Прощавай, зброє - Хемингуэй Эрнест Миллер 13 стр.


— Певно, що не знають,— сказав Маньєра. — Коли б знали, не пішли б.

— Е, пішли б,— докинув Пассіні.— Берсальєри дурні.

— Вони хоробрі і дисципліновані солдати,— мовив я.

— Вони мають широкі груди й міцне здоров'я. Та все одно вони дурні.

— А от гренадери високі на зріст, — сказав Маньєра. То був якийсь жарт. Вони всі засміялися.

— Ви були тут, лейтенанте, коли вони не схотіли наступати і з них розстріляли кожного десятого?

— Ні.

— Таке справді було. Їх вишикували й вивели із строю кожного десятого. I карабінери їх розстріляли.

— Карабінери! — сказав Пассіні й плюнув собі під ноги.— Але ж і ті гренадери — всі понад шість футів на зріст. А наступати не схотіли.

— Якби всі не схотіли, то й війна скінчилася б, — сказав Маньєра.

— З гренадерами було зовсім інше. Вони просто перепудились. Офіцери в них усі високородні.

— Деякі офіцери пішли самі.

— А один сержант застрелив двох таких, що не схотіли вилазити з окопу.

— Дехто з солдатів теж пішов.

— Тих і не шикували, коли відлічували десятих.

— Там розстріляли й одного хлопця з мого містечка, — сказав Пассіні.— Здоровий був, меткий, та й зростом удався якраз на гренадера. Все, було, в Римі байдикував. Все з дівчатками. Все з карабінерами. — Він засміявся. — А тепер біля їхнього дому поставили вартового з багнетом, і нікому не можна провідати його батька, матір і сестер. А батька позбавили всіх громадянських прав, навіть голосувати йому заборонено. Вони всі тепер поза законом, не мають ніякого захисту. Кожному вільно забрати в них що завгодно.

— Коли б не чинили такого родинам, ніхто б узагалі не пішов у наступ.

— Та ні. Альпійські стрільці пішли б. I оті гвардійці Віктора-Еммануїла. Та й дехто з берсальєрів...

— Берсальєри теж тікали, А тепер хочуть забути про це.

— Даремно ви дозволяєте нам такі балачки, лейтенанте. Evviva l’esercito,— ущипливо мовив Пассіні.

— Знаю я ваші балачки,— відказав я.— Та поки ви справно водите машини й шануєтесь...

— ...і інші офіцери не чують цих балачок, — докінчив Маньєра.

— Я вважаю, що нам треба воювати до кінця, — сказав я.— Війна не скінчиться, якщо одна сторона складе зброю. Якщо ми це зробимо, буде тільки гірше.

— Гірше бути не може, — чемно мовив Пассіні. — Немає нічого гіршого, як війна.

— Поразка ще гірша.

— Не вірю, — так само чемно відказав Пассіні.— Що таке поразка? Це коли всі йдуть по домівках.

— А вони слідом за вами. Забирають вашу домівку. Забирають на поталу ваших сестер.

— Не вірю, — сказав Пассіні. — Всім такого не заподіють. Хай кожен боронить свою домівку. Хай не пускає сестер їм на очі.

— Вас повісять. Вас знов заберуть до війська і пошлють на війну. Та не в санітарний загін, а в піхоту.

— Всіх не перевішають.

— Чужинці не можуть змусити людей воювати за них,— докинув Маньєра.— У першому ж бою всі накивають п'ятами.

— Як чехи.

— Здається, ви зовсім не уявляєте собі, що таке бути завойованими, отож і гадаєте, ніби не так воно й страшно.

— Лейтенанте, — сказав Пассіні, — як я розумію, ви самі дозволили нам говорити. Тож слухайте. Нема нічого гіршого, як війна. Ми тут, у санітарному загоні, навіть не можемо збагнути, яке це страхіття. Та навіть коли людина збагне весь жах війни, вона однаково не може нічого зарадити, бо їй тьмариться розум. А є люди, що просто нездатні це зрозуміти. Є люди, що бояться своїх офіцерів. От на таких і держиться війна.

— Я знаю, що війна — це страхіття, а проте ми повинні воювати до кінця.

— Кінця не буде. Війна не має кінця.

— Ні, має.

Пассіні похитав головою.

— Війни не виграти перемогами. Що з того, як ми й захопимо Сан-Габрієле? Як захопимо й Карсо, й Монфальконе, й Трієст? Чого ми цим досягнем? Ви бачили сьогодні всі оті далекі гори? Чи не гадаєте ви, що ми захопимо і їх? Тільки якщо австріяки складуть зброю. Одна сторона має скласти зброю. Чом не зробити цього нам? Навіть якщо вони прийдуть в Італію, їх здолає втома, і вони зрештою заберуться геть. У них є своя рідна країна. Та де ж пак, замість цього точиться війна!

— З вас добрячий промовець.

— Ми думаємо. Читаємо. Ми ж не селяни. Ми механіки. Та навіть і селяни мають досить тями, щоб зневіритись у війні. Всі ненавидять цю війну.

— Клас, якому належить влада в країні, геть дурний, ті люди нічого не розуміють і ніколи не зрозуміють. Тим-то ми й устряли в цю війну.

— А вони ще й наживають на ній гроші.

— Не всі,— сказав Пассіні.— Більшість їх надто дурні. Вони стоять за війну без будь-якої вигоди для себе. Просто з дурного розуму.

Назад Дальше