— В Брюсселі, я бачив, вони одягаються пристойно,— сказав полковник.— Сита, весела столиця. Безтурботні вони люди.
— От би нам повоювати в давнину у Фландрії.
— В давнину нас не було на світі,— сказав полковник. — Тому ми й не могли там воювати.
— Шкода, що ми не воювали за часів кондотьєрів: тоді досить було перехитрити ворога, і він здавався. Ви б придумували різні хитрощі, а я передавав би ваші накази.
— Спершу довелося б захопити кілька міст, щоб залякати противника нашими хитрощами.
— А коли б ті міста надумали опиратися, ми б їх пограбували, — сказав Gran Maestro.— Які б міста ми захопили?
— Тільки не Венецію,— сказав полковник.— Я захопив би Віченцу, Бергамо та Верону. Можливо, спершу Верону чи Бергамо.
— Мало. Треба захопити ще два міста.
— Ваша правда,— сказав полковник. Тепер він знову став генералом і страшенно тішився.— Я думаю, що Брешію можна залишити у себе в тилу. Вона й так здасться.
— Ну, а як ваше здоров'я, Найдостойніший? — спитав Gran Maestro; він розумів, що захоплення міст заважке для нього діло.
Він почував себе як удома в Тревізо, в маленькому будиночку на березі бистроводої річки, під старими мурами. Швидка течія ворушила водорості, а під ними ховалася риба і виринала в присмерку, коли на воду сідала мошва. Він почував себе як удома і на війні, коли в бою брало участь не більше роти; тоді він розумівся на операції не гірше, ніж на опорядженні малої банкетної зали, та й великої теж.
А коли полковник знову став генералом і починав орудувати поняттями, так само незрозумілими для метрдотеля, як інтеграли для людини, що знає тільки арифметику, — тоді він почував себе ні в сих ні в тих, якимсь осиротілим і всіляко намагався повернути полковника до тих часів, коли той був іще лейтенантом, а сам він — сержантом.
— А як би ви вчинили з Мантуєю?— спитав полковник.
— Не знаю. Мені ж не відомо, з ким ви воюєте та які сили у вас і у них.
— Ви ж самі сказали, що ми кондотьєри і базуємось тут, у Венеції, або в Падуї.
— Полковнику,— мовив Gran Maestro цілком відверто. — Сказати правду, я анічогісінько не знаю про кондотьєрів. Ані про те, як вони воювали. Я ж тільки сказав, що й за тих часів хотів би воювати під вашим командуванням.
— Ті часи минули й ніколи більше не вернуться, — відповів полковник, і чари розвіялись.
«Які там ще в біса чари! — подумав полковник. — Хай тобі чорт, — сказав він сам до себе.— Годі дуріти, візьмись за розум, адже тобі вже півсотні років».
— Ще чарочку карпано, — запропонував він.
— Дозвольте відмовитись. У мене ж виразка.
— Авжеж, авжеж. Гей, Джорджо, чи як вас там! Іще чарку сухого мартіні. Secco, molto secco e doppio.
«Руйнувати чарівні замки — не моє ремесло,— думав він.— Моє ремесло — вбивати озброєних солдатів. Чарівний замок мусить перетворитися на фортецю, щоб я став його нищити. Але ж ми вбивали не тільки озброєних солдатів. Годі, руйнівнику замків, замовкни!»
— Gran Maestro,— озвався він.— Ви й далі Gran Maestro, і під три чорти всіх отих кондотьєрів.
— Вони давно вже там, Найдостойніший.
— Атож,— відказав полковник.
Та чарівний замок все-таки завалився.
— Побачимося за вечерею, — сказав полковник. — Що там у вас є добренького?
— Все, що хочте, а чого нема, дістанемо.
— Свіжа спаржа знайдеться?
— Ви ж знаєте, що для неї ще зарано. її привозять у квітні, з Бассано.
— Гаразд,— сказав полковник. — Тоді придумайте що-небудь самі. Я їстиму все, що подадуть.
— Ви будете самі?
— Ні, нас двоє. Коли зачиняється ваше бістро?
— Обід вам подадуть, хоч коли б ви прийшли.
— Я прийду вчасно, — сказав полковник. — До побачення, Gran Maestro,— він усміхнувся й простяг Gran Maestro скалічену руку.
— До побачення, Найдостойніший,— відказав Gran Maestro, і чарівний замок постав знову, неначе й не був зруйнований.
Та все ж чогось бракувало, і полковник відчував це; він подумав: «I чом я такий виродок, чому не можу зректися отого клятого військового ремесла і бути лагідним та добрим, яким мені хочеться бути.
Я завжди намагаюсь бути справедливим, але я простак і нечема, і справа не лише в тому, що я ні перед ким не хочу плазувати і це служить мені захистом проти начальства й проти всього світу. Жити лишилося небагато, і слід би бути ввічливішим, слід би загнуздати свій норов. Спробую-но сьогодні ввечері. Так, але з ким і де? — подумав він.— Господи, хоч би мені втриматися!»
— Джорджо! — гукнув він барменові. Лице у Джорджо було бліде, як у хворого на проказу, але без гуль та сріблястої осуги.
Джорджо не дуже любив полковника, а може, він просто був родом з П'ємонта і взагалі нікого не любив,— хіба ж можна вимагати цього від холодних людей з прикордонної області? Тамтешні люди недовірливі, полковник це знав, він не сподівався від людей того, чого вони не можуть дати.
— Джорджо,— сказав він блідому барменові,— будь ласка, запишіть усе на мене.
Він вийшов з бару своєю звичною ходою, ступаючи трохи твердіше, ніж треба, і пам'ятаючи про свій добрий намір поводитись люб'язно, скромно і доброзичливо, чемно привітався зі своїм приятелем швейцаром та з помічником управителя, що вмів розмовляти мовою суахілі, бо відбував полон у Кенії; це був дуже приязний чоловік, молодий, життєрадісний і гарний з лиця. I хоч від іще не був членом Ордену, проте вже зазнав у житті немало горя.
— А де ж пан управитель? — спитав полковник.— Де мій приятель?
— Його нема,— відповів помічник. — Звичайно, в цю хвилину, — додав він.