Не звіряючись один одному до решти, ми взяли собі за звичку бачитися щодня. Я обідав у його кімнаті, й вечорами, коли Сільвія працювала, ми вечеряли разом. Потім ми вешталися від бару до бару, щоб набратися по саму зав'язку. Майже щоночі він витанцьовував із чарівними красунями. Щойно він заходив, як атмосфера в барі мінялася, — спочатку за його столом, а відтак поволеньки й за іншими столами. Вона враз ставала гнітючою і несамовитою. Майже щовечора цей чарівний однорукий дикун, умить вихопивши з кишені свого дерев'яного молотка, хвацько встрявав у бійку. Докери, мореплавці, звідники оточували нас тісним кільцем, готові прийти нам на допомогу. Це життя мене виснажувало — я б краще залюбки блукав набережжями, в тумані чи під дощем. У моїй пам'яті ці ночі обсіяні зорями. Ведучи мову про якийсь фільм, один журналіст написав: «Любов розквітає серед бійок». Ця безглузда фраза ліпше за будь-яку блискучу промову нагадує мені про квіти, які називаються «ротики», що квітли поміж сухих будяків, а «ротики» — про мою оксамитову ніжність, якій Стілітано завдав болю.
Бувало, коли він не доручав мені жодної роботи, я крав велосипеди, а тоді перепродував їх у Маастріхті, що в Голландії. Коли Стілітано довідався, як спритно я перетинаю кордон, то одного дня ми вирушили до Амстердама вдвох. Місто його не цікавило. Він наказав мені зачекати його у кав'ярні й на кілька годин зник. Я знав, що його не варто про щось запитувати. Його цікавила моя робота, а мене його — ні. Увечері, коли ми повернулися на вокзал, він вручив мені запечатаний і перев'язаний мотузком маленький пакунок, завтовшки з цеглину.
— Я поїду потягом, — сказав він мені.
— А митниця?
— У мене все законно. Не хвилюйся. Ти, як звикле, підеш пішки. Не відкривай пакунка, це для одного приятеля.
— А якщо я влипну?
— Не жартуй із цим, бо інакше начувайся, побережи свою пичку.
Уміло затягнувши мене в тенета своїх отруйних чарів, в яких я буду борсатися, назавжди втративши себе, він лагідно мене поцілував і подався до свого потяга. Я супроводжував поглядом цей незворушний Розум, цього хранителя Зводу законів, у впевненій ході, безтурботності, у промовистому танці сідниць якого скупчилася вся його могутність. Я не відав, що було в пакунку, який став знаком довіри і талану. Завдяки йому я мусив перетнути кордон не заради своїх жалюгідних потреб, а виконуючи наказ верховного Владики. Щойно Оплітано звіявся з моїх очей, як усі мої клопоти націлилися на єдину мету — його пошуки, і саме цей пакунок і став моїм дороговказом. Під час моїх походеньок (крадіжок, розвідок, втеч) речі оживали. Ніч починалася з великої літери «Н». Брук, дике придорожнє каміння набували сенсу, спонукаючи мене заявити про себе. Дерева дивувалися, побачивши мене. Мій страх був близький до паніки. Кожна річ випускала на волю дух, який тільки й чекав на мій дрож, щоб збентежитися. Довкола мене лагідно тріпотів безживний світ. Навіть із дощем я міг би повести мову. Незабаром я почав вважати це почуття за особливе і віддавав перевагу йому, а не тому, що було його передумовою — страху, і тому, що стало причиною цього страху, — грабунку або моїй втечі від поліції. Ця тривога, діймаючи мене вночі, нарешті порушила спокій моїх днів. Отак я опинився у загадковому всесвіті, що втратив свій практичний сенс. Я втелющився у щось небезпечне. Насправді я вже розглядав речі не відповідно до їхнього звичного призначення, а залежно від тривоги, яку вони, бувши моїми друзями, в мене викликали. Стілітанів пакунок на моїх грудях під сорочкою виказував, ще яскравіше висвітлював таємницю кожної речі, розгадував її завдяки блудній усмішці на моїх устах, що оголювала у вишкірі мої зуби, усмішці, на яку він дозволив мені зважитися, аби звільнити мені шлях. А може, я ніс украдені коштовності? Скількох клопотів поліцаїв, скількох хитрощів нишпорок, поліційних псів, секретних телеграм коштував цей крихітний пакуночок? Отже, я мусив витіснити всі ворожі сили, бо на мене чекав Стілітано.
«Це неабияка падлюка, — казав я собі. — Він клопочеться, щоб не заплямувати своїх рук. Хоча ні, у нього ж лише одна рука».
Коли я добувся до Антверпена, то пішов прямо до готелю, неголений, немитий, бо хотів з'явитися до нього зі свідченнями своєї перемоги — з бородою, брудом і втомою, що доконала мене. Чи не так увінчують переможця лаврами, осипають квітами, прикрашають золотими ланцюжками, коли хочуть зробити з нього символ? Я ж ніс свою перемогу, нічим не прикриту. Поставши перед Стілітано у його кімнаті, я з удаваною невимушеністю простяг йому пакунок.
Ось, тримай.
Він тріумфально усміхнувся. Гадаю, він знав, що причиною успіху була його влада наді мною.
— Все обійшлося?
— Дрібниці. Це було неважко.
— А!
Він ще раз усміхнувся і додав: «Тим ліпше». Але я не важився йому сказати, що з таким самим успіхом міг би пройти цей шлях і він, уникнувши небезпечних пригод, оскільки я вже знав, що Оплітано був моїм власним творінням і так залежав від мене, що я міг його знищити. Попри те все я розумів, що Богові потрібен янгол-вісник, аби виконувати певні доручення, які йому самому не до снаги.
— А що там усередині?
— Кокаїн, певна річ.
Я таємно проніс опій.[xxvi] Але в жодному разі я не зневажав Стілітано за те, що він мене підставив.
«Це нормально, — казав я собі, — він падлюка, а я бовдур».
За те, що він так повівся зі мною, я був йому вдячний. Якби він вчинив у мене на очах безліч зухвалих вчинків, без моєї участи, ставши водночас їхньою причиною і метою, то Стілітано втратив би наді мною будь-яку владу. Потай я підозрював, що він не здатен віддатися якійсь дії цілком. Доказом цього була його турбота про своє тіло. Ванни, парфуми, щоранкове вилежування в ліжку, обм'яклі обриси, яких набуло його тіло. Розуміючи, що він мусить діяти через мене, я прихилився до нього, певний, що черпаю свою силу з цієї примітивної розладнаної потуги, яка становила його основу.
Та пора року (осінь), дощ, похмурий колір будівель, забарність фламандців, своєрідний характер міста, моє убозтво, яке викликало в мене смуток, — то була меланхолія, яка змусила мене оголити в собі ті всі явища і предмети, перед якими я ніяковів. Під час німецької окупації я бачив у кіно-новинах похорони ста чи ста п'ятдесяти жертв бомбардування Антверпена. Вкриті тюльпанами та даліями домовини, виставлені на румовищах Антверпена, нагадували лотки для квітів, перед якими проходили, щоб їх благословити, сила-силенна священиків та півчих хлопчиків із церковного хору у мереживних стихарях. Ця картина, зринувши у пам'яті наостанок, навіяла думку, що Антверпен відкривав мені тіньові сторони. «Вони вшановують, казав я подумки, культ цього міста, чиїм духом, як я здогадався ще тоді, є Смерть». Тим часом сам вигляд цих речей викликав у моїй душі сум'яття, породжене насамперед страхом. Відтак це сум'яття розвіялося. Мені здалося, ніби я сприймаю речі як ніколи ясно. Коли ж найпростіша річ втратила своє звичне значення, я почав діймати себе запитаннями, — чи правильно пити зі склянки і взувати черевики. Відкриваючи своєрідний сенс кожної речі, я збився з ліку. Мало-помалу Стілітано втрачав наді мною свою неймовірну владу. Він вважав мене за неуважного: я ж був, навпаки, уважний. Я був відсутній, навіть розмовляючи. Через зіставлення, підказані мені предметами, призначення яких здавалося несумісним, моя бесіда набувала гумористичного характеру.
— Слово чести, ти стаєш прицюцюркуватим.
— Прицюцюркуватий! — повторював я, витріщивши очі.
«Прицюцюркуватий». Я також пригадую, що мені буцімто відкрилася абсолютна істина, коли я у своїй сліпучій байдужості споглядав забуту на дроті прищіпку для прання. Витонченість і химерність цього невеличкого відомого всім предмета, здавалося, мене не здивували. Самі ж події я сприймав як незалежні. Читач здогадується, якою небезпечною могла бути така позиція за мого способу життя, коли я мусив щохвилини пильнувати, ризикуючи бути схопленим, якщо втрачав із поля зору звичний сенс предметів.
За допомогою Стілітано, а також завдяки його порадам мені вдалося вишукано вдягтися, хоча ця вишуканість була незвична. Гребуючи суворою модою харцизяк, я став вигадливо вбиратися. Так ось, тієї миті, коли я перестав бути жебраком, відрізаним ганьбою від практичного світу, той світ почав від мене вислизати. Я розрізняв суть, а не властивість предметів. Зрештою, мій гумор відштовхував від мене людей, до яких я був щиро прихильний. Я почувався розгубленим і до безглуздя спустошеним.
Молодий сутенер у барі, присівши навпочіпки, забавлявся зі своїм маленьким песиком; хоча ці пустощі й видалися мені геть незвичними в цьому місці, я радісно всміхнувся сутенерові та його песикові: я їх розумів.
Як розумів і те, що автобус, напхом напханий поважними і заклопотаними людьми, може слухняно зупинитися за найменшим порухом пальця дитини. Якщо жорстка волосинка загрозливо стриміла зі Стілітанової ніздрі, я без дрожу в руках брав ножиці і відчикрижував її.
Коли згодом, не зрікаючись захоплення від вроди якогось хлопця, я виявлю таку саму байдужість; коди я змирюся зі своїм хвилюванням і, відмовивши почуттю у праві командувати мною, досліджуватиму його з тим самим здоровим глуздом, я пізнаю своє кохання; починаючи з нього, я налагоджу стосунки зі світом: отоді й настане порозуміння.
Але Стілітано був розчарований. Я перестав бути у нього на побігеньках. Навіть якщо він мене бив чи шпетив. Навіть якщо він мене повчав, що таке зневага та штурхани. Антверпен втратив у моїх очах свій жалобний чар, а також морську сороміцьку поезію. Я чудово усвідомлював, що зі мною могло статитися все що завгодно. Я ладен був учинити злочин. Цей період тривав може з півроку. Я почувався цнотливим.
Арман був у від'їзді. Хоча інколи я чую, що його називають іншими іменами, ми збережемо саме це ім'я. І я сам сьогодні ношу ім'я Жана Ґальєна — за моїми підрахунками п'ятнадцяте чи шістнадцяте? Він повернувся із Франції, звідки, як я згодом дізнався, доправляв опій. Аби я міг охарактеризувати його одним-однісіньким словом, треба, щоб чиєсь обличчя вигулькнуло переді мною бодай на мить. Якщо це буде слово, яким означують вірність, ясність або щирість, що мені навіюють вигин губ, погляд чи то відкрита усмішка, то вони ускладнять його тлумачення. Обличчя стає дедалі складнішим. Його риси переплітаються: воно стає розпливчастим. У Стілітановому обличчі я намагався розгледіти жорстокість, яку псувала іронічна посмішка в кутиках очей або рота. Арманове обличчя було облудне, потайне, зле, підступне і брутальне. Звичайно, після того як я розпізнав цього чоловіка, що було не важко для мене, проте я знаю, що й тодішнє моє враження від його високих прикмет, які дивовижним чином зосередилися на обличчі й чітко проступили, було правильним. Лицемірство, злоба, глупота, жорстокість, лють — це все зводилося до одного. Не лише букет усіх цих якостей можна було побачити на його обличчі, а ще, я хочу підкреслити, на ньому читалося не в просторі, а в часі, залежно від мого настрою або внутрішнього Арманового стану те, що спричиняло їхню появу в його рисах. То був дикун. Він не мав звичної вроди у звичайному розумінні цього слова, але його обличчя, всі оті риси, про які йшлося, чисті, майже не скаламучені якостями протилежного ґатунку, надавали йому похмурого, проте яскравого вигляду. Він відзначався незвичайною фізичною силою. Тоді йому було близько сорока п'яти років. Проживши так довго вкупі зі своєю власною могутністю, він носив її в собі, як щось очевидне. Кінець кінцем завдяки своїй вправності він зумів щонайліпше з неї скористати, тож-бо ця могуть, ця тілесна потуга, що вгадувалася у формі черепа та шийних м'язів, ще більше утвердила і зміцнила в ньому оті всі мерзенні якості. Вона їх змушувала сяяти. Він був кирпатий, очевидно, від природи, бо його ніс, як мені здалося, не був зіпсований ударом п'ястука. Велика і міцна спідня щелепа. Голова кругла і майже завжди поголена. Шкіра на потилиці утворювала три складки, де збирався бруд. Він був високий і мав чудову статуру. Рухався зазвичай неквапом і вайлувато. Сміявся зрідка і нещиро. Голос мав дуже грубий, приглушений, майже бас. Не можна сказати, що грубий, але його тембр був дещо притлумлений. Коли Арман говорив дуже швидко або на ходу і квапливо, то таке торохтіння, несподіване для низького тембру голосу, породжувало дивовижну музичність. За такої жвавості можна було очікувати голосу високого або ж надто низького тембру, як у підлітків, коли він незугарно важко мужніє: але голос звучав легко. Ця невідповідність викликала, окрім того, ще й вишукані модуляції. Арман ледве встигав вимовляти слова, їхні склади налазили один на одного. Його мова звучала просто і легко, слова низалися у горизонтальному супокої. Власне, голос і давав зрозуміти, що замолоду ним захоплювалися, надто чоловіки. Така собі зухвала певність дає розпізнати тих, хто завдяки своїй силі та вроді викликав захват у чоловіків. Вони водночас і певніші себе, і більш ласі на ґречність. Арманів голос торкався якоїсь точки в моєму горлі і перепиняв подих. Він майже ніколи не поспішав, але в тих випадках, коли квапився на якесь побачення, і йшов між мною і Стілітано з високо піднесеною головою, трохи подавшись уперед, вільною, попри масивну статуру, ходою, то голос його, — диво, та й годі! — набував дедалі поважнішого тембру, майже сягаючи вкрай зухвалої досконалості. Щойно починало туманіти, із горлянки цього олив'яного бардадима видобувався блаватний голос. Здавалося, він належить квапливому, моторному, веселому, святковому підліткові, певному своєї чарівливості, сили, вроди, своєї незвичності, краси та винятковості свого голосу.
Усередині нього, в його органах, як мені уявлялося, примітивних, але з цупкої тканини зі строкатими дуже гарними відтінками, у теплих і родючих нутрощах вироблялося бажання зобов'язувати, застосовувати, виявляти лицемірство, дурість, злобу, жорстокість, плазування і досягати в такий спосіб для себе цілком непристойного успіху. Я побачив його у Сільвії в кімнаті. Коли я переступив поріг, Оплітано похапцем сказав, що я француз, його знайомий ще з Іспанії. Арман стояв. Він не простяг мені руки, дивився на мене, та й годі. Я залишився стояти біля вікна, не виказуючи жодного зацікавлення їхньою балачкою. Коли вони вирішили піти до бару, Стілітано сказав:
— Ти йдеш, Жанно?
Перш ніж я відповів, Арман запитав:
— Ти його завжди водиш за собою?
Стілітано всміхнувся і сказав:
— Якщо це тобі дошкуляє, можемо його залишити.
— Та хай собі йде.
Я пішов за ними. Випивши, вони розпрощались, і Арман знову не потис мені руки. Він вийшов із бару, навіть не глянувши в мій бік. Стілітано про нього не прохопився жодним словом. Через кілька днів, коли я зустрів його неподалік доків, Арман наказав мені йти за ним. Без зайвих слів він провів мене до своєї кімнати. Із тим самим позірним споневаженням він зґвалтував мене собі на втіху.
Скоряючись його силі та вікові, уярмлений ними, я віддався роботі з усією запопадливістю. Розчавлений цією тілесною масою, позбавленої будь-якої духовносте, я нарешті спізнав запаморочливе почуття від зустрічі з цим закінченим бидлом, байдужим до мого щастя. Я відкрив для себе, що шерсть, густо поросла на тулубі, череві та кульшах, може таїти в собі ніжність і випромінювати силу. Зрештою, я змирився з тим, що така бурхлива ніч огорнула мене своїм саваном. Чи то із вдячності, чи то зі страху я засвідчив це, поцілувавши волохату Арманову руку.
— Що сталося? Ти занедужав?
— А що тут поганого?
Я залишився з ним, щоб утішати його ночами. Коли Арман лягав спати, то витягував із штанів шкіряного паска й виляскував ним. Він шмагав невидиму жертву, чиєсь прозоре тіло. Повітря кривавилося. У такі хвилини він наганяв на мене жаху своєю неспроможністю бути тим Арманом, якого я звик бачити, — велетенського і лютого. Це виляскування супроводжувало і захищало його скрізь. Сказ і відчай Арманові через те, що він не був собою, змушували його здригатися, як коня, схарапудженого тінню, з кожною хвилиною все дужче й дужче. Тим часом він не зносив, коли я бив байдики. Він порадив мені вештатися довкола вокзалу чи звіринця і там ловити клієнтів. Знаючи, якого жаху наганяє на мене його присутність, він і гадки не мав пантрувати за мною. Я приносив йому зароблені гроші — всі до копійки. Сам він працював у барах. Із докерами та матросами він обкрутив безліч оборудок. Його поважали. Як усі тогочасні міські «коти» й халамидники, він носив полотняні черевики на плетеній підошві. Його безгучні кроки ставали вагоміші й пружніші. Часто він одягав матроські штани із товстого блакитного сукна, частина яких, звана «палубою», ніколи не була застебнута на всі ґудзики, так ніби якийсь трикутник відстовбурчувався спереду, або ж полотняна кишеня трохи оддималася на животі. Мало хто мав таку вихлясту ходу. Мені здається, що завдяки їй він пробирався до схронів пам'яти про своє двадцятирічне тіло — тіло пройдисвіта, «кота» і матроса. Він був їй вірний, як інші залишаються вірними моді своєї молодості. Але, попри свій виклично сексуальний вигляд, він прагнув його посилити, вдаючися до слів та жестів. Звиклий до Стілітанової соромливосте і брутальносте докерів у барах, я часто ставав то свідком, то призвідцею найзухваліших уточнень. Хай би там перед ким, Арман захоплено розводився про свій статевий орган. Ніхто його не спиняв. Хіба що, обурений його тоном і лихослів'ям, якийсь зухвалець присаджував його.
Бувало, випиваючи біля шинквасу, він тримав руку в кишені і пестив себе. Часом він вихвалявся величиною і красою — а також силою і навіть розумом — свого і справді масивного прутня. Не знаючи, як пояснити таку одержимість своїм статевим органом та його потугою, я захоплювався ним. На вулиці він пригортав мене до себе однією рукою, немов хотів стиснути в обіймах, і та ж таки простягнута рука брутально відштовхувала мене від нього. Оскільки я зовсім нічого не відав про його життя, крім того, що він обійшов цілий світ і був фламандець, я намагався розгледіти в ньому сліди каторги, з якої він, тікаючи, і приніс цього голеного черепа, ці масивні м'язи, ці свої лицемірство, жорстокість і лють.