— Мені б дуже хотілося почути, як ви брали Париж.
— Чому? Тому, що я сказав, ніби ти схожа на Марію-Антуанетту перед стратою?
— Ні. Хоч мене й потішив цей комплімент і я знаю, що в профіль ми трохи схожі. Але мене ніколи не везли на страту, і я хочу, щоб ти розповів мені про Париж. Коли когось кохаєш і він для тебе герой, завжди цікаво почути, де він був і що робив.
— Будь ласка, повернись у профіль, — попросив полковник,— і тоді я все розповім. Gran Maestro, чи ще щось лишилось у цій нікчемній пляшці?
— Ні,— відповів Gran Maestro.
— Тоді принесіть ще одну.
— Я вже її заморозив.
— Чудово. Несіть її сюди. Отже, доню, ми відірвалися від колони генерала Леклерка в Кламарі. Вони пішли на Монруж і Пор-д'Орлеан, а ми рушили на Ба-Медон і захопили міст Пор-де-Сен-Клу. Тобі не нудно слухати такі подробиці?
— Ні, ні.
— Шкода, що нема карти.
— Розповідай далі.
— Ми захопили міст і передмостові укріплення на тому боці річки, скинувши в Сену німців, які обороняли міст,— і живих, і мертвих.— Він трохи помовчав.— Так, міст вони нам просто подарували. Його треба було підірвати. Німців ми скинули в Сену. Та, здається, там були самі писарі.
— Далі.
— Наступного ранку нас повідомили, що німці укріпилися в кількох місцях, стягнули на Мон-Валер'єн артилерію, а на вулицях повно танків. Якоюсь мірою це була правда. До того ж нам наказали не поспішати, бо Париж мав узяти сам генерал Леклерк. Виконуючи наказ, я просувався якнайповільніше,
— А як це робиться?
— Припиняєш атаку години на дві й попиваєш собі шампанське, хто б його не підносив — патріоти, колабораціоністи чи просто захоплені громадяни.
— Невже там не було нічого величного й разючого, такого, про що пишуть у книжках?
— Звичайно, було. Саме місто. Люди нетямилися від радощів. Старі генерали походжали вулицями в поїдених міллю мундирах. Та ми й самі раділи, що нам не довелося битися.
— Хіба вам так і не довелося битись?
— Лише тричі. Та й то не по-справжньому.
— Всього тричі, щоб узяти таке місто?
— Доню, ми дванадцять разів вступали в бій від Рамбуйє до Парижа. Але справжніх боїв було тільки два. Під Туссюле-Нобль і під Лебюком. А решта — просто приправа. А втім, мені й не треба було битися, за винятком цих двох сутичок.
— Розкажи мені про справжні бої.
— Скажи, що ти мене любиш.
— Я люблю тебе,— сказала дівчина. — Коли хочеш, можеш надрукувати про це в Gazzettino. Я люблю твоє жилаве, худе тіло і твої дивні очі, що лякають мене, коли в них спалахує злість. Я люблю твою руку і всі твої рани.
— Тепер і я повинен сказати тобі щось дуже приємне,— мовив полковник.— Насамперед я хочу сказати, що дуже тебе кохаю.
— А чому б тобі не купити трохи доброго скла? — спитала раптом дівчина. — Ми можемо разом поїхати в Мурано.
— Я зовсім не розуміюся на склі.
— Я можу тебе навчити. От було б весело!
— У нашому мандрівному житті навряд чи потрібне коштовне скло.
— А коли ти підеш у відставку й оселишся тут?
— Тоді й придбаємо.
— А я б хотіла, щоб це було сьогодні ж.
— Я теж, але сьогодні це сьогодні, а завтра я поїду полювати на качок.
— А мені можна поїхати з тобою?
— Якщо Альваріто запросить тебе.
— Я можу його примусити.
— Сумніваюсь.
— Нечемно брати під сумнів те, що каже твоя дочка,— вона вже надто доросла, щоб брехати.
— Гаразд, доню. Беру свої слова назад.
— Спасибі. Тоді я не поїду й не буду вам заважати. Я лишусь у Венеції і піду до церкви з мамою, і її тіткою, і з моєю тіткою, а потім відвідаю своїх бідняків. Я єдина дочка і маю багато обов'язків.
— Мене завжди цікавило, що ти робиш.
— Оце й роблю. А потім попрошу покоївку помити мені голову і зробити манікюр і педикюр.
— Завтра ж неділя.