Запізнавшись із Еріком, я його полюбив, потім втратив, а тепер я зустрічаюся з…[xxiii] Як одному, так і другому випало жахне щастя належати до триклятого війська. Колишній драбант німецького генерала досить лагідний. Він кілька тижнів стажувався в таборі, де його навчили орудувати кинджалом, бути завжди насторожі, ладним завжди накласти головою заради порятунку офіцера. Він пізнав сніги Росії, грабував країни, якими проходив: Чехословаччину, Польщу і навіть Німеччину. У нього не лишилося ніяких багатств. Військовий трибунал засудив його до двох років ув'язнення, які він відсидів від дзвінка до дзвінка. Інколи він розповідає мені про той час, і найяскравіший його спогад серед інших — це його нестямна радість, коли він бачив розширені від страху зіниці людини, котру мають убити. Він храбрує на вулиці: ходить лише бруківкою. Вечорами він віддається одним решкою, іншим — орлом.
Душогубство — не найдійовіший засіб для того, щоб опинитися в підземному світі погані. Навпаки, пролита кров, постійна загроза, що нависає над тілом, якому можуть відітнути голову як не тепер, то в четвер (убивця відступає, але його відступ іде по висхідній), і властива йому привабливість — нею наділяють того, хто завиграшки стає на герць супроти законів життя, мають велетенську силу, яку легко уявити і яка не дозволяє зневажати цього вбивцю. Інші злочини ще ганебніші: крадіжка, жебрацтво, зрада, зловживання довірою тощо; саме на них я зупинив свій вибір, тимчасом як мені не давала спокою думка про вбивство, яке невідворотно відмежує мене від вашого світу.
У Польщі мені таланило недовго, моя вишуканість впадала в очі, і хоч у поляків я не викликав підозри, проте французький консул виявився пильний і попросив мене негайно звільнити консульство, вибратися з Катовіце упродовж двох діб і якнайшвидше покинути Польщу. Ми з Міхаелісом вирішили повернутися до Чехословаччини, але обом нам було відмовлено у візі. Тоді ми винайняли авто із водієм, щоб добратися до кордону гірською дорогою. Я мав револьвер.
«Якщо водій відмовиться нас везти, ми його улукошетимо і самі поїдемо на автомобілі».
Сидячи позаду, я однією рукою тримав свою зброю, а другою стискав Міхаелісову руку, який був дужчий за мене, але так само юний, як і я, і мені так кортіло пальнути водієві у спину. Автомобіль повільно брався узвозом. Міхаеліс аж потягся рукою до керма, коли водій зупинився перед прикордонним постом, що ми проґавили. Мені не довелося вчинити злочин. Під конвоєм двох жандармів ми повернулися до Катовіце. Насувалася ніч.
«Якщо в мене в кишені знайдуть револьвер, — подумав я, — нас заберуть і, певне, посадять».
Сходи, що вели до кабінету начальника поліції, огорнула темрява. І, коли я піднімався ними, у мене раптом сяйнула думка покласти револьвер на сходинку. Я удав, ніби спіткнувся, нагнувся і тицьнув зброю в куток, біля стіни. Під час допиту («Чому я хотів потрапити до Чехословаччини? Що я тут робив?») я тремтів зі страху, що мої хитрощі буде викрито. Тої миті я відчував тривожну радість — таку саму скороминущу, як пилок на ліщиновій квітці, вранішня позолочена радість убивці, що зникає. Хоч я й не зміг вчинити вбивство, принаймні я поринув у лагідну купіль його сяйва.
Міхаеліс мене любив. Нестерпне становище, в якому я опинився у нього на очах, можливо, обернуло цю любов на якусь жалість. У міфах чимало героїв удають із себе служок. Може, він потай побоювався, що я у своєму скуленому стані личинки готувався здійснити хитромудру роботу перевтілення і здійнятися в небо на крилах, що хто-зна звідки взялися, з-під самого носа охоронців, приголомшених моїм сяйвом, як той олень, котрому Бог у чарівний спосіб допомагає втекти від собак, що обклали його зусібіч. Єдиної поготови скоїти вбивство було досить, щоб Міхаеліс дивився на мене, як і раніше, але я його вже не любив. Я розповідаю про наші з ним походеньки для того, щоб читач побачив, як доля жорстоко збиткувалася наді мною, то знетронюючи мого героя, то втоптуючи в багнюку мене самого. Жава не уникне щербатої долі. Я вже бачу, що його твердість — то лише позірність, шати із найм'якшого желатину.
Говорити про мою письменницьку працю буде плеоназмом. Туга, що мене опосіла у в'язниці, змусила шукати прихистку в моєму минулому — суворому і вбогому житті волоцюги. Згодом, на волі, я писав для заробітку. Поняття літературного твору завжди викликало в мене подив. Тим часом, якщо нині переглянути те, що я писав раніше, то там простежується настійливе бажання реабілітувати людей, предмети, почуття, наділені недоброю славою. Називати їх словами, які зазвичай означують благородні речі, було, можливо, наївно і легко: я квапився. Я вибрав найкоротший шлях, але я цього не зробив би, коли б у глибині моєї душі ці явища й почуття (зрада, злодійство, боягузство, страх) не вимагали епітетів, які ви зазвичай приберігаєте для їхніх антиподів. У ту мить, коли я писав, мені, можливо, хотілося негайно звеличити почуття, вчинки або предмети, які вшановує один чудовий хлопець, перед чиєю красою я схилявся, але сьогодні, коли я перечитую написане, я вже позабував тих хлопців, від них залишився лише отой оспіваний мною атрибут, і саме він осяє мої книги світлом, притаманним гордості, героїзму, відвазі. Я не шукав для них вибачень. Виправдань. Я хотів, щоб вони мали право на титул Вельможного Роду. Ця справа не була для мене марною. Я вже відчуваю її силу дії. Прикрашаючи те, що ви зневажаєте, мій розум, втомлений від гри, в те, щоб надавати престижні імена всьому, що вразило моє серце, відкидає будь-які епітети. Не змішуючи людей з речами, він усіх їх сприймає в однаковій голизні. Він відмовляється вбрати їх у шати. Відтак я не хочу більше писати, я помираю заради Слова. Проте вже кілька днів газети мені сповіщають, що світ охопила тривога. Знову подейкують про війну. Мірою того, як зростає тривога, як стають очевиднішими приготування (не якісь там гучні декларації державних мужів, а загрозлива точність фахівців), мене огортає дивний спокій. Я повертаюся до себе. Я там облаштую для себе чарівний дикий куточок, звідки без остраху споглядатиму людське шаленство. Я покладаю надії на гуркіт гармат, на сурми смерти, аби безнастанно пускати одну за одною кульки тиші. Я приглушу ті гуки численними і щоразу щільнішими пелюшками моїх колишніх авантур, жованих-пережованих, обпльованих, висуканих і обмотаних довкола мене шовковим коконом. Я докладатиму зусиль, щоб збагнути свою самотність і безсмертя, жити ними, якщо тільки якась шалена жадоба самопожертви не примусить мене покинути їх.
Моя самотність у в'язниці була всеосяжною. Тепер вона менша, ніж тоді, коли про неї йшлося. Тоді я був самотній. Вночі я спливав донизу потоком забуття. Світ обертався на стрімку течію, яка щосили намагалася винести до моря, до смерті. Я відчував гірку радість, усвідомлюючи свою самотність. Я тужу за одним звуком: у камері, коли я віддавався туманним мріям, наді мною раптом вчувалося гупання, мовби якийсь в'язень уздовж і впоперек міряв камеру рівним кроком. Я залишався у тумані своїх мрій, але той згук (що ніби виступав на перший план завдяки своїй виразності) нагадував мені, що тіло, це вмістище мрій, перебуває в цюпі, воно є в'язнем виразних рівних кроків. Я ладен був би стати моїми давніми товаришами по нещастю, дітьми-сіромаха-ми. Талант — то знак уваги до матерії, він полягає в тому, щоб укласти пісню в уста тому, хто німував. Мій талант буде любов'ю, яку я несу тому, з чого утворений світ тюрем і каторг. Річ не в тім, що я хотів би їх змінити, впровадити у ваше життя, не в тім, що я дарую їхнім мешканцям поблажливість і співчуття: я розпізнаю у злодіях, зрадниках, убивцях, злочинцях, шахраях глибоку красу — красу западини — у якій я вам відмовляю. Соклай, Пілорж, Вейдманн, Серж де Ленц, Панове Поліцаї, сексоти, інколи ви постаєте переді мною, наче ряджені в жалобне одіння з чорного бурштину, в одіння таких чудових злочинів, які викликають у мене заздрощі, в інших — міфічний жах, а ще в інших — муки, і всіх вас укривають ганьбою, де, зрештою, вони змішуються. Коли я озираюся назад, то бачу лише вервечку жалюгідних діянь. Про них розповідають мої книжки. Вони оздобили їх епітетами, завдяки яким я згадую про них із захватом. Отже, я був тим упослідженим нікчемою, який спізнав лише голод, тілесне приниження, нужду, страх та ницість. Зі стількох похмурих думок я здобувся на підставу для гордощів.
«Звичайно, це я, — казав я собі, — але принаймні я усвідомлюю себе такою істотою, і це усвідомлення руйнує сором і дарує мені почуття, про яке мало хто відає: гордощі. Ви, ті, хто зневажає мене, створені з тої самої низки паскудств, але ви ніколи цього не зрозумієте, а отже, не дізнаєтеся, що таке гордощі, тобто усвідомлення сили, яка дозволяє вам давати відсіч убозтву — не вашому власному убозтву, а тому, з якого створений рід людський».
Чи здатні кілька книг чи поем довести вам, що я використав усі свої біди, необхідні моїй красі? Я написав надто багато, я притомився. Мені було так важко бодай якось досягти того, що завиграшки дається моїм героям.
Жава був вродливий навіть тоді, коли гибів від страху. Завдяки йому страх набував шляхетності. Він обертався на гідність природного потягу і означав те саме, що й органічний страх, жах нутрощів перед ликом смерті чи страждання. Жава дрижав. Я бачив, як жовтий пронос стікає вздовж його монументальних стегон. На його вродливому, зацілованому такими ніжними чи жадібними губами обличчі прозирав страх, спотворюючи його риси. Це стихійне лихо було несамовите, воно мало зухвальство внести безлад у такі шляхетні пропорції і такі збудливі гармонійні співвідношення; власне, ці пропорції і ці співвідношення й стали причиною кризи, вони були причетні до неї, ба більше, були навіть її виразом, оскільки той, кого я називаю Жавою, був водночас паном свого тіла і відповідальним за свій страх. На його страх було любо глянути. Все ставало його ознакою: чуб, м'язи, очі, зуби, статевий орган і мужня ґрація цієї дитини.
Попри це Жава ушляхетнював сором. Він ніс його переді мною, мов якусь ношу, мов тигра, що вчепився за його плечі, та все ж яку нечувану покору надавала його рухам ця загроза! Відтоді вишукана й чарівна покора злагоджує його поведінку. Його груба чоловіча сила, закутана в жалобне запинало, ніби ховалася від спалахів сонця. Спостерігаючи за тим, як він б'ється, я відчував, що хлопець цурається боротьби. Можливо, він боявся виявитися немічнішим, або що його суперник розквасить йому пику, хай би там як, але я бачив, як ним опановує страх. Він зіщулювався і намагався заснути, аби пробудитися в Індії чи на острові Ява, чи бути заарештованим і засудженим до кари на горло. Отже, він страхопуд. Але завдяки йому я знаю, що страх і боягузтво можуть виявлятися у найчарівніших гримасах.
— Я тобі прощаю, — кинув зневажливо хлопець.
Жава й оком не змигнув. Він пропустив образу повз вуха. Відтак підвівся з пороху, підібрав свого берета і відійшов, не струсивши з колін пилюки. Він залишався, як і раніше, дуже вродливий.
Марк Обер дав мені науку, що зрада зріє в гожому тілі. Отже, її можна легко розпізнати, навіть якщо вона прихована, по прикметах, визначальних водночас для зрадника і для зради. Вона виявлялася через біляве волосся, світлі очі, золотисту шкіру, лагідний усміх, шию, тулуб, руки, ноги, член, заради якого я віддав би життя і громадив зради, чинячи їх одну за одною.
«Цим героям, — казав я собі, — треба сягнути такої досконалости, щоб мені вже не хотілося бачити їх живими, щоб вони збулися у геройській долі. Якби вони досягли досконалости, то опинилися б на межі смерті і не боялися більше людського суду. Ніщо не зіпсує їхнього дивовижного успіху. Тож нехай вони мені дозволять те, в чому відмовляють знедоленим».
Майже завжди сам-один, але з уявним подорожнім, я перетинав ще й інші кордони. Моє хвилювання завжди було дуже великим. Я подолав усі можливі Альпи. Я добирався зі Словенії до Італії у супроводі митників, а відтак, покинувши їх, плив проти течії каламутним потоком. Виснажений вітрами, холодом, терням, листопадом, я зійшов на останню вершину, за якою простяглася Італія. Щоб добратися до неї, я сміливо йшов супроти чудовиськ, що ховалися під покровом ночі або яких вона мені являла. Я заплутався в колючому дроті форту, звідки долинали кроки та шепіт вартових. Моє серце калатало; скрутившись калачиком у пітьмі, я сподівався, що перш, ніж розстріляти, вони мене будуть пестити і любити. Отже, я плекав надію, що ніч переповнена хтивими вартовими. Ризикуючи, я подався манівцями, першою-ліпшою дорогою. Вона виявилася правильною. Я про це здогадався, розпізнавши відбитки своїх підошов на її поверхні. Згодом я покинув Італію і подався до Австрії. Вночі я дибав засніженими полями. Місяць висвічував мою тінь. У кожній пройденій країні я крав і попадав до в'язниці, тим часом я йшов не через Європу, а перетинав світ предметів та обставин — з чимраз яскравіше вираженою простодушністю. Безліч дивовиж бентежило мене, але я ставав дедалі твердішим, аби проникнути без небезпеки для себе в їхню щоденну таїну.
Я швидко збагнув, що красти в Центральній Європі важко й небезпечно, поліція тут дивиться обома. Злиденність засобів сполучення, складність перетину пильно стережених кордонів заважали моїй швидкій втечі, ба більше, моє французьке походження виказувало мене з головою. До слова, я завважив, що за кордоном рідко траплялися мої співвітчизники у ролі злодіїв чи жебраків. Я поклав собі повернутися до Франції і там промишляти далі, можливо, виключно в Парижі — злодійством. Блукати світом, вчиняючи більш чи менш дрібні крадіжки, — мене це також неабияк приваблювало. Я вибрав Францію з поважних причин. Я непогано її знав і був цілком певний, що тут я зосереджу всю свою увагу, всі свої турботи на крадіжках; робитиму цю справу як щось єдине в своєму роді; я маю стати її відданим рукомесником. Мені було тоді двадцять чотири чи двадцять п'ять років. У гонитві за духовними пригодами я жертвував розвагами та прикрасами. Мотиви мого вибору рідної країни, сенс якого мені відкривається, можливо, нині, оскільки я мушу його описати, видалися мені незрозумілими. Гадаю, я мав потребу видовбувати, висвердлювати мовну масу, де б моя думка почувалася невимушено. Можливо, я хотів звинуватити себе рідною мовою. Ні Албанія, ні Угорщина, ні Польща, ні Індія не дали б мені таких неосяжних можливостей, як Франція. Справді, крадіж і все, що з ним пов'язане — тюремні страждання вкупі з ганебністю злодійського ремесла — стали безкорисливою справою, своєрідним активним і усвідомленим витвором мистецтва, що могло втілитися в життя лише за допомогою мови, моєї мови, відповідно до її законів. За кордоном я був би тільки більш або менш спритним злодієм, але міркуючи подумки французькою, я визнавав себе французом — це походження не залишало місця для жодного іншого — серед чужинців. Щоб стати злодієм у своїй країні і довести собі мовою своїх жертв — які зі мною є одне ціле через важливість мови — отже, цьому званню злодія варто надати шанс бути єдиним у своєму роді. Я ставав чужим.
Почуття тривоги, викликане тут, можливо, заплутаною політикою, накладає на поліцію країн Центральної Європи обов'язок приголомшувати своєю досконалістю. Я маю на увазі, звичайно, її проворність. Здається, завдяки доносам про переступ можна дізнатися ще перед тим, як його буде скоєно, але там поліцаї не такі проникливі, як наші. Діставшися з Албанії до Югославії у товаристві австрійця Антона, я показав митникові замість паспорта французьку солдатську книжку, куди я всунув ще чотири сторінки з австрійського паспорта (виданого Антонові) з візами сербського консульства. Не раз у потязі, на вулиці, в готелях я показував югославським жандармам цей химерний документ: він видавався їм нормальним. Печаток і віз їм було досить. Коли мене заарештували — за те, що я стріляв у Антона — поліцаї повернули мені цей так званий документ.
Чи любив я Францію? Тоді її слава осявала й мене. Військовий аташе Франції у Белграді не раз вимагав моєї видачі — що суперечило міжнародним законам, — і югославська поліція вдалася до компромісу: вона переправила мене до кордону найближчої країни, яка межувала з Францією, — Італію. Отак, від тюрми до тюрми, я мандрував Югославією. Я зустрічав там непогамовних похмурих злочинців, які лаялися мовою дикунів, з найчудовішими матюками у світі.
— Щоб мені Богоматір у сраку натовкти!
— Щоб мені стіну товкти!
Через кілька хвилин вони реготали, блискаючи своїми білими зубами. Королем Югославії був на той час миловидий хлопчик дванадцяти-п'ятнадцяти років, зачесаний на бік із проділом, Петро II, чий портрет прикрашав марки, і висів у всіх тюрмах та поліційних відділках. Увесь свій гнів гультіпаки і злодії виливали на цього хлопчину. Вони лаялись. Вони паплюжили його. Хрипкі образи злих чоловіків нагадували прилюдні любовні сцени зі зрадливим коханцем. Вони обзивали його повією. Коли мене доправили — а доти я побував у десяти інших в'язницях, де проводив по кілька ночей, — до тюрми Сушак (поблизу італійського кордону), мене замкнули у камері, де вже було душ із двадцятеро. Я одразу ж вирізнив Раде Періча, хорвата, засудженого за крадіжку на два роки. Щоб укритися моїм пальтом, він поклав мене на лежак побіч себе. То був ставний брюнет, у голубому, трохи вилинялому комбінезоні механіка, з величезною кишенею посеред грудей, куди він стромляв руки. У сушанській в'язниці я пробув лише дві ночі, але й цього було досить, щоб я закохався в Раде.
Тюрму було відгороджено від дороги не муром, а рівчаком, куди виходило вікно нашої камери. Далі поліцаї, а відтак митники доправили мене до італійського кордону, і я холодної ночі через гори добувся Трієста. У вестибюлі французького консулату я поцупив пальто, яке одразу ж продав. За вторговані гроші купив десять метрів мотузки та металеву пилку і через П'єдиколло знову повернувся до Югославії. На подорожньому авто я доїхав до Сушака, де й перекантувався ніч. Стоячи на дорозі, я свиснув. З вікна визирнув Раде, і я легко перекинув йому це начиння. Наступної ночі я повернувся, але він відмовився від спроби такої легкої втечі. Я прождав до світанку, сподіваючись його переконати. Кінець кінцем, тремтячи з холоду, я знову поплентався до гір, пригнічений думкою, що цей зух віддав перевагу тюрмі, а не походенькам зі мною. Мені вдалося перейти італійський кордон і добратися до Трієста, відтак до Венеції і, нарешті, до Палермо, де мене посадили до в'язниці. У пам'яті в мене зринає одна кумедна дрібничка. Коли я ввійшов до камери палермської тюрми, в'язні мене запитали:
— Com va, la principessa?
— No lo so,[xxiv] — відповів я.
Уранці, на прогулянці у внутрішньому дворі, мене запитали про те саме, але я нічого не знав про здоров'я принцеси із П'ємонта, невістки короля (йшлося саме про неї). Згодом я дізнався, що вона була при надії, і амністія, яку завжди оголошують у зв'язку з народженням спадкоємця трону, залежала від того, якої статі буде дитина. Мешканці італійських тюрем переймалися тими самими клопотами, що й королівські двораки.
Згодом мене випустили на волю і доправили до австрійського кордону, який я перейшов неподалік Віллаха.
Раде вчинив слушно, що відмовився тікати. Протягом усієї своєї мандрівки Центральною Європою його примара тінню супроводжувала мене. Вона не тільки йшла і спала побіч мене — у своїх постановах я хотів бути гідним героїчного образу, виплеканого у своїй уяві. Ще раз чоловік, наділений неабиякою красою обличчя і тіла, дав мені нагоду засвідчити свою хоробрість.
Перелічуючи, переплітаючи або нагромаджуючи факти — я не знаю ні суті цих фактів, ні того, що їх обмежує у просторі й часі, — чи вдаючись до їхнього тлумачення, яке їх не руйнує, а творить наново, я ніяк не можу знайти свого ключа, свого власного ключа. У полоні свого химерного задуму я заходився наводити лише декотрі з них, удаючи, ніби опускаю ті, — перші утворюють видиму канву мого життя, — що їх зв'язують путами мінливі нитки. Якщо Франція — це почуття, яке передається від митця до митця — на кшталт змінних нейронів, — то я до самого кінця залишуся, либонь, безкінечними пацьорками емоцій, перші з яких я вже забув. Завдяки гакам, якими зачеплюють потопельника, щоб витягти його зі ставу, я зберіг страждання у своєму дитячому тілі. А чи справді трупів шукають за допомогою таких щупів? Я блукав полем, зачарований, коли бачив серед хлібів чи під ялинами потопельників, яким влаштував неймовірне поховання. Чи можу я твердити, якому часові належить та чи та подія — було в минулому чи майбутньому? Все, аж до самого мого скону, вже скуто кригою цього стану: мій трепет, коли карнавальної ночі якийсь здоровань набивається до мене в жінки (я розумію, що його бажання — то мій трепет); краєвид, який відкривається у сутінках із піщаного пагорба, де арабські вояки здаються французьким генералам; моя долоня, що тильним боком лежить на матні якогось солдата, а надто глузливий погляд солдата, звернений на мою руку; море, що раптом розлилося переді мною у просвіті поміж двох будинків у Біарріці; чи, скажімо, такі епізоди: з виправної в'язниці я тікаю ледь перебираючи ногами, настраханий не тим, що мене знову схоплять, а тим, що можу стати жертвою свободи; осідлавши велетенського прутня білявого легіонера, я гарцюю на ньому двадцять метрів земляним валом; відчуваю себе не красюком футболістом, не його ногою, не його бутсами, а м'ячем, потім переставши бути цим м'ячем, я стаю «першим ударом», а відтак обертаюся на думку, яка летить від ноги до м'яча; у камері незнайомі злодії називають мене Жаном; коли вночі у сандалях на босу ногу засніженими полями я перетинатиму австрійський кордон, то не відступлюся, але тоді, кажу я собі, треба, щоб ця стражденна мить сприяла красі мого життя, я не хочу, щоб ця мить і всі наступні уподібнилися до покидьків; користаючись стражданням, я злітаю до неба духу. Негри пригощають мене їжею на набережжях Бордо; відомий поет підносить до свого чола мої руки; німецький солдат, забитий у російських снігах; а його брат пише мені про це; молодий тулузець допомагає мені грабувати кімнати офіцерів та унтер-офіцерів мого полку в Бресті: згодом він помре в тюрмі; я розповідаю про когось — і в цей час треба нюхати троянди, сидячи у в'язниці, дослухатися вечорами, як співає гудок потяга, що везе в'язня на каторгу, закохуватися в акробата у білих рукавичках — завжди мертвого, тобто нерухомого, оскільки я зрікаюся життя заради іншої мети, аніж та, де зачаїлося перше лихо: моє життя мусить стати легендою, тобто заслуговує на те, щоб бути прочитаним, і його прочитання породить якесь нове почуття, яке я називаю поезією. Я вже ніхто і ніщо, я — лише привід.
Стілітано віддавався коханню спроквола, як віддаються сонцю, підставляючи його промінню все тіло. Коли я зустрівся з ним в Антверпені, він виглядав опасистим. Не те щоб став огрядним, проте його кутастість трішки округлилася. У його ході я знову завважив ту саму звірину, потужнішу, м'язистішу, не таку рвучку. На найбруднішій вулиці Антверпена поблизу набережної Еско, під сірим небом спина Стілітано видавалася мені почережно посмугованою то тінню, то світлом, що пробивалося крізь іспанські жалюзі. Жінка у вузькому одязі з чорного єдвабу, яка ступала обік нього, насправді виявилася його подругою. Побачивши мене, він був немало подивований і, як мені здалося, зрадів.
— Жанно! Ти в Антверпені?
— Як ся маєш?
Я потис йому руку. Він відрекомендував мене Сільвії. Спочатку, мені здалося, ніби він дуже змінився, але щойно він розтулив рота, як звідти полилися наиніжніші слова, і я знову запримітив між його зубів серпанок білого шумовиння, яке утворювалося невідь з якого слизу, залишаючись бездоганним, я впізнав колишнього Стілітано. Не уточнюючи, я сказав:
— Ти її зберіг.
Стілітано мене зрозумів. Відтак трохи зашарівся і всміхнувся.
— Ти помітив?
— Авжеж. Ти цим так пишаєшся.
Сільвія запитала:
— Про що ви говорите?
— Лялечко, люди розмовляють. Не втручайся.
Ця невинна співучасть одразу ж поновила мої давні стосунки зі Стілітано. Мене полонили всі його давні чари: кремезні плечі, рухливі сідниці, рука, відірвана, можливо, десь у джунглях іншим хижаком, нарешті, статевий орган, який так довго був недосяжний, прихований, захищений небезпечними смертельними запахами ночі. Я почувався під його владою. Нічого не знаючи про його справи, я був певен, що він панував над людністю халуп, доків, барів, тобто над усім містом. Віднайти гармонію в речах кепського штибу — ось вершина елеґантности. Як водиться, Стілітано зумів доп'ясти жовто-зелені черевики з крокодилячої шкіри, костюм каштанового кольору, шовкову білу сорочку, рожеву краватку, барвисту хустинку і зеленого капелюха. Усе це трималося на шпильках, ґудзиках і золотих ланцюжках, одначе Стілітано виглядав елегантним. Поряд із ним я мав вигляд отого колишнього небораки, але це його, здавалося, не обходило.