— Якби я мав п’ять центів з кожного подібного побажання, я пішов би у відставку, — зітхнув Донатті. — Хай це буде для вас наукою, містере Моррісон. Коли романтик намагається зробити добро й зазнає поразки, його нагороджують медаллю. Коли ж прагматик досягає успіху, його посилають у пекло. Підемо?
Мотлох махнув пістолетом.
Приголомшений Моррісон зайшов до кімнати перший. Мотлох підштовхнув його пістолетом до запнутого зеленою занавіскою віконця, і в нього майнула думка: “Мабуть, це схоже на те, ніби дивитися в газову камеру”.
За віконцем у кімнаті Моррісон побачив Сінді, яка збентежено роззиралася довкола.
— Сінді! — покликав він розпачливо. — Сінді, вони…
— Вона вас не бачить і не чує, — сказав Донатті. — Однобічне скло. Гаразд, давайте з цим кінчати. Цього разу була дійсно дуже незначна помилка. Гадаю, тридцяти секунд буде досить.
Мотлох однією рукою натиснув кнопку, а другою притиснув пістолет до спини Моррісона.
Для Моррісона це були найдовші тридцять секунд у його житті.
— Ви будете дорікати нам? — поклавши руку на плече Моррісона, коли все було закінчено, запитав Донатті.
— Не буду, — ледве чутно мовив Моррісон, притиснувшись лобом до скла й ледве тримаючись на ногах, а коли оглянувся, побачив, що Мотлох зник.
— Ідіть за мною, — сказав Донатті.
— Куди? — байдуже запитав Моррісон.
— Гадаю, вам треба дещо пояснити дружині, хіба не так?
— Як я можу дивитися їй у вічі? Як я скажу їй, що я… я… я…
— Запевняю, ви будете здивовані, — сказав Донатті.
У кімнаті була лише канапа, на якій сиділа Сінді й безпорадно схлипувала.
— Сінді? — тихо покликав Моррісон.
— Дік? — підвівши заплакані очі, прошептала вона. — Дік? О… О Боже…
Він міцно пригорнув її до себе.
— Два чоловіки, — розповідала вона, припавши до його грудей, — зайшли до будинку і я спочатку подумала, що вони грабіжники, а потім злякалася, що вони збираються мене ґвалтувати. Мені зав’язали очі, кудись везли, затим… о, це було жахливо…
— Мовчи, — сказав він. — Мовчи.
— Але чому? — запитала вона, дивлячись на нього. — Чому вони…
— Через мене, — він сказав. — Я тобі все поясню, Сінді…
Скінчивши розповідати, він трохи помовчав, а потім, опустивши очі долу, сказав:
— Мабуть, ти ненавидиш мене. Я тебе розумію.
— Ні, зовсім навпаки. — Вона обома руками повернула до себе його обличчя.
Він мовчки, здивовано, дивився на неї.
— Це варто було зробити, — говорила вона. — Хай Бог благословить цих людей. Вони визволили тебе з в’язниці.
— Ти так вважаєш?
— Саме так, — поцілувавши його, відповіла вона. — А зараз ми можемо їхати додому? Я почуваюся краще. Набагато краще.
Якось увечері через тиждень задзвонив телефон, і Моррісон, упізнавши голос Донатті, сказав у трубку:
— Ваші люди помилилися. Я навіть близько не був біля сигарети.
— Ми це знаємо. Нам треба обговорити останнє питання. Ви можете зазирнути до нас завтра о другій половині дня?
— Це…
— Нічого серйозного. Власне кажучи, треба узгодити фінансові справи. Між іншим, поздоровляю вас з підвищенням.
— Звідки вам відомо?
— Стежимо, — ухильно відповів Донатті й поклав трубку.
Коли вони зайшли до маленької кімнати, Донатті сказав:
— Не треба так хвилюватися. Ніхто не збирається вас кусати. Підійдіть сюди, будь ласка.
— Знаєте, я трохи набув ваги, але… — почав Моррісон, побачивши звичайні медичні ваги.
— Сімдесят три відсотки наших клієнтів набувають ваги. Станьте на ваги, будь ласка.
Моррісон став, і ваги показали сто сімдесят чотири фунти 3 .
— Гаразд, чудово. Можете зійти. Якой ви на зріст, містере Моррісон?
— П’ять футів одинадцять дюймів 4 .