— Йому справді треба йти, — підтвердив Рінальді.— У нього побачення. Я знаю.
— Мені треба йти.
— Позмагаємось іншим разом,— сказав Бассі.— Іншим разом, коли ви трохи зміцнієте. — I поплескав мене по плечу.
На столі горіли свічки. Всі офіцери були дуже вдоволені.
— На Добраніч, панове, — сказав я.
Рінальді вийшов зі мною. Ми спинилися за дверима, і він сказав:
— Вам краще б не йти туди п'яному.
— Я не п'яний, Ріні. Слово честі.
— Треба пожувати кавових зерен.
— Дурниці.
— Зараз я вам принесу, малюк. А ви тим часом походіть тут. — Він повернувся з жменею смажених кавових зерен.— Пожуйте, малюк, і хай береже вас бог.
— Бахус, — мовив я.
— Я трохи проведу вас.
— Та я ж чудово себе почуваю.
Ми йшли містом, і я жував кавові зерна. Біля в'їзду до вілли, яку займали англійці, Рінальді попрощався.
— На добраніч, — сказав я.— А ви чому не хочете зайти?
Він похитав головою:
— Ні. Мені потрібні простіші втіхи.
— Дякую за кавові зерна.
— Пусте, малюк. Пусте.
Я рушив під'їзною алеєю. Обабіч мене чітко вирізнялися темні обриси кипарисів. Я озирнувся і, побачивши, що Рінальді стоїть і проводжає мене очима, помахав йому рукою.
Я сів у вестибюлі вілли й чекав, поки вийде Кетрін Барклі. Хтось з'явився в кінці вестибюля. Я встав, але то була не Кетрін. То була міс Фергюсон.
— Здрастуйте,— мовила вона.— Кетрін попросила сказати вам, що сьогодні, на жаль, побачитися з вами не може.
— Як шкода. Сподіваюсь, вона не захворіла?
— Їй трохи нездужається.
— Скажіть їй, будь ласка, що я дуже засмутився,
— Гаразд, скажу.
— Як гадаєте, чи варто мені прийти завтра?
— А чого ж ні.
— Красно дякую,— сказав я.— На добраніч.
Я вийшов за двері й раптом відчув себе самотнім і спустошеним. Перед тим побачення з Кетрін не так уже мене обходило, я добряче підпив і мало не забув про нього взагалі, а от тепер, коли не зміг побачити її, почував себе самотнім і неприкаяним.
Наступного дня ми дізналися, що вночі вище по річці буде атака й що нам належить послати туди чотири машини. I хоч усі говорили про це з великою певністю і стратегічною обізнаністю, проте ніхто не знав нічого до пуття. Я їхав першою машиною і, коли ми поминали в'їзд до англійського госпіталю, звелів водієві спинитись. Решта машин теж стали.
Я вийшов і сказав водіям, щоб їхали далі, а якщо ми не наздоженемо їх до повороту на Кормонс, — щоб почекали нас там. Тоді квапливо рушив алеєю, зайшов у вестибюль і попросив викликати міс Барклі.
— Вона на чергуванні.
— Чи не можна їй вийти хоч на хвилину?
Послали санітара спитати, і він повернувся з Кетрін.
— Я заїхав дізнатися, чи вам краще. Мені сказали, що ви на чергуванні, то я попросив вас покликати.
— Зі мною все гаразд,— сказала вона. — А вчора то, мабуть, від спеки стало трохи млосно.
— Мені треба їхати.
— Я вийду з вами на хвилину.
— Ви справді одужали? — запитав я надворі.
— Так, любий. Ви прийдете ввечері?
— Ні. Я зараз виїжджаю на Плаву — там буде розвага.
— Розвага?