Шукаючи вад у педерастів, яких він оббирав, Робер дедалі більше скидався на зануду, отож Стілітано з неприхованою брутальністю закликав його заткнути пельку:
— Якщо ти не облишиш своїх проповідей, тобі доведеться постригтися в попи. Ми це робимо з одної-однісінької причини — нам потрібне купило.
Після таких слів Робер геть розперезався. Бувши певний у Стілітановій підтримці, він дозволяв собі несамовиті вільнощі. Він просто почав блазнювати. Це розважало Стілітано, і він тепер ходив тільки з ним. Я чимраз більше занепадав духом. Я ревнував обох своїх друзів. Робер, який любив дівчат, загравав з усіма. Його любили. Через те, що він був зі Стілітано, я відчував, як він невпинно віддаляється від мене, виходячи поза межі моєї досяжності. Оскільки він був вродливіший від мене і йому легше вдавалося зваблювати чоловіків, Стілітано віддав йому моє манаття. Робер носив його невимушено, з усміхом. У мене залишилися тільки штани, піджак і кілька драних сорочок. Аби помститися Стілітано, я вигадував усілякі ниці способи відплати. Супроти Армана він ставав дедалі примітивнішим, позбавленим шляхетності. Його врода здавалася мені вульгарною. Мова — вбогою. Від Армана я чекав нових одкровень.
Я не можу твердити, що його сороміцькі манери дали мені перший поштовх до повзяття наміру писати порнографічні книжки, але я був, поза всяким сумнівом, приголомшений його нахабною відповіддю Стілітано, коли той дуже спокійно, з ледь помітною байдужістю запитав Армана, в чому причина його надто палкого захоплення такими манерами:
— У моїх яйцях, — відповів тамтой, — у моїх яйцях, жінки зазвичай виставляють свої цицькі, вони хизуються ними, то чому й мені не пишатися своїми яйцями, не виставляти їх напоказ, а то й не підносити на тарілочці. Я навіть маю право — вони ж такі гарні — надіслати їх у подарунок Полу Неґрі чи принцові Уелльському!
Стілітано не цурався цинізму, але до таких панегіриків йому було як до неба. Уже віддавна його глибоко приховані боягузтво, тюхтійство, лінощі — нагромаджуючись у ньому, залишали в мені дедалі гіркіший осад — й ось тепер він знову підіймався з глибу душі, щоб виповнити смородом моє дихання. Те, що інколи прикрашало його, — як ото виразка різьбить і розмальовує плоть — тепер давало мені підстави для зневаги. Його вади, здавалося, не зважали на мою ревність і лють і невпинно підточували наші стосунки. Одного разу, коли ми залишилися з Сільвією на вулиці самі, вона взяла мене за руку. Відтак пригорнулася до мене. Двоє чоловіків, яких я любив, через свою взаємну і недвозначну дружбу віддалялися від мене, відмовивши мені у доступі до своєї вільної і радісної приязності, але жінка одного з них, прагнучи втішити мене, ще більше мене цим принижувала. Від доторків її стегон та грудей мене занудило. Стоячи перед Стілітано, звичайно, щоб допекти йому, вона зважилася сказати, що я їй подобаюся. Стілітано і Робер вибухнули сміхом.
— Ну що ж, повештайтеся на пару. А ми теж прогуляємося вкупочці.
Виштовханий їхніми глузами, я відчув, як лечу сторч головою по осяяних світлом сходах, на вершині яких панує Стілітано. Я знову скотився до своєї Іспанії та лахміття, до ночей серед голоти, збагачений лише дещицею щасливих, але безнадійних хвилин: тепер я був певен, що мені ніколи не виборсатися з цього багна, що я приречений до скону лизати свої ноги, закурені виснажливими дорогами. Думка про воші уже відкладала яйця цих паразитів на моєму тілі. Ждати такого відкладання яєць насправді було вже недовго, і я навіть підстригав чуба. Я поклав убити Стілітано і Робера. Мені не вдалося стати злочинцем у сяйві слави, тож я жадав стати ним у стражданні: я вибирав каторгу або ганебну смерть. Я тримався лиш завдяки спогадам про Армана та надії на його повернення, але він не з'являвся.
Ми перебували в Бельгії. Французька поліція користувалася в мене неабияким авторитетом. Так само, як і її каральна машина. Те, що я вчинив за межами Франції, було не гріхом, а помилкою. Що чекає на мене на каторзі та в бельгійських тюрмах? Либонь, прикрощі від того, що мене позбавили волі. Стілітанові з Робером я запропонував здійснити похід до Мобежа.
«Якщо я вб'ю їх у Ар денах, то мене арештує французька поліція, і мене зашлють до Гвіани».
Але ніхто з них не пристав на мою пропозицію. Якось, залишившись у Стілітановій кімнаті сам, я поцупив револьвера із кишені його піджака, що висів у шафі.
Події, про які йшлося вище, я пережив між 1932 і 1940 роками. Нині, коли я описую їх вам, мене заполоняють інші любощі. Скориставшись новими своїми нотатками, подаю їхній опис. Хай вони прислужаться цій книжці.
Я вкусив Люсьєна до крови. Я сподівався, що він завиє від болю, його нечутливість мене вбиває; я знаю, що здатен пошматувати на кавалки тіло свого друга, вкинувшись у непоправну різанину, і все ж, зберігаючи глузд, відчуваючи захват від свого падіння. «Хай дедалі численніші стають на мені сліди від нігтів та гострих зубів, — казав я собі, — хай бризкає слина і пасмами рветься волосся і хай попри всі мої укуси Люсьєн зберігає незворушний вигляд, бо ознаки нестерпного страждання негайно змусять мене розціпити щелепи й перепросити його». Коли я вгороджував свої зуби йому в тіло, щелепи стискалися до дрожу, від якого трепетало все моє тіло. Я хрипко кричав, а все ж любив, та ще й як ніжно, мого любчика-рибалку із Сюке. Коли він простягається біля мене, то ніжно переплітає свої ноги з моїми, і м'якесенький крам наших піжам ще дужче нас бентежить; відтак він ретельно глядить місця, куди б притулитися щокою. Доки він не засне, я відчуваю надто чуттєвою шкірою своєї шиї тремтіння його повік і загнутих догори вій. Якщо йому засвербить у носі, його лінощі та байдужість не дають йому й рукою поворухнути, щоб почухатися, і він треться носом об мою бороду, ніжно буцаючи мене головою, як теля біля материнського вимені. У такі хвилини він до краю уразливий. Один мій злий погляд, одне різке слово можуть його ранити або ж розітнути, не лишаючи сліду, його тіло, що стало надто ніжне, шовкувате і пружне. Бувало, хвиля ніжності здіймалася зі споду мого серця, неждано-негадано для мене огортала мої руки, і ті стискали його все дужче й дужче, а він, навіть не ворухнувши головою, сягав губами мого обличчя, мого тіла і припадав до них. Така, власне, його мимовільна відповідь на раптове стискання моїх рук. Хвиля ніжності завжди озивається цим щирим поцілунком, після якого я чую, як моя шкіра розквітає від лагідності простого щиросердого хлопця. По цьому я розпізнавав його покору велінням мого серця, підлеглість його тіла моєму розумові. Я шепчу, мій голос звучить глухувато, придавлений вагою його голови, що спочиває у мене на грудях:
— Коли ти лежиш отак, пригорнувшись до мене, то мені здається, ніби тебе оберігаю.
— Мені теж, — каже він. — І на відповідь квапливо цілує мене.
— Що тобі теж?
— У мене теж враження, ніби я тебе оберігаю.
— Так? Чому? Я тобі здаюся слабким?
Він лагідно видихає:
— Так… Я тебе оберігаю.
Відтак, поцілувавши мене в заплющені очі, він покидає моє ліжко. Я чую, як він причиняє двері. Під моїми повіками з'являються образи: у прозорій воді рухаються сірі, страх прудкі комахи, які водяться на тванистому дні деяких водоймищ. Вони бігають у тінявій і прозорій воді моїх очей із замуленим дном.
Мене дивує, що таке м'язисте тіло цілком розгасає від мого тепла. Він завжди ходить вихилясом: його твердість тане. Гострі кути ребра обм'якають — тільки очі сяють зі снігових кучугур. Біля мене ця машина, призначена для боїв навкулачки, для ударів головою, ногами, простягується випростується, розгортається, і, на мій подив, доводить, що завжди була лише набутою лагідністю, тільки що стиснутою, скрученою в клубок, скутою, натужною, і я розумію, як ця лагідність, ця гнучка покірливість, відповідаючи на мою ніжність, враз обернеться на злобу, оскільки втратить привід бути самою собою, оскільки моя ніжність розвіється, якщо, наприклад, я покину хлопчину, якщо моя неміч зречеться можливості володіти цим дивовижним тілом. Я бачу, що здатне спричинитися до таких спалахів. 1 яку лють викликають такі пробудження. Його лагідність знову зіщулиться, стиснеться, згорнеться в клубок, перетворившись на жахливу руйнівну силу.
— Якщо ти мене покинеш, я розумом стеряюся, — сказав він мені. — Я буду останнім покидьком.
Інколи я боюся, що його лагідність раптом вийде з покори моєму коханню. Отже, треба діяти дуже обережно і мерщій скористатися з цього дарунку долі. Вечорами, коли Люсьєн стискає мене в обіймах і вкриває моє обличчя поцілунками, моє тіло огортає туга. Моє тіло немов потьмарюється. Його запинає жалобна тінь. Мої очі звертаються до моєї душі. Чи покину я цю дитину, чи відштовхну від себе? Чи дозволю йому зірватися з мого дерева і розбитися об землю?
— Моя любов завжди сумна.
— Це правда, щойно я тебе цілую, ти стаєш сумний. Я це завважив.
— Це наганяє на тебе нудьгу?
— Ні, анітрішечки. Я радий за тебе. Я буркочу подумки:
«Я люблю тебе… я люблю тебе… я люблю тебе…»
«Моя любов, можливо, завершиться тим, що вийде з мене, — кажу я собі, — прихопивши з собою ці слова, мов якусь отруту, що її виводять із тіла молоко чи проносне». Я тримав його руку у своїй руці. Мої пучки затримуються на його. Нарешті я забираю руку, я все так само його люблю. Той самий смуток огортає моє тіло. Таким я його побачив уперше: Люсьєн спускався із Сюке босоніж. Босоніж він гуляв містом, заходив до кінотеатру. Він носив бездоганно елегантний костюм: голубі полотняні штани і матроський тільник у біло-голубу смужку з закасаним аж по плечі рукавом. Не зайве буде додати, що носив він ще черевики на босу ногу; вони здавалися мені, сказати б, старанно дібраним причандаллям, що доповнювало його вроду. Я завжди захоплювався його витримкою і владним виглядом, якого надавала йому серед пихатого натовпу цього міста проста і ґречна певність у своїй вроді, вишуканості, молодості, силі та витонченості. Бувши в осередді цього щедротного щастя, він видався мені статечним, коли осміхнувся.
В араукарії листя червоне, густе і пухнасте, вельми дорідне і брунатне. Ними обсаджують цвинтарі, прикрашають могили давно померлих рибалок, котрі упродовж століть прогулювалися на цьому ще дикому і лагідному березі. Вони спражили на сонці свої вже й так засмаглі м'язисті руки, волочачи свої човни та сіті. Тоді вони носили одяг, який і нині мало в чому змінився: сорочка з великим викотом та барвиста хустина, якою вони обв'язували свої чорняві кучеряві голови. Рибалки ходили босоніж. Вони давно повмирали. Дерева, які й досі ростуть у міських парках, нагадують мені про них. Стовпище тіней, якими вони стали, не облишало своїх пустощів і палких розпатякувань: я відкидаю їхню смерть. Не мавши інших, ліпших способів воскресити молодого рибалку 1730 року і вдихнути в нього нову силу, я або видирався під пражисте сонце на скелі, або вечорами сідав під сосни і примушував його образ втішати мене. Товариства якогось шибеника не завжди ставало, щоб відвернути від них мою увагу. Якось увечері, струсивши з чуба та куртки сухе листя, я застебнув штани і запитав у Боба:
— Ти знаєш типа на ім'я Люсьєн?
— Так, а що?
— Нічого. Він мене цікавить.
Хлопець і оком не змигнув. Навмання, він струсив із себе соснову глицю. Відтак легким порухом торкнувся свого волосся, щоб перевірити на доторки, чи не залишилося там окрушин моху, і вийшов із затінку дерева, аби поглянути, чи не заляпав грязюкою своїх солдатських штанів.
— Із якого тіста цей тип? — запитав я.
— Він? Так, нікчемний зальотник. Водився з гестапівськими «котами».
Я знову опинився в осередді п'янкого вихору. Французьке ґестапо поєднувало в собі дві чарівні риси: зраду і злодійство. Додати до цього ще гомосексуалізм — і картина буде повна, кращої годі й уявити. Ґестапо відзначалося цими всіма чеснотами, які я підношу до ранґу християнських чеснот, здатних довести будь-яке тіло до такої твердості, як у Люсьєнового. Що тут цій установі закинеш? Ґестапо відрубне од світу. Воно зраджувало (зрадити — означало переступити закони любови). Воно дозволяло собі грабувати. Нарешті, через педерастію воно відлучило себе від світу. Отже, воно облаштувалося в нетлінній самоті. Жава мусив багато чого мене навчити, і я запитував:
— Ти певний того, що кажеш?
Боб глянув на мене. Труснувши головою, він відкинув на бік свої чорняві кучері. Він ступав обік мене в пітьмі.
— Ще б пак!
Я замовк, уважно стежачи за собою. На мене накотилися хвилі, збурені словом «ґестапо». По цих хвилях крокував Люсьєн. Вони несли його стрункі ноги, м'язисте гнучке тіло, його шию та голову, увінчану осяйним чубом. Я був у захваті від думки, що у глибині цього храму із плоті панує бездоганне зло, витворюючи цю бездоганну рівновагу із кінцівок і тулуба, зі світла і тіні. Храм сповільна занурювався у воду, серед морських хвиль, які билися об берег, кудою ми йшли, і той берег, мало-помалу, набувши плинності, розчинився у морі. Який спокій і яка ніжність виповнювали мене поруч із такою коштовною самотністю в такій багатій скарбничці! Я хотів поринути в сон, не склепивши очей, обійняти ці хвилі. Примара світу, неба, дороги і дерев увійшла крізь мої очі й оселилася в мені.
— А тобі ніколи не спадало на думку вступити туди, щоб грабувати?
Боб ледь помітним рухом повернув до мене голову. Його обличчя то світлішало, то ставало похмурішим, проте залишалося незворушним.