— Вона порожня, — відповів я.
Стілітано вилаявся. Відтак, оскільки я був праворуч від нього, обняв мене за плечі, взявши мене за руку.
— Іди за мною, — сказав він. — І тихіше, бо стіни все чують.
Він обережно, крок за кроком, вів мене. Я не знав, куди ми йдемо. Навдивовижу гнучкий атлет гуляв зі мною вночі. Найбільш антична і найбільш грецька Антігона примушувала мене лізти на круту й похмуру Голгофу. Моя рука довірилася йому, і мені було соромно, коли я інколи спотикався об камінь, корінь або втрачав під ногами ґрунт.
Під трагічним небом відкриваються найчарівніші краєвиди світу, і я їх споглядав, коли Стілітано вночі брав мене за руку. Що ж то були за флюїди, що переходили від нього до мене, надаючи мені якогось заряду? Я ступав по краю берегової кручі, виходив на похмурі долини, слухав морський прибій. Щойно я ступав на сходи, вони перевтілювалися: оберталися на володаря світу. Спогад про ті короткі хвилини дав би мені змогу описати вам прогулянки, трепетні втечі, переслідування в тих місцинах світу, куди я ніколи не доблукаюся.
Мій викрадач тяг мене за собою.
«Я здаюся йому незграбою», — подумав я.
Проте він мені ґречно і терпляче допомагав, і мовчання, до якого він мене закликав, таємниця, якою він огортав того вечора нашу першу ніч, змусили мене на якусь хвильку повірити в його любов до мене. Будинок мав не ліпший і не гірший запах, ніж решта будинків у Барріо Чіно, але саме цей моторошний пах залишився назавжди для мене пахощами не лише любови, а й ніжності і довіри. Запах Стілітано, запах його пахви, запах із його рота, — коли мій нюх пригадує їх, учувши подібний бентежний аромат, то мені здається, що вони здатні штовхнути мене на найбожевільніші вчинки. (Буває, вечорами, я зустрічаю якогось хлопчину і проводжаю його додому. Біля підніжжя сходів, оскільки мої халамидники мешкають у всіляких кишлах, він бере мене за руку. Він веде мене так само спритно, як Стілітано.)
— Обережно.
Він шепоче це надто ніжне для мене слово. Ми трималися за руки, тож довелося притиснутися до його тіла. На мить я відчув жвавість його рухливих сідниць. Із поваги до нього я трохи відсторонився. Ми піднімалися вузьким проходом попід тонкою стіною, яка мала б оберігати сон повій, злодіїв, звідників та злидарів цього готелю. Я почувався, як дитина, коли її обережно веде за руку батько. (Сьогодні я батько, котрого дитя веде до любови.)
Подолавши четвертий марш, я ввійшов до його вбогої кімнатчини. Я геть засапався. Я любив. У барах Параллело Стілітано відрекомендував мене своїм друзям. Жоден із них, здавалося, не помічав, що я люблю чоловіків, так багато серед люду Барріо Чіно збиралося голубих. Разом з ним ми вчинили кілька безневинних нападів, які забезпечили нас усім необхідним для життя. Я жив із ним, я спав у його ліжку, але цей здоровань мав таку вишукану цнотливість, що мені так і не довелося побачити його всього. Не задовольняючи моїх палких домагань, Стілітано у моїх очах залишався милим і надійним хазяїном, ні сила, ні чарівність якого не втамували моєї жаги до всілякої мужності: солдатів, моряків, авантурників, злодіїв, злочинців. Бувши недоступним, він став головним утіленням тих образів, які приголомшували мене. Отже, я був цнотливий. Подеколи він жорстоко вимагав, щоб я застібнув його пояс, і мої руки починали тремтіти. Він удавав, наче нічого не бачить, і пустував. (Трохи далі я розповім про особливість моїх рук та про значення цього дрожу. В Індії небезпідставно твердять, що святі або нечисті люди і предмети є Недоторканними.) Стілітано був щасливий з того, що верховодив наді мною, і рекомендував мене друзям як свою праву руку. Так ось, оскільки правиця його була ампутована, то я подумки повторював із захватом, що, певна річ, я і є його десниця, я — той, хто замінив йому найдужчу частину тіла. Якщо він і мав якусь коханку серед дівчат із calle «Кармен», то я про це нічого не знав. Він перебільшував свою зневагу до педиків. Отак ми прожили декілька днів.
Якось увечері, коли я сидів у «Кріоллі», одна з повій сказала, що мені треба тікати. Мовляв, приходив якийсь карабінер. Він розшукував мене. То, певне, був саме той, якого я спочатку задовольнив, а відтак обібрав. Я повернувся до готелю. Потім розповів усе Стілітано, який сказав мені, що береться владнати справу, і вийшов.
Я народився в Парижі 19 грудня 1910 року. Вихованець дитячого притулку, я нічого не міг дізнатися про своє походження. Коли мені виповнився двадцять один рік, я дістав свідоцтво про народження. Моя мати звалася Ґабріель Жене. Мій батько і досі невідомий. Я з'явився на світ у будинку 22, що по вулиці Ассаса.
«Я все ж таки роздобуду бодай якісь відомості про своє походження», — сказав я собі та й вирядився на вулицю Ассаса. У номері 22 розмістився пологовий будинок. Мені відмовили в інформації. Я виховувався в Морвані у селянській родині.
Коли я натрапляю в ландах — а особливо надвечір, дорогою назад по відвідинах руїн Тиффожа, де проживав Жіль де Ре, — на квіти дроку, я відчуваю до них глибоку приязнь. Я їх споглядаю поважно і з ніжністю. Мій душевний неспокій, здається, породжений самою природою. Я один на ввесь світ, і зовсім не певний, що не став королем, а, можливо, феєю цих квітів. Коли я проходжу повз них, вони на знак шани схиляються переді мною без поклонів, але впізнають мене. Вони знають, що я є їхнім посланцем — живим, рухливим, метким переможцем вітрів. Вони — мій природний герб, завдяки їм я відчуваю своє коріння в цьому французькому ґрунті, підживленому кістками і прахом дітей та підлітків, зарізаних, порубаних, спалених Жілем де Ре.
Через цю колючу рослину Севени[xiii] я беру участь у кримінальних авантурах Ваше. Нарешті, завдяки тому, що я ношу його ім'я,[xiv] мені близький рослинний світ. Я можу без розчулення споглядати квіти — це моя родина. Якщо через них я повертаюся у нижчі царини, то хотів би опуститися до деревоподібної папороті, до її боліт і водоростей — я не перестаю віддалятися від людей.[xv]
На планеті Уран, мабуть, атмосфера була така важка, що папороть стала повзучою; звірі плазують, приплющені тиском газу. Із цими упослідженими, що одвічно плазують на череві, я хочу поєднатися. Якщо метемпсихоз подарує мені нове житло, то я шукатиму цю прокляту планету, я обожнюватиму її разом із невільниками свого виду. Поміж страхітливих рептилій я переслідуватиму вічну, мерзенну смерть, у мороці, де листя зчорніле, а болотяна вода густа і холодна. Сон мене полишить. Але, стаючи все мудрішим і мудрішим, я пізнаю гидомирне братство крокодилів, що вишкіряються.
Я вирішив стати злодієм не в якийсь там певний період свого життя. Моя лінь і мрійливість привели мене до виправної колонії Меттре, де я мав залишатися до «двадцяти одного» року, але втік звідти й завербувався на п'ять років, щоб здобути премію добровольця. Через кілька днів я дезертирував, прихопивши валізи чорношкірих офіцерів.
Якийсь час я жив із крадіжок, але проституція більше лестила моїй безтурботності. Мені було двадцять років. Отже, я пізнав армію, ще до Іспанії. Гідність, якої надає однострій, відмежування від світу, яке він накладає, і, власне, ремесло солдата додали мені певного спокою — хоча армія перебуває обіч суспільства, — і певності в собі. Моє існування, зазвичай упосліджене з самого малку, на кілька місяців було підсолоджене. Я нарешті дізнався, яка то втіха бути прийнятим людьми. Моє злиденне життя в Іспанії скидалося на деградацію, падіння мішма із соромом. Я став покидьком. Не те щоб під час перебування у війську я був бездоганним солдатом, звиклим керуватися суворими приписами чесноти, які творять касти (педерастії було задосить, щоб осуджувати мене), у моїй душі й досі тривала потаємна робота, яка вихлюпнулася назовні. Можливо, саме моральна стійкість — якої я прагну — змушує мене захоплюватися зрадниками і любити їх. Схильність до самотності була ознакою моїх гордощів, а гордощі — виявом моєї сили, її застосуванням і доказом цієї сили. Я мусив розірвати найміцніші пута у світі: пута любови. Якої ж треба любови, щоб я зачерпнув з неї достатньо снаги, аби її зруйнувати! Саме у війську мені довелося вперше (принаймні, так я думаю) бути свідком відчаю однієї з моїх жертв. Грабунок солдатів прирівнювався до зради, оскільки я розривав пута любови, що пов'язували мене з обікраденим солдатом.
Плостерер був вродливий, дужий і довірливий. Він став на своє ліжко й оглянув своє спорядження, намагаючись розшукати в ньому стофранкову купюру, яку я вкрав чверть години тому. Його рухи нагадували рухи штукаря. Він сам себе дурив. Вигадував найнеймовірніші схованки: солдатський казанок, звідки він щойно їв, торбу для щіток, ящик для сала. Вигляд у нього був кумедний. Він торочив:
— Я не божевільний, може, я поклав їх отуди?
Далеко не певний, що не з'їхав з глузду, він перетрушував усе поспіль і нічого не знаходив. Не втрачаючи надії, всупереч очевидному, він на мить упокорювався і простягався на своєму ліжку, але одразу ж схоплювався й знову починав нишпорити в тих самих місцях. Я дивився, як певність чоловіка, що міцно стоїть на ногах, як надійність його м'язів кришаться, перетворюються на пил, надаючи йому якоїсь податливості, зроду йому не притаманної, згладжуючи його гострі кути. Я був присутній при цьому мовчазному перевтіленні, вдаючи, ніби мені байдуже. Тим часом цей молодий солдат, певний у собі, видався мені таким жалюгідним у своєму невіданні, страху, ледь не захопленні ганебним вчинком, про який він не знав (і гадки не мав) — не думав, що цей злочин наважиться вперше постати перед ним, обравши саме його як жертву — а також про свою ганьбу, аж я так розчулився, що ледь не повернув йому стофранкової купюри, яку, складену вшістнадцятеро, я сховав у тріщині в стіні казарми, поблизу сушарки. Твар обкраденої людини бридка. Обличчя довколишніх ошуканих людей залишають злодія у чванливій самотності. Я наважився сухо кинути:
— На тебе смішно дивитися. Можна подумати, ніби на тебе напала швидка настя. Сходи до нужника і смикни за ланцюжок.
Цей докір врятував мене від самого себе.
Я відчув дивну ніжність, щось на кшталт звільнення заспокоювало мене, надавало моєму тілу, простертому на ліжку, якоїсь дивовижної моторності. Чи було це зрадою? Я щойно рішуче зрікся мерзенного товариства, до якого вабила мене моя щира природжена вдача, і з подивленням відчув від цього велику силу. Я щойно порвав із армією, зруйнував дружні стосунки.
Гобелен під назвою «Дама з Однорогом» приголомшив мене з причин, які я не візьмуся тут перелічувати. Коли я переходив кордон, прямуючи з Чехословаччини до Польщі, стояв літній полудень. Ідеально пряма лінія перетинала поле стиглого жита, білизна якого нагадувала чуприну молодих поляків; воно мало якусь масну ніжність Польщі, про яку я знав, що впродовж історії її завжди то ображали, то жаліли. Я був ще з одним хлопцем, що його, як і мене, вигнала чеська поліція, але я дуже швидко стратив його з очей, — може, він заблукав десь у гаю або захотів мене покинути, словом, ізслиз. Це житнє поле з польської сторони було облямоване лісом, де на узліссі завмерли непорушні берези. З чеської сторони — іншим лісом, ялиновим. Я довго сидів навпочіпки край лану й діймав себе запитаннями, що криє в собі це поле, яке я хочу перетнути, скільки митників принишкло в житі. Невидимі зайці; либонь, перебігали через нього. У душі запанувала тривога. Ополудні, під чистим небом, уся природа пропонувала мені загадку, і пропонувала її з ніжністю.
«Коли щось і трапиться, — казав я собі, — то це з'ява однорога. Такий час і таке місце можуть розродитися лише однорогом».
Страх і якесь хвилювання, завжди присутні в душі, коли я перетинаю кордон, породили ополудні під олив'яним сонцем першу феєрію. Я зважився кинутися у те золочене море, як шугають у воду. Я випростався і рушив крізь жита. Я прошкував повагом, упевнено, тримаючись мов титулована особа, для якої природа створила герб із блакиті, золотистого поля, сонця та лісів. Ця картина, де я мав своє місце, ускладнювалася польською картиною.
«У цьому полудневому небі, можливо, незримо ширяє білий орел!»
Добравшись до беріз, я опинився в Польщі. Мені було запропоновано зачарування іншого роду. «Дама з Однорогом» стала для мене зарозумілим вираженням цього переходу кордону серед білого дня. Завдяки страху я щойно пізнав душевний неспокій перед таїною денної природи, тимчасом як сільська місцевість Франції, де я шалався, особливо поночі, була вся в полоні примари Ваше, вбивці пастухів. Блукаючи нею, я відчував у своїй душі мотиви, які він, очевидно, награвав на акордеоні, й подумки запрошував дітей прийти і принести себе в жертву душогубові. Власне, я згадав про це, аби спробувати розповісти вам, у яку саме пору природа схвилювала мене, викликаючи туманні образи то казкових тварин, то обставин, за яких ставалися нещасливі випадки, бранцем яких я був, полохливим і зачарованим.[xvi]
Перетин кордонів і те почуття, яке цей перетин у мені викликає, вочевидячки породили побоювання щодо сутності нації, до якої я прилучався. Я проникав не в країну, а радше в осереддя картини. Природно, я жадав заволодіти нею, а ще — впливати на неї. Оскільки військова машина свідчить про неї якнайліпше, то саме її я й прагнув зруйнувати. Для чужинця не існує іншого способу здійснити такі свої наміри, окрім шпигунства. Можливо, до цього бажання домішувалося прагнення опоганити зрадою установу, душею якої має бути вірність — або лояльність. А може, я хотів якомога віддалитися од своєї власної країни. (Пояснення, що я даю, зринають у моїй свідомості мимоволі, вони видаються придатними для цього випадку. З ними варто погодитися, бодай заради мене одного.) Хай там що, але я хочу сказати: через певну природжену схильність до чудес (її й досі живить і розвогнює моє збудження перед лицем природи, обдарованої могутністю, яку визнають люди) я був ладен діяти не за приписами моралі, а за певними законами романтичної естетики, які роблять зі шпигуна неспокійну, невидиму, але впливову дійову особу. Нарешті подеколи таке прагнення виправдовувало моє проникнення у країну, куди ніщо не спонукало мене йти, крім хіба Що вигнання із сусідньої країни.
Я згадую про шпигунство у зв'язку з моїм ставленням до природи, але коли Стілітано мене покинув, то ця думка сяйнула мені, як розрада, ніби задля того, щоб укоренити мене у вашу землю, по якій самотність і убозтво примушували мене не ходити, а літати. Адже я такий бідний, і мене вже звинувачували у стількох крадіжках, що навіть виходячи з якоїсь кімнати дуже тихо, навшпиньки, затамувавши подих, я не певен ще й досі, що не прихопив із собою петель із завіс або з портьєр. Я не знаю, наскільки Стілітано був у курсі військових таємниць, про що саме він міг дізнатися у Леґіоні, в робочому кабінеті якогось полковника. Але його не полишала думка стати шпигуном. Ні зиск, який би ми з цього мали, ні навіть небезпека операції мене не приваблювали. Лише думка про зраду вже опанувала мною, її могуть усе більше й більше полоняла мене.
— Кому б запродатися?
— Німеччині.
Але якусь хвильку поміркувавши, він вирішив:
— Італії.
— Але ж ти серб. Це ваші вороги.
— І що з того?
Якби ми довели цю авантуру до кінця, то вона певною мірою допомогла б мені вибратися із паскудства, в яке я втрапив. Шпигунство — це вчинок, який викликає в держав такий сором, що вони його ушляхетнюють — тим більше, чим він ганебніший. Із цього шляхетства ми б мали зиск. Хоча в нашому випадку йшлося про зраду. Пізніше, коли мене заарештували в Італії й офіцери допитували мене, цікавлячись охороною наших кордонів, я зміг відкрити діалектику, здатну виправдати мої зізнання. У цьому разі Стілітано підтримав би мене. Я лише прагнув бути, завдяки цим свідченням, підпомагачем жахливої катастрофи. Стілітано міг зрадити свою країну, а я — свою: через любов до нього. Коли я вам почну розповідати про Жава, ви впізнаєте ті самі прикметні риси, а також майже те саме обличчя, що і в Стілітано; і як дві сторони трикутника, що сходяться в небесному паралаксі, так Стілітано і Жава йдуть назустріч незгасній зірці: до Марка Оберу.[xvii]
Якби ця суконна голуба пелерина, поцуплена у карабінера, уже подарувала мені немов передчуття якогось наслідку, в якому закон і людина поза законом злютовуються в одне ціле, прикриваючись одне одним, але зазнаючи страждань з якоюсь дещицею ностальгії та мужності свого антипода — вона б надала Стілітано шанс на авантуру не стільки духовну чи субтильну, скільки таку, що якнайглибше занурюється у щоденне життя, тобто на придатнішу. Тут ще не йдеться про зраду. Стілітано був державою. Його егоїзм чітко окреслив його природні кордони. (Стілітано був для мене державою.)
Стілітано повернувся пізно вночі і сказав мені, що все влаштовано. Він зустрічався з карабінером.
— Він дасть тобі спокій. Усе кінчилося. Ти можеш виходити, як і раніше.
— А пелерина?
— Я залишу її собі.