— Ну, ось і гараж, де ми поставимо машину,— сказав полковник.— Ключ можете здати в контору. Тут не крадуть. А я тим часом загляну до бару. Валізи вони самі занесуть.
— А рушницю й патрони можна лишити в багажнику?
— Авжеж. Тут не крадуть, я ж уже казав.
— Я дбаю про ваше майно, пане полковнику, тож хотів ужити заходів...
— Ви такий з біса солодкий, що часом аж верне,— сказав полковник,— Чи вам позакладало?
— Я усе чув, пане полковнику.
Полковник, за звичкою, зміряв його нищівним поглядом. «От сучий син,— подумав Джексон,— а вдавав із себе такого добрягу».
— Вийміть валізи, поставте машину отам, огляньте скати, заправте водою й пальним,— загадав йому полковник і рушив просто до бару зацементованою доріжкою, залитою бензином та мастилом.
В барі, за першим столиком біля входу, сидів міланець, скоробагатько з часів війни — такий огрядний і самовпевнений, як бувають тільки міланці,— з шикарною і надзвичайно знадливою коханкою. Вони пили negroni — суміш двох частин десертного вермуту та однієї частини зельтерської, — і полковник подумав: скільки ж податків той мусив приховати, щоб мати змогу купити оцю випещену дівулю в норковому манто та гарну спортивну машину — він бачив, як шофер щойно відвів її довгою вигнутою естакадою в гараж. Обоє витріщились на нього, як і слід було чекати від невихованих людей такого гатунку, і полковник, недбало відсалютувавши, сказав по-італійському:
— Пробачте, що я в мундирі. Але це мундир, а не маскарадний костюм!
Не чекаючи відповіді, він повернувся і пішов до стойки. Звідти можна було наглядати за багажем, як оті дві pescecani наглядали за своїм.
«Він, певно, commenatore,— подумав полковник. — А вона вродлива, бездушна погань! А таки вродлива, бісова личина! Цікаво, як би воно було, коли б я мав гроші, щоб купити отаку кралю й одягати її в норку? Та хай вона згине! Вистачить і того, що в мене є».
Бармен потис йому руку. Він був анархіст, але не засуджував полковника за те, що той — полковник. Навпаки, він почував велику гордість і радість із цього, немовби й анархісти тепер мали свого полковника; за ті кілька місяців, що вони були знайомі, у бармена виникло таке почуття, ніби це він сам створив полковника чи надав йому такого рангу; він дуже пишався цим, немов збудував якусь дзвіницю або старовинну церкву в Торчелло.
Бармен почув розмову, чи, власне, репліку, яку полковник кинув мимохідь, і був задоволений.
Він миттю послав ліфт униз по джин та кампарі.
— Зараз,— мовив він,— сюди підіймуть ваше питво. Ну, що там робиться в Трієсті?
— Щось таке, як ви собі уявляєте.
— Я не можу собі уявити.
— Ну, то й не натужуйтесь, бо дістанете геморой.
— Я не від того, якщо й мені дадуть полковника.
— Ось і я був не від того.
— Глядіть, щоб на вас ще й швидка не напала!
— Тільки не скажіть вельмишановному Паччарді,— мовив полковник.
Це стало їхнім улюбленим жартом: вельмишановний Паччарді був міністром оборони Італійської республіки. Він мав стільки ж років, як і полковник, і мужньо воював у першу світову війну, а також в Іспанії, де командував батальйоном і де полковник, тоді воєнний спостерігач, познайомився з ним. Серйозність, з якою міністр оборони ставився до своїх обов'язків у цій нездатній до будь-якої оборони країні, смішила полковника і бармена. Обидва були практичними людьми, і кожна згадка про вельмишановного Паччарді як захисника Італійської республіки дуже їх розважала.
— У нас там весело, — сказав полковник, — Отож я й не від того.
— Слід би трохи механізувати вельмишановного Паччарді. Дайте йому атомну бомбу.
— У мене в багажнику є аж три,— сказав полковник. — Найновіші, вдосконалені моделі. Паччарді не можна лишати без зброї. Треба дати йому ще й бактерій.
— Авжеж, ми не підведемо вельмишановного Паччарді! Краще один день побути левом, аніж усе життя ягням.
— Краще померти стоячи, ніж жити на колінах,— додав полковник. — Але частенько доводиться й на череві плазувати, коли хочеш лишитися живим.
— Це що за балачки, полковнику!
— Ми їх голими руками подушимо! — провадив полковник. — На ранок устане мільйон захисників вітчизни!
— А хто ж їм дасть зброю?
— Про це подбають. Це лиш початок великого плану.
Зайшов шофер. Полковник похопився, що він забув стежити за дверима, поки балакав з барменом. Він завжди сердився на себе, коли забував про пильність.
— Чого ви там стільки длубались, Джексоне? Хочете випити?
— Ні, пане полковнику, спасибі.
«Бісів святенник! — подумав полковник. — Та чого це я в'ївся на нього?..»
— Зараз поїдемо, — сказав він.— Я тут трохи вчився в свого приятеля говорити по-італійському.
Він озирнувся на міланських спекулянтів, та вони вже пішли.
«Який повільний я стаю, — подумав він. — Гляди, ще хтось колись застукає. Можливо, навіть вельмишановний Паччарді».
— Скільки з мене? — спитав він коротко.
Бармен сказав і глянув на нього своїми розумними очима: вони вже не сміялись, хоч у кутиках не зникли ще веселі зморшки. «У нього, певно, все гаразд,— подумав бармен.— Дай йому боже, чи хто там іще, щоб з ним не сталося біди!»
— Бувайте, полковнику, — промовив він.
— Чао,— сказав полковник.— Джексоне, ми спустимось естакадою й поїдемо на північ, де пришвартовані моторні човни. Ось і носій з нашими валізами. Хай він несе їх і далі — тут такий порядок.