до висот. Він позбавляв мене гіркої образи на моїх ближніх, котрим я завше робив послугу, не бувши їм нічим зобов'язаний. Він ставив мене вище судді, котрого я своєю чергою ставив вище підсудного, а останній зобов'язаний був, звісно, відчувати до мене вдячність. Самого ж мене ніхто не судив: я був безкарний. Я був непідвладний жодній судовій окрузі, не був на помості трибуналу. Я був десь над ним, у колосниках, як боги в античному театрі, які час від часу з допомогою пристрою спускалися, щоб змінити перебіг дійства й надати йому бажаного напряму. Зрештою жити, вивищуючись над іншими, — ось єдина для нас можливість викликати захоплені погляди і вітальні вигуки натовпу. Дехто з моїх підзахисних, до речі, і вчинив убивство саме з таких мотивів. Кримінальна хроніка в газетах, власна жалюгідна роль у житті і висока думка про себе, безперечно, вкидала їх у сумну екзальтацію. Як і багато людей, їм було вже несила терпіти свою безіменність, і це нетерпляче прагнення прославитись і могло призвести їх до зловісних крайнощів. Адже щоб добитися слави, досить убити консьєржку в своєму домі, тільки й того. На жаль, така слава лукава — надто вже багато на світі консьєржок, які заслуговують, щоб їх шпортонули ножем. На суді злочин весь час на передньому плані, а сам злочинець з'явиться біля рампи ненадовго, його відразу заступлять інші постаті. Словом, за короткі хвилини тріумфу йому доводиться платити надто дорого. А от ми, адвокати, боронячи цих нещасних шанолюбців, справді можемо прославитися водночас з ними і поруч них, але в куди ощадливіший спосіб. Усе це мене й підохочувало докладати похвальних зусиль, аби вони платили якнайменше. Адже, розплачуючись за свої переступи, вони трохи платили й за мою репутацію. Обурення, ораторський хист, хвилювання, які я на них витрачав, звільняли мене від найменшого боргу перед ними. Судді карали, бо винним годилося спокутувати свою провину, а я, вільний від будь-якого боргу, непідсудний, безкарний, існував, вільно ширяючи в райському сяєві. Як же не назвати раєм бездумне існування, любий мій пане? От я й розкошував. Мені зроду не доводилося вчитися жити. Тут я був природженим спритником. Для деяких людей найважливіше завдання — сховатися від нападок, а для інших — ладнати з нападниками. Щодо мене, то я вирізнявся гнучкістю. Коли треба було, тримався просто, коли годилося, замикався в мовчанні, то виявляв веселу невимушеність, то статечність. Я завше був у своїй стихії. Не дивина, що я й тішився великою популярністю, а своїм перемогам у товаристві не знав і ліку. На вроду я був непоганий, вважався і невтомним танцюристом, і скромним ерудитом, любив жінок і воднораз любив правосуддя (а поєднувати ці два нахили не так-то легко), був спортсменом, кохався в мистецтві і в літературі, — але вже, мабуть, годі, а то ви запідозрите мене в самозакоханості. Та все-таки уявіть собі чоловіка в розквіті літ, здорового нівроку, що аж ніяк не страждає нічницями, чоловіка неабиякого хисту, однаково здібного і в фізичних вправах і в розумовій гімнастиці, ні вбогого, ні заможного, вельми вдоволеного з себе — це вдоволення він виявляє лише в приємній для всіх товариськості. Хіба я не мав слушності вважати, що мені в житті щасливо повелося? Атож, мало кому жилося так просто, як мені. Мені зовсім не доводилося ламати себе, я приймав життя таким, яким воно було згори донизу, з усією його іронією, його величчю і його рабством. Зокрема, плоть, матерія, — словом, усе тілесне, що бентежить і пантеличить багатьох людей, закоханих або самотніх, нітрохи не гнітило мене, а давало самі лише радості. Я створений був для того, щоб мати тіло. Тим-то й розвинулась у мене врівноваженість і спокійна певність себе, що її люди відчували в мені й іноді навіть признавалися, що вона допомагала їм жити. Словом, мого товариства шукали. Часом новим моїм знайомцям здавалося, ніби вони колись уже бачилися зі мною. Життя і люди з їхніми дарами йшли мені назустріч, і я приймав захоплення моїх шанувальників з доброзичливою гордістю. Далебі, я жив таким повнокровним життям, з такою простотою й силою відчував людську сутність, що здавався собі трохи надлюдиною. Виріс я в чесній, але невельможній родині (батько мій був офіцером), але іноді вранці, покірно визнаю, — я почував себе принцом, королевичем або неопалимою купиною. І завважте, прошу, я зовсім не мав себе за наймудрішу людину на світі. Така певність ні до чого не веде, хоча б тому, що нею сповнені легіони дурнолобців. Ні, життя надто вже пестило мене, і я, сором признатися, вважав себе за обранця. Авжеж, обранця серед усіх смертних. Мій великий і незмінний успіх, здавалося мені, дарований самою долею. Так я гадав зі скромності, бо не хотів той талан приписати лише своїй заслузі, мені не вірилося, що поєднання в одній особі таких високих і розмаїтих прикмет було випадкове. Ось чому, живучи щасливо, я відчував, ніби це щастя відпущено мені якоюсь вищою ласкою. Коли я вам скажу, що я затятий безвірник, то вас ще дужче вразить незвичність такого переконання. Звичайне чи незвичайне, воно підносило мене над буденщиною, і я ширяв у високості цілі роки; щиро кажучи, я ще й досі шкодую за тими роками. Довго був я в піднебессі, аж це якось увечері... Та ні, це зовсім інша історія, краще про неї забути. Може, я в дечому тут перебільшую. Мені жилося так любо, а проте я прагнув усе нових і нових радощів, ніяк не міг вдовольнитися. Пурхав із свята на свято. Траплялося, я танцював цілі ночі, все більше закохуючись у людей і в життя. Іноді такої пізньої шаленої ночі, коли танці, легкий хміль, розпал і загальна жадоба насолод доводили мене до стану ейфорії, і я, зморений, ніби діставшись до краю знемоги, на мить, здавалося, осягав таємницю буття. Але назавтра знемога минала, а разом з нею забувалася й розгадка таємниці, і я знову кидався ловити втіхи. Так я ганявся за ними, завжди захоплений, невситимий, не знаючи, де й коли спинюся, аж до того дня, точніше, до того вечора, коли змовкла музика й погасли вогні. Свято, де я був такий щасливий... Але дозвольте мені звернутися до нашого приятеля примата. Кивніть йому головою на знак подяки, а головне, випиймо зі мною, мені потрібне ваше співчуття. Бачу — така заява вас дивує. Хіба ви ніколи не відчували раптової потреби у співчутті, допомозі, дружбі? Авжеж, відчували. Але я вже звик вдовольнятися співчуттям. Його домогтися легше, і воно ні до чого не зобов'язує. «Повірте, я дуже співчуваю вам», — запевняє співрозмовник, а сам думає нишком: «Ну, ось, тепер перейдемо до інших справ». «Глибоке співчуття» висловлює й голова уряду — його дуже легко висловити потерпілим від якоїсь катастрофи. Дружба — почуття не таке просте. Вона іноді буває тривалою, добитися її важко, але коли ти вже зв'язав себе узами дружби, то попробуй звільнитися від них — не вийде, треба терпіти. І головне, не думайте, що ваші приятелі телефонуватимуть вам щовечора, як би годилося, щоб довідатись, чи не збираєтеся ви вкоротити собі віку або, хоча б, чи не потрібна вам компанія, чи не хочеться вам піти куди-небудь. Та ні, заспокойтеся, якщо вони подзвонять, то саме того вечора, коли ви не самі і коли життя всміхається вам. А на самогубство вони радше самі вас штовхнуть, гадаючи, що це ваш обов'язок перед собою. Хай боронить вас небо від надто високої думки друзів про вашу особу! Що ж до тих, хто зобов'язаний вас любити, я маю на увазі рідних і соратників (ач, який вираз!), — тут зовсім інша пісня. Ті завжди знають, що вам сказати: саме ті слова, що вбивають. Їхні телефонні дзвінки косять, як автоматні черги. Вони вже не схиблять! Снайпери! Прошу? Розповісти про той вечір? Стривайте, я дійду до нього, майте трошки терпіння. А втім, я й так наблизився до цієї теми, згадавши про друзів і соратників. Уявіть, мені казали, що один чоловік, побиваючись за своїм приятелем, запротореним до в'язниці, щоночі спав не в ліжку, а долі: він не бажав користуватися комфортом, якого позбавили його улюбленого друга. А хто, голубе мій, стане задля нас долі спати? Та хіба я сам спав би так? їй-бо, я хотів би і міг би піти на це. Коли-небудь ми всі зможемо, і в цьому буде наш порятунок. Але досягти його нелегко, бо дружба хибує на неуважність або принаймні вона немічна. Вона хоче, але не може. Мабуть, вона не дуже й хоче? Або ми не такі вже великі життєлюби? Ви помітили, що тільки смерть пробуджує наші почуття? Як палко ми любимо друзів, котрих забрала у нас смерть. Правда? Як ми захоплюємося своїми вчителями, коли вони вже не можуть говорити, бо в рот їм набилася могильна земля. І хвала так легко злітає з наших уст, а може, вони все життя чекали від нас тої похвали. А знаєте, чому ми такі справедливі й великодушні до померлих? Усе пояснюється дуже просто. Ми не скуті щодо них зобов'язаннями. Вони не обмежують нашої волі, ми можемо не поспішати захоплюватися ними і вихваляти їх між коктейлем і побаченням з гарненькою коханкою, — словом, на дозвіллі. Якби вони й зобов'язували нас до чогось, то лише в пам'ять про них, а пам'ять-бо в нас коротка. Ні, ми любимо тільки свіжі спогади про смерть наших друзів, свіже горе, свою скорботу, — себто самих себе. Колись я мав приятеля, якого часто цурався. Нудний був чоловік і все читав нотації. Та коли він захворів і вже на ладан дихав, будьте певні, я, звісно, прийшов. Жодного дня не пропустив. Він упокоївся, стискаючи мені руки, втішений такою відданістю. Набридливій моїй коханці, яка надто часто і марно зазивала мене до себе, стало розуму вмерти молодою. Яке місце вона одразу посіла в моєму серці! Уявіть собі, не просто смерть, а самогубство! Світку мій, яка тоді зчиняється чарівна метушня! Дзвінки по телефону, сповіді серця, умисне короткі фрази, сповнені натяків і тамованого горя і навіть, атож, навіть самообвинувачення. Так уже скроєна людина, мій друже, це істота дволика: вона негодна любити, не люблячи при цьому себе саму. Поспостерігайте за сусідами, коли у вашому домі хтось помре. Усе йшло тихо, мирно, і от, наприклад, помре швейцар. Одразу всі сполошаться, заметушаться, почнуть розпитувати, скорботно зітхати. Небіжчик готовий до огляду, і от уже йде вистава. Людям треба трагедії, що тут вдієш, то їхній природжений потяг, то їхній аперитив. А втім, про швейцара я заговорив не випадково. В нашому домі був швейцар, справжній ірод, та ще й лихий як чорт, нікчема й злоріка, здатний урвати терпець навіть смиренного ченця-францисканця. За життя я ніколи навіть словом до нього не озвався. Уже самим своїм існуванням він псував мені кров. Та ось він помер, і я пішов на його похорон. Як, по-вашому, чому? За два дні перед похоронним обрядом сталося, до речі, багато цікавого. Дружина покійника була слаба і лежала в постелі, кімната в швейцарській лише одна, а перед її ліжком поставили на підставки труну. Мешканцям доводилося самим брати в швейцарській пошту. Вони відчиняли двері, казали: «Добривечір, пані», вислуховували хвалу небіжчикові, на якого дружина показувала рукою, — а потім ішли, захопивши листи й газети. Що ж тут приємного, правда? І все-таки весь будинок продефілював у цій комірчині, де тхнуло карболкою. І ніхто не посилав замість себе прислугу, ні, всі самі поспішали натішитися видовиськом. Та й слуги теж заглядали туди, вже на додачу. В день похорону виявилося, що труна не проходить у двері. «Ріднесенький мій, — примовляла зі своєї лежанки вдова з захопленим і скорботним подивом, — який же ти був великий!» — «Не турбуйтеся, пані, — озвався розпорядник похорону, — зараз ми нахилимо його і винесемо». Домовину винесли, а далі вмостили на катафалк. І тільки я один (крім колишнього розсильного з сусіднього шинку, постійного, як я зрозумів, почарківця покійника), лише я єдиний провів небіжчика до цвинтаря і кинув квіти на його домовину, напрочуд пишну. Потім я відвідав удову й вислухав подяку від цієї лицедійки. Ну скажіть, що за причина цьому всьому. Ніякої — аперитив, та й годі. Якось випало мені ховати старого співробітника в колегії адвокаті
Скажу тільки, що я дійшов до останньої межі — того дня, коли випив воду вмирущого товариша. Ні, ні, не Дюгескленову, він на той час, пригадую, вже помер — надто багато терпів нужди заради інших. Та коли б він був тоді живий, я довше змагався б із спрагою з любові до нього — адже я любив його, так мені здається принаймні. Але ту воду я випив, переконуючи себе, що я потрібний товаришам, потрібніший, ніж той, який все одно от-от помре, і я мушу задля них зберегти своє життя. Ось так-то, любий, під сонцем смерті народжуються імперії й церкви. А щоб підправити вчорашні свої висловлювання, я зараз поділюся з вами найглибшою думкою, що виникла в мене, коли я розповідав про всі ці пригоди (вже й не знаю тепер, чи справді я пережив їх, чи вони мені наснилися). А найглибша моя думка така: треба прощати папі. По-перше, він більше, ніж будь-хто, потребує прощення. А по-друге, це єдиний спосіб стати вище за нього... Ах, даруйте, ви добре замкнули двері? Так? Перевірте, прошу. Вибачте мені, будь ласка, — це в мене комплекс. Ляжу увечері в ліжко, вже починаю засинати і раптом думка: а я замкнув двері? Не пам'ятаю. Щовечора доводиться вставати перевіряти. Ні в чому не можна бути впевненим, я вже це вам казав. Не думайте тільки, що це побоювання, ці думки про замок — прикмета переляканого власника. Ще не так давно я не замикав на ключ ні свого помешкання, ні машину. Я й грошей не замикав, не дорожив своєю власністю. Щиро кажучи, я навіть трохи соромився, що маю власність. Бувало, просторікуючи в товаристві, я переконано вигукував: «Власність, панове, — це вбивство!» Не маючи такої широкої душі, щоб поділитися своїми скарбами з будь-яким гідним бідарем, я полишав їх на цілком можливих злодіїв, сподіваючись, що випадок залагодить несправедливість. Тепер, одначе, я не маю нічого. І турбуюся не про свою безпеку, а про себе самого, про свій душевний спокій. Мені хочеться міцно замкнути браму мого маленького світу, де я цар, і папа Римський, і суддя.
До речі, дозвольте попрохати вас відчинити дверцята стінної шафи. Так, так, — там картина. Подивіться на неї. Не впізнаєте? Та це ж «Непідкупні судді». Ви не здригнулися? То у вашій освіті є прогалина? Проте, якщо ви читаєте газети, то напевне пам'ятаєте про крадіжку, яку було вчинено 1934 року: в Генті з собору св. Бавона викрали одну половинку славетного напрестольного складня пензля Ван Еика — «Поклоніння агнцеві». Украдена половинка називалася «Непідкупні судді». На ній зображено суддів, які верхи на конях їдуть поклонитися святому агнцеві. Поцуплену картину замінили чудовою копією, оригіналу ж так і не знайшли. А він ось, перед вами! Ні, я тут ні при чому. Один із завсідників «Мехіко-Сіті», той самий, якого ви помітили минулого разу, бувши напідпитку, продав сей шедевр власникові цього шинку за пляшку джину. Я порадив нашому приятелеві горилі почепити картину на видноті, і поки по всьому світі шукали наших добропорядних суддів, вони височіли в «Мехіко-Сіті» над головами п'яничок і сутенерів. Потім горила на моє прохання віддав картину мені на схов. Спершу він бурчав, не хотів цього робити, а коли я пояснив йому ситуацію, злякався. Відтоді поштиві судейські чиновники складають усе моє товариство. А там, у «Мехіко-Сіті», картина, як ви бачили, залишила слід на стіні. Чому я не повернув картини до собору? Ах, ах! У вас рефлекси поліцейського, бігме! Ну що ж, я вам відповім так, як відповів би судовому слідчому, аби тільки хто-небудь додумався нарешті, що картина потрапила до мене в спальню. Не повернув я картини, по-перше, тому, що вона належить. не мені, а власникові «Мехіко-Сіті», який також заслуговує цього, як і єпископ Гентський. По-друге, ніхто з тих, хто проходить повз «Поклоніння агнцеві», не міг би відрізнити копії від першотвору і, отже, ніхто не зазнав шкоди з моєї вини. По-третє, я з допомогою цієї махінації вивищуюсь над юрбою невігласів. На вселюдний огляд і захват виставлено підробку, а оригінал же схований у мене! По-четверте, я, таким чином, ризикую попасти за грати — думка до деякої міри принадна. По-п'яте, судді їдуть на поклоніння агнцеві, а що вже нема ні агнця, ані непорочності, спритний шахрай, що вкрав картину, був знаряддям невідомого правосуддя, якому годі перечити. Словом, тому, що в такий спосіб ми поновили лад, і, оскільки правосуддя остаточно відокремлено від невинності — остання розіп'ята на хресті, а перше сховане в стінній шафі, — в мене руки вільні, і я можу діяти згідно своїх переконань. Я можу з чистим сумлінням виконувати важкі обов'язки судді на покуті, до яких вдався після багатьох розчарувань і знегод, а що ви вже щете, то пора мені нарешті сказати, що ж це таке. Дозвольте тільки, я спочатку ляжу вище, а то дихати важко. Ох, як я стомився! Замкніть на ключ моїх непідкупних суддів. Дякую. Отож я суддя на покуті — оце і є мій фах тепер. Звичайно я практикую в «Мехіко-Сіті». Але справу, до якої людина має покликання, вона вершить і поза постійним місцем роботи. Я не покидаю її навіть у ліжку, навіть коли мене тіпає лихоманка. Це, до речі, не просто фах, а мистецтво, я ним надихаюсь, дихаю ним, не думайте ж, що протягом п'яти днів я виголошував такі довгі промови лише задля власної втіхи. Ні, свого часу я досить навправлявся в порожньому патяканні. Тепер мої промови мають певну мету. Зрозуміло, я пориваюсь до того, щоб стихли кпини з мене, щоб особисто я уникнув суду, хоча, здається, це неможливо. Найдужче нам заважає уникати судилища те, що ми перші ухвалюємо собі вирок. Виходить, треба почати з того, щоб поширити суд на всіх без винятку і вже тим самим трохи послабити його. Я виходжу ось з якої засади: ніякого прощення, ніколи й нікому. Я відкидаю добрі наміри, поважні помилки, хибні кроки, пом'якшувальні обставини. У мене не дають попуску, не дають розгрішення. Просто здійснюють арифметичну дію — додавання — і встановлюють: «Усього стільки-но. Ви розпусник, сатир, міфоман, педераст, пройда... і таке інше». Ото ж то. Доволі сухувато. В філософії, як і в політиці, я прихильник будь-якої теорії, що відмовляє людині в невинності, і я за те, щоб на практиці з нею поводилися, як із злочинцем. Я, любий мій, переконаний прибічник рабства. Без рабства, щиро кажучи, не даси остаточної ради. Я дуже швидко це збагнув. Давніше я все твердив: «Свобода, свобода!» Я її намащував на тартинки за сніданком, жував цілий день, і подих мій був просяклий чудовим ароматом свободи. Цим прегарним словом я міг уразити кожного, хто мені суперечив, я поставив це слово на службу своїм бажанням і своїй силі. Я лепетав його на вухо своїм приспаним коханкам, і воно ж допомагало мені кидати їх. Я шепотів його... А втім, годі, я захоплююсь і втрачаю міру. Одначе мені випадало користатися свободою некорисливе, і навіть, уявіть собі мою наївність, двічі-тричі я по-справжньому виступав на її захист; звісно, я не йшов на смерть задля свободи, а все ж таки я наражався на деяку небезпеку. Треба дарувати мені таку необачність, я не відав, що коїв. Я не знав, що свободу не уподібниш до нагороди чи до відзнаки, на честь яких п'ють шампанське. Це й не ласий подарунок, як от коробка дорогих цукерок. О ні, зовсім навпаки — це ярмо, виснажливий біг, скільки стане сил, та ще й самотою. Ні шампанського, ані приятелів, що піднімають келих, розчулено дивлячись на тебе. Ти сам у похмурій залі, один на лаві підсудних перед суддями, і сам повинен відповідати перед самим собою або перед судом людським. Наприкінці кожної свободи нас чекає кара; ось чому свобода — непосильний тягар, а надто коли в людини лихоманка, або коли в неї важко на душі, або коли вона нікого не любить. Ах, любий мій, для того, хто самотній, над ким немає ні бога, ні пана, тягар днів жахливий. Отже, треба обрати собі пана, адже Бог тепер не в моді. Крім того, слово втратило будь-який глузд, і не варто вживати його, щоб нікого не шокувати. Але погляньте на наших моралістів — це такі поважні люди, вони так люблять своїх ближніх! А скажіть, чим вони відрізняються від християн? Лише тим, що не читають проповідей по церквах. Як, по-вашому, що їм заважає звернутися до Бога? Певне, сором, так, саме уявний сором, страх перед судом людським. Вони не хочуть влаштовувати скандал і тримають свої почуття при собі. Я от знав одного письменника-атеїста, який щовечора молився Богові. Це не заважало йому розправлятися з Богом у своїх книжках! Давав він йому бобу, як сказав хтось, не пам'ятаю вже хто. Один громадський діяч, людина вільнодумна, якому я розповів про цього письменника, сплеснув руками (а втім, незлобиво): «Таж для мене це не новина, — вигукнув, зітхаючи, цей апостол, — вони всі такі!» За його словами, вісімдесят відсотків наших письменників воліли б прославляти ім'я Боже у своїх творах, якби могли не підписувати їх. Але вони підписують, бо, на думку мого знайомого, люблять себе, і нічого не прославляють, бо ненавидять людей. А що їм несила відмовитися від судження про ближнього, то вони надолужують на питаннях моральності. Взагалі, вони до біса шанують чесноту. Химерна, їй-Богу, доба! Не дивина, що уми розгублені і що один мій приятель, який був безбожником, поки зберігав вірність дружині, раптом навернувся до християнства, коли вчинив перелюбство. Ах, ці дрібні тишки, комедіанти, лицеміри — таж вони, проте, дуже зворушливі! Повірте, всі зворушливі, навіть коли вони розпалюють у небесах пожежу. Атеїсти вони чи богомольці, шанують вони Москву чи Бостон — усі вони християни, так уже в них від батька до сина ведеться. Але якщо нема більше батьківської влади, хто ж буде ляскати по пальцях указкою? Люди вільні, хай уже вони як знають самі дають собі раду, а що вони найдужче бояться свободи і кари, що чекає їх за ту свободу, вони просять, щоб їх ляскали по пальцях, винаходять страшелезні указки, квапливо розкладають багаття, щоб замінити ними церкву. Сущі Саванароли, далебі! Але вони вірять лише в смертний гріх і ніколи не повірять у благодать. Про благодать вони, звичайно, думають. Вони мріють про благодать, про вселюдське «так», про щирість, благоденство і, хто його зна (бо ж вони сентиментальні), мріють про заручини: наречена — молоденька,с віженька дівчина, наречений — ставний чоловік, на честь заручин гримить музика. А я не відзначаюсь сентиментальністю, то, знаєте, про що я мріяв? Про те, щоб віддаватися коханню душею й тілом, день і ніч, у нескінченних обіймах, в екстазі втіхи — і хай так буде п'ять років, а потім — смерть. Гай-гай! Ну, а якщо немає цнотливих заручин або нескінченного кохання, то хай уже буде шлюб з усією його брутальністю, подружньою владою й канчуком. Головне, щоб усе стало просто, як для дитини, щоб кожна дія прописувалась, а добро і зло визначалися вільно, зате цілком очевидно. І я на це згоден, при всьому моєму сіціліанстві й яванстві, а вже до християн мене аж ніяк не зарахуєш, хоча до першого з них я сповнений найдобріших почуттів. Та на паризьких мостах я довідався, що й я боюся свободи. Отож хай живе пан, абиякий, аби тільки він заступав небесний закон! «Отче наш, що наразі єси на землі... О проводирі наші, ватаги чарівно суворі, верховоди жорстокі й вельми любі...» Словом, як бачите, головне в тому, щоб не бути вільним і в каятті своєму слухатися того, хто хитріший за тебе. А що ми всі будемо винні — то ось вам і демократія. Та ще врахуйте, друже мій, адже треба помститися за те, що ми повинні вмирати самотою. Помираємо ми самотою, а рабство — всезагальний стан. Не лише ми, але й інші будуть поневолені вкупі з нами, ось що важливо. Всі нарешті об'єднаються, правда, стоячи навколішках і схиливши голову. Отже, зовсім непогано в своєму житті уподібнитися до суспільства, а хіба для цього не треба, щоб суспільство скидалося на мене? Погрози, ганьба, поліція — такі священні засади цієї' схожості. А що мене зневажають, переслідують, приневолюють, виходить, я маю право розходитися на всю губу, показати своє нутро, бути природним. Ось чому, любий мій, урочисто прославивши свободу, я тайкома вирішив, що треба не гаючись віддати її кому завгодно. 1 щоразу я, я можу це зробити, я проповідую в своїй церкві — в «Мехіко-Сіті», закликаю добрих людей скоритися і смиренно домагатися зручного стану рабства, називаючи його, проте, істинною свободою. Але я ще не з'їхав з глузду і чудово розумію, що рабство не настане завтра. Це одне з благодіянь, що ного принесе нам прийдешність. А поки що мені треба пристосуватися до теперішнього і пошукати бодай якоїсь тимчасової ради. От і довелось знайти спосіб поширити осуд на всіх, аби тягар його став легший для мене самого. І я знайшов спосіб. Прошу вас, прочиніть вікно, тут неймовірно жарко. Широко не розчиняйте, мене й лихоманить водночас. Думка моя дуже проста і плідна. Як зробити, щоб геть усі шубовснули у воду, а ти щоб мав право сохнути на сонечку? Чи не піднятися на кафедру проповідника, як багато хто з моїх славетних сучасників, та не проклясти все людство? Ні, небезпечна штука! Одного чудового дня чи ночі зненацька вибухне регіт. Вирок, який ви кинули іншим, зрештою полетить назад, просто в вашу фізіономію, і завдасть їй шкоди. Ну а як же? — думаєте ви. І от вам геніальний здогад! Я відкрив, що, доки не прийшли володарі й не принесли з собою різок, ми повинні, як свого часу Копернік, міркувати від протилежного, аби взяти гору. Якщо ми не можемо осуджувати інших без того, щоб одразу не осудити самих себе, треба спочатку осудити себе, і тоді дістанеш право осуджувати інших. Оскільки кожний суддя приходить зрештою до каяття, треба йти в зворотному напрямку й почати з каяття, а скінчити осудом. Ви стежите за моєю думкою? Аби вона стала для вас іще яснішою, зараз розповім, як я працюю. Передусім я закрив свою адвокатську контору, виїхав з Парижа, мандрував, намагався влаштуватися під іншим ім'ям в іншому місті, де я мав би достатню практику. В світі чимало таких міст, але випадок, вигода, іронія й потреба в певному самокатуванні змусили мене обрати ось цю столицю води й туманів, порізану каналами, захаращену кам'яницями, місце, куди з'їжджаються люди з усіх кінців світу. Я влаштував свою контору в барі матроського району.
Клієнтура в портах вельми розмаїта. Бідарі не заглядають у розкішні ресторани, а багатії бодай раз у житті, як ви самі знаєте, потрапляють до нас. Я переважно підстерігаю якогось буржуа, заблудлого буржуа, і вже на нього я впливаю всією силою свого красномовства. Як віртуоз, добуваю з нього найвишуканіші мелодії. Від деякого часу я свою корисну професію практикую в «Мехіко-Сіті». Вона полягає передусім у тому, що я залюбки роблю прилюдну сповідь, у чому ви мали нагоду переконатися. Звинувачую себе як тільки можу. Це неважко, бо мене обсідають спогади. Але завважте, ніяких брутальних викрутасів: я каюся, але не б'ю себе кулаком у груди. Ні, в мене гнучке лавірування, безліч відтінків і відступів — словом, я пристосовуюся до слухача, і вже тоді він сам додає жару. Те, що торкається мене, я примішую до того, що торкається інших. Я схоплюю риси, спільні для багатьох, життєвий досвід, вистражданий усіма, слабкості, які я поділяю з іншими, правила доброго тону, вимоги сучасної людини, що лютують у мені та в інших. І з усього цього я створюю портрет, узагальнений і безликий. Так би мовити, личину, схожу на карнавальну машкару, точніше, на спрощені зображення, побачивши які, кожен гадає: «Стривай, де я зустрічав цього типа?» Коли портрет завершено, як от нині ввечері, я показую його й сумно вигукую: «Гай-гай, ось я який!» Обвинувачувальний акт завершено. Але відразу ж портрет, що його я простягаю своїм сучасникам, стає дзеркалом. Посипавши голову попелом, неквапливо висмикую з неї волосини і, роздряпавши собі нігтями обличчя та зберігаючи, однак, пронизливість погляду, стою я перед усім людством, називаючи свої ганебні діяння та не спускаючи з ока враження, що його справляю, і кажу: «Я був послідущим негідником!» А по тому непомітно переходжу в своїй промові з «я» на «ми». Коли ж я кажу: «Ось які ми з вами!» — справу зроблено, я вже можу різати їм правду в очі. Я, звісно, такий самий, як вони, ми варимося в одному казані. Та в мене, однак, та перевага, що я це знаю, і це дає мені право говорити, не соромлячись. Я певен — ви бачите цю перевагу. Шо більше я звинувачую себе, то більше право маю осуджувати вас. А ще краще — підбивати вас на осуд самого себе, адже це для мене така полегкість! Ах, любий мій! Які ми химерні, жалюгідні істоти! Бо ж варто нам придивитися до свого життя, ми знайдемо достатньо підстав дивуватися з себе й соромитися своїх вчинків. Спробуйте, і будьте певні, вашу сповідь я вислухаю з глибоким братерським співчуттям. Не смійтесь! Атож, ви клієнт нелегкий, я це зразу побачив. Але ви прийдете до сповіді. Це неминуче. Інші в більшості своїй радше чутливі, ніж розумні, їх одразу збиваєш з пантелику. З розумними людьми треба набратися терпцю, їм слід пояснити свою методу. Вони не забудуть її, вони задумаються. І рано чи пізно задля жарту, а можливо, в годину душевної розгубленості вони все викладуть. Ви не тільки розумні, ви, як видно, людина бувала. Признайтесь, однак, що сьогодні ви не такі вдоволені з себе, як п'ять днів тому. Чекатиму тепер вашого листа або вашого приїзду. Адже ви приїдете, я певен. І побачите, що я не змінився. А чому мені змінюватися, коли я знайшов щастя по собі? Я цілком примирився зі своєю двоїстістю, замість впадати через неї в розпач. Я призвичаївся до неї і гадаю, що вона — той самий зручний стан, якого я шукав усе життя. Власне, я неправильно вам сказав, що найважливіше уникати осуду. Ні, найголовніше — все собі дозволяти, але від часу до часу волати про свою ницість. Я тепер знов усе собі дозволяю, але вже не чую сміху з себе й використовую інших. Однак я сповідаюся в своїх гріхах і завдяки цьому мені легше все починати наново й тішитися подвійно — по-перше, догоджаючи своїй натурі, а по-друге, спізнаючи розкошів покути. Відтоді як я знайшов собі раду, я пустився берега, тут усе: і жінки, і гордота, і туга, і лихопомність, і навіть лихоманка, яка, як я з радістю відчуваю цієї хвилини, все посилюється. Нарешті прийшло моє царство — і тепер уже назавжди.
Я віднайшов верховину, на яку мені можна видертися самому і згори судити всіх і все. Часом, але дуже рідко, якоїсь урочої, справді чудової ночі, я чую далекий сміх, і знов мене поймає сумнів. Але я одразу спам'ятаюся, скину на все живе і на весь світ тягар моєї власної потворності і знов я — хоч куди. Отож я терпляче ждатиму приємної зустрічі з вами в «Мехіко-Сіте». А зараз скиньте з мене цю ковдру, я задихаюся. Ви приїдете, так? Я на знак прихильності до вас навіть продемонструю деякі подробиці моєї техніки. Ви побачите, як цілу ніч я доводжу своїм співрозмовникам, що вони негідники. До речі, я сьогодні ввечері знову візьмуся до цієї справи. Не можу без цього обійтися, не хочу позбавляти себе тих хвилин, коли котрийсь із них, не без допомоги алкоголю, звісно, впаде під тягарем каяття і почне бити себе кулаком у груди. І тоді я підводжуся, любий, здіймаюся високо, дихаю вільно, стою на горі і перед очима моїми стелеться рівнина. Яка втіха відчувати себе богом-батьком і роздавати неспростовні свідоцтва про лихе життя й аморальність. Я царюю серед моїх грішних ангелів у високості голландського неба і бачу, як піднімаються до мене, виходять з туманів і води, легіони тих, що з'явилися на Страшний Суд. Вони піднімаються поволі, але ось уже наближається перший із них. Обличчя в нього розгублене, наполовину затулене рукою, і я читаю на ньому сум за вселюдську долю і гіркий розпач, бо він не може уникнути її. А я — я жалію, але не даю розгрішення, я розумію, та не прощаю, і, головне, ах, я відчуваю нарешті, що мені поклоняються. Ну так, звичайно, я хвилююсь, як же мені лежати спокійно? Мені треба піднестися вище за вас, і мої думки піднімають мене. В ті ночі, точніше, в досвітній час, бо падіння відбувається на зорі, я виходжу на вулицю і стрімкою ходою іду понад каналами. В поблідлому небі тоншають шаруваті нафомадження пір'я, голуби піднімаються трохи вище, над дахами займається рожеве світло, народжується новий день творення мого. На Дамраку у вологому повітрі деренчить дзвінок першого трамвая, вістуючи пробудження життя на краю Європи, в якій на цю пору сотні мільйонів людей, моїх підданців, насилу прокидаються, відчуваючи гіркоту в роті, і встають, щоб іти туди, де їх чекає нерадісна праця. А я царюю тоді в думках над усім цим континентом, який не відає, що підвладний мені; я п'ю і п'ю каламутне, як абсент, світло нового дня і, захмелівши від злих своїх слів, я щасливий — щасливий, кажу вам, я забороняю вам сумніватися, що я щасливий, я до смерті щасливий! О сонце, піщані береги морів та океанів і острови, овіяні пасатами, молодість, спогади про яку доводять до розпачу. Пробачте, я ляжу спати. Боюсь, що надто розхвилювався. Але я все-таки не плачу. Іноді геть розгубишся, сумніваєшся в найочевиднішому, навіть коли відкриєш таємницю щасливого життя. Ту раду, яку я знайшов, не назвеш ідеальною. Проте коли тобі остогидло життя твоє, коли знаєш, що треба жити інакше, вибору в тебе немає, правда? Що зробити, щоб стати іншим? Це неможливо. Треба б відійти геть від свого «я», забути про себе задля когось іншого, бодай раз, бодай один тільки раз. Але як це зробити? Не судіть мене надто суворо. Я мов той дід-жебрак, який усе не випускав моєї руки, діставши від мене милостиню на терасі кав'ярні: «Ах, не гнівайтесь, — казав він, — не тому до цього доходиш, що ти погана людина, та ось світло в очах померхло». Так, померхло у нас в очах світло, погасли вранішні зорі, утратили ми святу невинність, якою прощаються всі гріхи. Дивіться, сніг пішов! О, треба мені піти прогулятися! Заснулий Амстердам, біла його запона вночі, похмура чорнота каналів під засніженими містками, пустельні вулиці, моя приглушена хода... Дуже гарна вся ця скороминуща чистота — адже завтра буде бруд. Бачите, які здоровенні білі пластівці розпушились за вікнами. То, звісно, голуби. Любі, вони зважились нарешті спуститися. Вкрили і воду й дахи густим шаром білого пір'я, тріпочуть біля кожного вікна.
Яка навала! Сподіваймося, що вони принесуть нам добру вістку! Всі, всі врятуються, так, усі, а не тільки обранці, багатство і тягар праці поділять між усіма, і від нинішнього дня ви щоночі спатимете на долівці заради мене. Цілковита гармонія, чого там! Признайтеся, проте, що ви зомлієте, якщо з неба спуститься колісниця і я злину в ній, або ось сніг раптом запалає вогнем. Ви не вірите в дива? Я також. Але мені все ж таки треба пройтися. Добре, добре. Я лежатиму спокійно, не турбуйтесь. Та ви й не дуже-то йміть віри моєму хвилюванню, моєму розчуленню і маячним моїм промовам. Вони цілеспрямовані. Стривайте, тепер ви розповісте мені про себе, і тоді я дізнаюся, чи досягнув я своєю палкою сповіддю бодай однієї своєї мети. Я все сподіваюся, що колись моїм співрозмовником виявиться поліцейський, і він заарештує мене за крадіжку «Непідкупних суддів». За все інше ніхто не може мене заарештувати, правда? Але ця крадіжка підпадає під дію закону, а я вже постарався, щоб мене мали за спільника: я переховую в себе коштовну картину й показую її першому зустрічному. То, виходить, ви можете мене заарештувати — то буде добрий початок. Може, візьмуться тоді й до всього іншого, зітнуть мені голову, і я позбудуся страху смерті, знайду спасіння. Ви піднімете над юрбою глядачів мою ще не торкану тліном голову, щоб вони її впізнали, і знов я вивищусь над ними, як зразковий злочинець. Усе буде скінчено, я завершу стиха свій шлях лжепророка, що волає в пустелі й не бажає вийти з неї. Але ви, звичайно, не поліцейський — то було б надто просто. Та що ви?.. Адвокат? А знаєте, я так і думав. Виходить, дивовижна симпатія, яку я відчув до вас, була не безпідставна. Ви провадите в Парижі чудову діяльність. Я так і знав, що ми з вами з одного племені. Адже всі ми схожі одне до одного, балакаємо без угаву, по суті, не звертаємося ні до кого і завжди стикаємося з одними й тими питаннями, хоча й знаємо заздалегідь відповіді на них. Ну, розкажіть мені, прошу вас, що сталося з вами якось увечері на набережній Сени і як вам пощастило ніколи не важити своїм життям. Вимовте ці слова, які вже багато років не перестають лунати в моїх вухах і які я вимовляю нарешті вашими устами: «Дівчино, ох, дівчино! Кинься ще раз у воду, аби вдруге мені випала можливість урятувати нас із тобою обох!» Удруге? Ох, яка нерозважливість! Подумайте, любий метре, а раптом нас піймають на слові? Виконуй обіцянку! Бр-р! Вода така холодна! Та ні, можна не турбуватися. Тепер уже пізно, і завше буде пізно. На щастя!
--- КІНЕЦЬ ---
Оригінальний текст відновлено з резервної копії е-бібліотеки "Чарівний жираф":
http://web.archive.org/web/20020529184559/tech77.hypermart.net/
У *.txt форматував Віталій Стопчанський
Файл взято з е-бібліотеки "Чтиво"
www.chtyvo.org.ua